Загальний огляд “Інтернет”, Детальна інформація

Можна з упевненістю говорити, що всі більш-менш серйозні суб’єкти підприємницької діяльності в Україні, компанії чи банки, мають свою www демонстраційну сторінку в “Інтернеті”.

Запитання “на засипку” для пересічного громадянина України: “Чи існує правова підтримка надання товарів та послуг з допомогою електронної комерції?” І як провести оплату всіх цих товарів (книг і вина) з України, де гарантії їх отримання? Узагалі-то система оплати через “Інтернет” проста до наївності: у вас запитають або номер вашого банківського рахунка, або дані вашої кредитної картки. Відкрити рахунок у зарубіжному банку українському громадянину просто неможливо. Оплатити покупку зі свого валютного рахунка можна. Але не більше 1 тис. доларів на місяць (або не більше 4 тисяч доларів на рік), і то при пред’явленні документа (контракту), який це підтверджує. Взагалі-то інструкція НБУ “Правил переказу іноземної валюти за межі України на рахунок особистих коштів фізичними особами - резидентами і нерезидентами” №245 від 10.04.1997 року не забороняє, але й не описує процедури покупки через “Інтернет”. Залишається лише пластикова картка. [3]

Алe якщо є віртуальний магазин, віртуальна бібліотека, то чому ж не бути віртуальній картці? “Віртуальну” картку на базі міжнародної платіжної системи VISA запропонував своїм клієнтам КБ “Приватбанк”. “Інтернет-картка” замінює звичайну міжнародну пластикову картку при оплаті послуг і товарів через мережу “Інтернет”, здійсненні поштових/телефонних замовлень, оплаті регулярних платежів. Власнику картки просто необхідно в полі запиту «номер картки» внести номер своєї картки і відправити запит. Якщо на рахунку є необхідна сума, запит буде виконаний, а сума замовлень буде автоматично списана з рахунку клієнта. При використанні “Інтернет-картки” для здійснення регулярних платежів власник картки заповнює доручення на самостійне списання підприємством, яке надає послуги регулярних платежів, з його рахунку. Ковальов Вадим Леонідович, начальник департаменту пластикових карток КБ “Приватбанк”: “Інтернет-картка” має всі атрибути картки звичайної: клієнт укладає з банком відповідну угоду з відкриття й обслуговування цільового карткового рахунку, йому відкривається цільовий картковий рахунок, а його картці присвоюється номер відповідно до стандартів міжнародної платіжної системи VISA. Проте сама картка не випускається, а клієнту просто повідомляється номер його “віртуальної картки”. [3].

Звичайно, за цією карткою неможливо зняти готівку в банкоматі, а також обслуговуватись у торгово-сервісній мережі. “Віртуальна картка” несе досить вузьке функціональне навантаження - здійснення платежів через “Інтернет”. Але саме завдяки цьому тарифи на відкриття і обслуговування “Інтернет-картки” набагато нижчі порівняно із звичайною пластиковою карткою.

Свого часу вельми популярним був вислів, що хтось там увійшов в “Інтернет” і не повернувся. Після зникнення Георгія Гонгадзе цей колися дотепний жарт набув фатального відтінку - українських журналістів викрадають з “Інтернету” (інший варіант - зникають в “Інтернеті”). Гонгадзе зник, будучи редактором Інтернет-проекту “Українська правда”. Він зник звідти, звідки в Україні ще ніхто не зникав. Його неможливо буде знайти, не відповівши спочатку на запитання, навіщо Гія ввійшов в “Інтернет”, що він там шукав і знайшов. Це не гра слів та понять. Це - пароль та логін для входу в систему. [9].

Реальний поштовх для розвитку української журналістики в “Інтернеті” дали минулорічні президентські вибори. Амбіційним дядькам свої послуги запропонували малоамбітні молодики, чий інтернетівський сенс життя зводився до цього основним чином до пошуку в мережі нових анекдотів, “шарових” комп’ютерних програм, порнографії тощо. До 1999-го вітчизняних інформаційних Інтернет-ресурсів, орієнтованих насамперед на нашого читача (користувача) фактично не було. Ті, які існували, не надавали чогось ексклюзивного, особливого, притаманного для “Інтернету”. “Голод” доводилося вгамовувати через всюдисущу Росію. Аж раптом вибух – з’являється півтора десятка сайтів із промовистими назвами. Політики заводять власні сторінки, проводять у мережі конференції, неофіційно борються за звання “найінтернетізованішого” політика. “Переміг” у цьому неофіційному заліку, Євген Марчук. (Цікава деталь: переможець виборів Леонід Кучма свою веб-сторінку www.kuchma.com відкрив уже після виборів і присвятив власним передвиборчим одкровенням у книзі “Про найголовніше”). [9].

Так з’явилися передумови для появи вже в цьому році десятків Інтернет-сторінок інформаційно-аналітичного спрямування. Фактично кожного тижня виникає 1-2 повноцінних ресурси, дизайн яких, до речі, також дедалі прогресує, наближаючись до світових стандартів. Точних цифр про кількість користувачів “Інтернету” в Україні немає. Вважається, що десь протягом наступного року ця цифра сягне одного відсотка від загальної кількості населення (кожен сотий). Так чи інакше, оскільки збільшується кількість користувачів, пропорційно збільшуються й ресурси, відповідно до класичного правила: зростає попит - збільшується пропозиція. Саме завдяки цьому фактору ми повинні завдячувати відносно швидкому як для нашої країни росту вітчизняних Інтернет-ресурсів, у тому числі й інформаційно-аналітичних.

Роблячи висновок з усього вище сказаного, слід зауважити, що кількість українських користувачів “Інтернету” досить не значна у світових масштабах. Це зумовлюється насамперед тривалою економічною і політичною нестабільністю, високою тарифікацією на підключення до “Інтернету” та користування ним, відсутністю стабільного якісного високопрохідного зв’язку тощо.

Проте UA-net робить все-таки деякі кроки назустріч “Інтернету”. За фінансової підтримки американців у країні, зокрема в Києві, створюються “наші” веб-сайти, інтернет-версії газет і часописів, інформ-агенств тощо. А також, за рахунок власних коштів, створюються інтернет-портали в кожному обласному центрі.

6. Проблеми і перспективи розвитку системи “Інтернет”

В останні півтора-два роки книжкові прилавки стали заповнюватися всілякими книгами і журналами, у назві яких є присутнім слово “Інтернет”. Ці книги є відображенням того, що “Інтернет” прийшов у нашу країну.

Навіть поверхневий аналіз цієї літератури показує, що практично в кожній такій книзі мається матеріал, присвячений безпеки. Це може бути глава, чи розділ, чи параграф. Аналіз цього матеріалу показує, що в ньому не дається відповідь на головне питання: чи безпечна система “Інтернет” і як захистити свій комп’ютер, підключений до “Інтернету”?

Починаючи з 1987 року користувачі персональних комп’ютерів зіштовхуються з різними комп’ютерними вірусами. Однак здавалося, що світу мереж, велика частина з яких базувалася на ОС UNIX, ніщо не загрожує. Тому події листопада 1988 року сколихнули не тільки тих, хто мав справу з комп’ютерами і мережами, але і широку громадськість. 2 листопада 1988 року випускник Корнельского університету Роберт Таппан Моріс запустив свою програму, що вийшла з під контролю автора і почала швидко переміщуватися по мережі. У короткий термін вірус заповнив багато вузлів “Інтернету”, завантажуючи операційні системи своїми копіями, викликаючи відмовлення в обслуговуванні і т.п. [6].

У мережному комп’ютерному світі ім’я Роберта Моріса було відомим. Ще в 1985 році в AT&T Bell Labs ним був опублікований технічний звіт, присвячений слабостям реалізації TCP/IP у версії 4.2 BSD UNIX. Але цей звіт написаний... Робертом Морісом-старшим - батьком автора вірусу. Моріс-старший у цей час обіймав посаду наукового керівника Національного Центру Комп’ютерної Безпеки (NCSC - National Computer Security Center) - експерта по комп’ютерній безпеці. Моріс-старший багато років проробив у лабораторії AT&T Bell, де в 60-х роках брав участь у розробці програм Core Wars. До цьому необхідно додати, що літо 1988 року Моріс-молодший провів у цій же лабораторії, де був зайнятий переписуванням програм системи безпеки для комп’ютерів, що працюють під керуванням ОС UNIX. [6].

До речі, інцидент із програмою-вірусом практично ніяк не позначився на кар’єрі Моріса-старшого. На початку 1989 року він був обраний у спеціальну консультативну раду при Національному інституті стандартів і міністерстві торгівлі. У завдання цієї ради входить вироблення висновків і рекомендацій з питань безпеки обчислювальних систем урядових органів США, а також рішення питань, що виникають при розробці і впровадженні стандартів захисту інформації.

Вірус Моріса інфікував 6200 комп’ютерів. Підраховані втрати, хоча формально вірус не наносив якого-небудь збитку даним в інфікованих хостах, були розділені на прямі і непрямі. До прямих утрат були віднесені:

зупинка, тестування і перезавантаження 42700 машин;

ідентифікація вірусу, видалення, чистка пам’яті і відновлення працездатності 6200 машин;

аналіз коду вірусу, дизасемблірування і документування;

виправлення UNIX систем і тестування.

Прямі втрати були оцінені більш ніж у 32 млн. доларів. До непрямих втрат були віднесені:

утрати машинного часу в результаті відсутності доступу до мережі;

утрати доступу користувачів до мережі.

Непрямі втрати були оцінені більш ніж у 66 млн. доларів. Загальні витрати були оцінені на суму в 98 253 260 доларів. [6].

У результаті цього інциденту світ одержав представлення про комп’ютерну небезпеку, а “Інтернет” - постійний головний біль. Після аналізу результатів атаки була утворена CERT (Computer Emergency Response Team), що стала відслідковувати випадки атак і виробляти рекомендації з захисту комп’ютерів і мереж. У самій мережі можна почерпнути дані про кількість зареєстрованих інцидентів, число яких, звичайно ж, неповне, тому що багато з тих, хто підвергнувся атаці не сповіщають про це, щоб не “втратити обличчя” (таблиця 1).

Таблиця 1

Офіційна кількість інцидентів у “Інтернеті” *

Рік Число інцидентів

1988 6

1989 132