Астрономічна наука і передбачення, Детальна інформація

слідженнях. Завдяки цьому здобуті дані можуть виявитися недостовірними, а в деяких випадках і такими, що істотно викривляють справжню картину спостережуваних явищ. А неправильні, перекручені уявлення про дійсність нерідко стають благодатним грунтом для різного роду релігійних спекуляцій. Добре відома класична астрономічна ілюзія, жертвою якої стали наші предки — ілюзія добового обертання всіх небесних світил довкола Землі. Земна куля обертається довкола своєї осі із заходу на схід, а нам здається, що Сонце, Місяць, планети і зірки переміщуються в протилежному напрямі.

З земним положенням спостерігача пов'язане і пе-тлеподібне переміщення планет серед зірок. Це теж є ілюзорним явищем, оскільки планети насправді ніяких петель не описують, а рухаються навколо Сонця за еліптичними орбітами. «Петлі» — явище позірне, яке виникає внаслідок того, що ми спостерігаємо за планетами з рухомої Землі, тобто в земній системі відліку.

Ще одне явище космічного порядку, яке має ілюзорний характер і яке ми спостерігаємо мало не кожного дня. Нам здається, що диск Сонця має такий самий поперечник, як і диск повного Місяця. Насправді ж сонячний діаметр приблизно в 400 разів більший від місячного. Але Сонце знаходиться у 400 разів далі від Землі, і з цієї причини видимі кутові розміри обох світил для земного спостерігача майже збігаються. До речі, саме з цієї причини маленький Місяць може (це відбувається під час сонячних затемнень) повністю перекрити величезний диск денного світила.

Цікава ілюзія виникає і при спостереженнях метеорних потоків. Коли Земля зустрічається з роєм твердих частинок, вони, вриваючись в атмосферу і співударяю-чись з молекулами повітря, випаровуються і розпадаються на атоми. В свою чергу, атоми збуджуються, іонізуються, і при цьому виникає світіня. Земний спостерігач бачить ефектне видовище — дощ падаючих зірок. Йому

здається, що траєкторії світних частинок виходять з однієї точки неба — радіанта, хоча насправді ці траєкторії майже паралельні одна одній.

«Космічна ілюзія», що відіграла помітну роль у розвитку планетної астрономії, пов'язана і з спостережень нями Марса. Внаслідок величезної відстані при телескопічних спостереженнях окремі дрібні деталі на поверхні цієї планети зливаються в суцільні лінії, які деяким астрономам здалися системою гідротехнічних споруд, побудованою розумними жителями Марса. Коли автоматичні міжпланетні станції, які здійснили політ на Марс, передали детальні зображення поверхні планети, ілюзорний характер марсіанських «каналів» став абсолютно ясним.

Методичні міркування. Корисно звернути увагу учнів на те, що в астрономії з невідповідністю видимого дійсному ми зустрічаємося особливо часто. Наприклад, треба ще раз нагадати про те, що коли ми дивимося на небо, то всі світила здаються нам розташованими на однакових відстанях від Землі, ніби на внутрішній поверхні гігантської кулі — небесної сфери. При цьому звичні візерунки сузір'їв утворені зірками, які насправді знаходяться на різних відстанях від Землі і одна від одної і лише проектуються в одну й ту саму область небесної сфери. Взагалі з'ясування того, який космічний об'єкт знаходиться ближче, а який далі, не просте завдання навіть для астрономів, озброєних спеціальною апаратурою. Прямими вимірюваннями вдається визначати відстані лише для порівняно близьких космічних об'єктів. Для дальших доводиться витрачати більші зусилля на те, щоб з'ясувати, чи є система небесних тіл, що їх цікавить, справді єдиною фізичною системою взаємодіючих об'єктів чи її складові частини лише проектуються в одну і ту саму область небесної сфери.

Наукова революція Коперника. Кінець XV і початок XVI сторіччя були часом глибоких змін в історії Євро-

ни. Епоха Відродження стала епохою революційної й ідеологічної боротьби.

За словами Енгельса, то була «епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості» '.

Одним з таких титанів був великий польський учений М. Коперник, який розробив геліоцентричну систему світу і тим самим здійснив найбільшу революцію в уявленнях про світобудову, що справила величезний вплив на весь подальший розвиток науки.

шилося навіть і тепер. Але з цього часу пішов велетенськими кроками також і розвиток наук, який посилювався, якщо можна так висловитись, пропорціо-нально квадратові віддалі (в часі) від свого вихідного пункту» 2.

Значення наукової революції Коперника не вичерпується, однак, тим, що вона звела нашу Землю на становище рядової планети Сонячної системи і тим самим завдала надзвичайно сильного удару по релігійній картині світу.

Розкривши позірний, ілюзорний характер видимого добового руху небесних світил і петлеподібних переміщень планет, Коперник тим самим утвердив у науці

надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким, яким ми його безпосередньо спостерігаємо».

Стало ясно, що ототожнення безпосередньо спостережуваного в реальною дійсністю без ретельної всебічної перевірки може призвести до неправильних, перекручених уявлень про навколишній світ.

Методичні міркування. При вивченні розділу програми, присвяченого боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів на тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний характер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І тому робити ті чи інші висновки про властивості реального світу безпосередньо з результатів спостережень треба з великою обережністю. Такі дії завжди мають у собі потенційну небезпеку помилково сприйняти видиме за дійсне, і тим самим сприяти виникненню тих чи інших помилок.

Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень про світобудову. У нього з'явилися послідовники, які чимало зробили як для пропаганди і поширення цього вчення, так і для його подальшого розвитку.

Одним з них був італійський мислитель Джордано Бруно, пристрасний борець проти схоластичної філософії. В багатьох своїх висловлюваннях про нескінченність світобудови, множинність населених світів, єдність законів природи Бруно піднімався до істинного матеріалізму. Таким чином, Бруно багато в чому пішов далі Коперника, вчення якого було пов'язане з уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світобудові та існування сфери нерухомих зірок, яка обмежує Всесвіт.

Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від середньовічної схоластики зробив

Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити в науку експеримент, а також математичне й геометричне моделювання явищ природи. Його телескопічні спостереження і зроблені завдяки їм відкриття стали переконливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

Одним з головних досягнень Галілея було відкриття принципу інерції, що заклало основи класичної механіки.

Вивчаючи рух планет навколо Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує» ці небесні тіла і не дає їм зупинитися.

Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба силу, яка перетворює рівномірний прямолінійний рух планет у криволінійний. Закон дії цієї сили — сили тяжіння — відкрив Ісаак Ньютон.

Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася релігійна картина світу. Руйнувалися уявлення, які церква оголосила абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати сумніви у непогрішимості й інших релігійних догм. Почався процес поступового ослаблення релігійної влади над умами людей, вивільнення мас від впливу релігійного світогляду.

Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових знань зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого авторитету серед широких кіл людей. У світлі наукових даних релігійні уявлення про світ виглядали дедалі менш обгрунтованими і дедалі наївнішими.

Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя до наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в середні віки була змушена певним чином переглянути свої позиції. А в подальшому зміна історичних умов не раз змушувала захисників релігії пристосовуватися до нових обставин. Особливо чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької церкви.

Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталістична формація завойовує провідні позиції в суспільстві, зростає й роль науки. Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському соборі у 1869—1870 pp. було проголошено тезу про можливість пізнання бога природним світлом розуму через пізнання сучасного світу. Але на той час це була ще не стільки спроба зблизити релігію з наукою, скільки відображення прагнення церкви нейтралізувати атеїстичне значення наукових відкриттів, запобігти їхньому впливу на уми людей. Тому настійливо повторювалося, що не слід покладати особливо великі надії на людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступати у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

XX сторіччя з його стрімким соціальним і науково-технічним прогресом знову істотно змінило обстановку в світі. Авторитет релігії почав падати, сфера її впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не позначитися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до науки і наукового прогресу.

Успіхи природознавства в XX сторіччі змусили, наприклад, католицьку церкву зробити нові кроки по шляху «зближення» з наукою. Теоретичною основою сучасного католицизму є томізм — учення християнського теолога XIII сторіччя Фоми Аквінського про гармонію між вірою і знанням. Виходячи з цього вчення, яке твердить, що у релігії і в науки нібито спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники намагаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.