/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Партійно-радянська преса після другої світової війни, Детальна інформація

Тема: Партійно-радянська преса після другої світової війни
Тип документу: Реферат
Предмет: Журналістика
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 3016
Скачати "Реферат на тему Партійно-радянська преса після другої світової війни"
Сторінки 1   2   3   4   5  
Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним - обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії, аж до первинних парторганізацій редакцій ЗМІ. Проводилися збори, ухвалювалися рішення, коригувалися плани, в перші два-три місяці вживалися відчутні заходи - але потім все поверталося до рутини, і так до нової постанови. Чим вищим був рівень видання чи телерадіоорганізації, тим кращим був склад професіоналів у редакції - і під тим пильнішим контролем партійних комітетів, Головліту він перебував і тим відчутнішими були зміни після кожної постанови. У “районках” їх відбували за три-чотири номери, та поверталися до надоїв, сівби, зимівлі худоби тощо.

Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом “один партком - одна газета” переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети, які відрізнялися тільки особливостями територій, що були ними охоплені. Зрідка, під час поділення областей чи районів, автоматично з(являлися нові видання, як, скажімо, у Попасній Луганської області чи в Алушті в Криму. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.

Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя.

Зовні це виглядало так: з газет зникли “живі” матеріали про живих людей, замість них з(явилися “парадні портрети” передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми й з(їзди розписувалися, як спектаклі, до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це не могло позначитися і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, а їй треба було відображати його таким, яким воно мало бути, або яким його бачили партійні керівники.

Вже досить розвинені на той час українські телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України, в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Об(єктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі “вікна”, це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Оскільки в житті парадні заходи поволі витісняли вдумливу роботу, це знаходить відображення в публікаціях преси. Журналістика ніби завмирає у раз і надовго завданих і звичних ідеях, формах. Всяка новизна не схвалюється - а без цього творчість припиняється, вся справа починає вироджуватися. Настає епоха “застою”. Робота не для результату, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Численні зони, вільні від критики, розростаються: під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції, тепер заборонялося критикувати проведення звичайних політзанять. Ціла війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили, за особливим дозволом військової цензури, висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту (так закодовано називалося Головне управління СРСР по охороні державних таємниць) мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напам(ять товстий “Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой печати” з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців. Порушення ретельно нотувалися, винних попереджали, погрожували звільненням з роботи. Одним з найпоширеніших “гріхів” було неточне називання постанов ЦК КПРС.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких, як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М. Кольцова, політична загостреність памфлетів І. Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К. Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів “Литературной газеты” - нарисовці О. Чайковская, А. Ваксберг

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сергій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Дуже важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора надзвичайно популярного “товстого” журналу “Новый мир”. Вигнання за кордон письменника і публіциста О. Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в “Літературці” довершило справу. Преса працювала на холостих обертах.

Дослідження, проведені по підшивці обласної газети “Ворошиловградская правда” за 1981 рік, показують, що, в залежності від критеріїв оцінки, від 55 до 65 процентів її площі були зайняті висвітленням економічних тем, прямо чи побічно спрямованими на виконання суто виробничих завдань. Решту слід поділити між оголошеннями та іншим довідковім матеріалом - та невиправдано оптимістичними публікаціями з соціальної проблематики, в яких недостатньо глибоко аналізуються реальна обстановка та тенденции її розвитку.

Те ж саме стосується публікацій на так звані партійні теми, висвітлювати які в усі часи компартійної журналістики вважалося її завданням ( 1. Відповідно відділи партійного життя були чільними творчими ланками редакційних структур. Діяльність парторганізацій нижчого рівня оцінювалася з вищих щаблів ієрархії, а отже і пресою, за одним головним критерієм: на скільки процентів очолюваний нею трудовий колектив виконує план.

Характерно, що в газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику: там, в численних лещатах великої політики, дипломатичних тонкощів, лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтеліґентської аудиторії зуміла залишити за собою московська “Литературная газета”.

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”, хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у підтримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних поліях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були проявами своєрідного журналістського ескапізму, втечі від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. Цей ескапізм був для багатьох і способом реалізації власного творчого потенціалу на інших проблемно-тематичних теренах, що було неможливо на ґрунті вітчизняних проблем саме через вкрай обмежені можливості аналізу, узагальнень та висновків місцевого рівня. У критиці “сучасного імперіалізму” самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.

Зовні, як і в попередній історичний відтинок, в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. Складена ще в 1930-ті роки, система “один партком - одна газета” лишалася незмінною і працювала без зривів. Навіть в галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки - а політичний бік лишався за парткомом відповідного відомства. Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети, або, з організацією нових районів і, відповідно, райкомів партії автоматично організовувалися нові газети та редакції районного радіомовлення, як, скажімо, в Попасній (Луганська область). Це ніяким чином не міняло діяльності всієї системи, лише розвивало її та посилювало організаційно.

Від хрущовських часів СРСР вважалася і дійсно була країною з найбільш “читаючою” публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала від 5 до 10 і більше газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - велика довіра в суспільстві до радянських журналістів, взагалі до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістю до заборонених “ворожих радіостанцій” “Голос Америки”, “Німецька хвиля”, “Бі-Бі-Сі”. Важливим є й те, що парткоми організовували і жорстко контролювали передплату, нав(язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, “Комуніст України” чи “Трибуна лектора”), як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов(язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу “географію” пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.

Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики, де кращі професори готували поруч з майбутніми секретарями парткомів і керівні кадри редакцій. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи та водночас задовольнити амбіції тих, хто цього потребував. Найпрестижнішою була премія імені М.Ульянової - сестри В. Леніна, яка певний час була відповідальним секретарем газети “Правда”.

Одним з головних “правил гри” була обов(язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар(єру в журналістиці. Навіть завідуючим відділом листів “районки” мав бути комуніст. За станом на 1987 рік у Львівській області 96 процентів працівників обласних ЗМІ були членами чи принаймні кандидатами в члени КПРС, в низовій ланці - 125 з 211. Практично всі редактори газет області закінчили вищі партійні школи або навіть Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Керувати ними такій обстановці було надзвичайно легко: як члени партії, вони мусили виконувати всі вказівки секретарів - або ж їх виключали з партії і тут же знімали з роботи.

З(їзди партії регулярно, раз у п(ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку, наприклад - “П(ятирічка ефективності та якості”. Але насправді в житті людей мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя. На словах, в резолюціях проголошувалися вірні й необхідні рішення - але на практиці все робилося для того, щоб нічого не мінялося. .Виходили розумні й виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність “покращення”, “поглиблення” та “вдосконалення” різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні - ні “кремлевским старцам”, ні їхнім намісникам в республіканському ЦК, обкомах та райкомах.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав “правила гри” і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих “дисидентів” або “инакомыслящих” та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати в(язнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо “зайвого слова” лишалася. Сумне прочитання російського прислів(я “Слово не воробей: поймают - вылетишь” народилося в редакціях саме в ці роки.

Застиглість суспільства породжувала негативні глибинні процеси: непогрішимість партійного керівництва, неможливість притягти партноменклатурників до відповідальності породжувала безкарність та підпільну злочинність у вищих керівних структурах і на місцях. Хабарництво, кумовство, протекціонізм набули таких розмірів та стали настільки очевидними, що ЦК партії доводилося “про людське око” вести з ними (тобто з собою) “рішучу боротьбу”.

Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розкладу КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього “соціалістичного табору”. Зрозуміло, всі ці теми були абсолютно заборонені для центральної і місцевої преси.

Відрив слова від діла, який зародився ще в ленінські часи, набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса, покірна волі партії, своєю активною бездіяльністю наближала крах системи. Нічого не міняли на краще й періодичні ритуальні “заслуховування” на засіданнях парткомів, пленумах, секретаріатах чи бюро звітів редакцій, їхніх керівників. Ніщо не мало вийти за межі заздалегідь написаних сценаріїв, а настійливі вимоги “покращити роботу”, “поглибити зміст публікацій” та їм подібні нічого насправді не покращували і не поглиблювали, бо писані були зовсім не для того, щоб зрушити справу, а для успішного проходження наступних перевірок вищого начальства.

Ось приклади безвідповідального мовчання масової преси в роки застою. Планове господарство, перевагами якого так пишалися партпропагандисти, у тому перекрученому вигляді, в якому воно існувало в країні, ставало на заваді розвиткові суспільства. Непрофесіоналізм, неоперативність, корумпованість планових органів були сюжетами багатьох анекдотів, на які був багатим цей період. Публіцистичний виступ “журналіста № 1” 1970-х років Анатолія Аграновського з цього приводу (див. збірки нарисів “А лес растет...”, “Своего дела мастер”) не призвів ні до яких результатів.

Ще один приклад неглибокої розробки журналістами суспільних проблем. Надзвичайно занижена ще при Сталіні ставка амортизаційних відрахувань буквально тягла назад всю економіку країни, прирікаючи її на вічне відставання від світового рівня. Але преса замість того, щоб бити на сполох, домагалася з номера в номер від робітників, інженерів підвищення процентів перевиконання необгрунтованих планів та “соціалістичних зобов(язань”.

Коли ж передовик-новатор дійсно винаходив щось, що дозволяло йому і товаришам стійко перевиконувати плани - то замість підвищення заробітної платні їм підвищували норми виробітку, а зарплату лишали низькою. Преса ж закривала на це очі та продовжувала писати про подальше зростання виробництва та поліпшення якості продукції.

Сторінки 1   2   3   4   5  
Коментарі до даного документу
Додати коментар