/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Партійно-радянська преса після другої світової війни, Детальна інформація

Тема: Партійно-радянська преса після другої світової війни
Тип документу: Реферат
Предмет: Журналістика
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 3016
Скачати "Реферат на тему Партійно-радянська преса після другої світової війни"
Сторінки 1   2   3   4   5  
Ті ж причини гальмували сільське господарство, але преса в масі своїй інформувала та коментувала або про надумані успіхи, або про “об(єктивні труднощі”. Поодинокі виступи публіциста В. Чередниченка (зведені врешті в збірку нарисів “Председательский корпус”) не в змозі були змінити що-небудь. Найбільше, що вони могли зробити - не дати загинути зернам сумніву, які потім так стрімко проросли у “золоту добу” радянської журналістики в розпал перебудови, у 1988-1991 роки - але вже на антикомуністичному ґрунті.

Відрив соціалістичної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про це преса теж мовчала.

Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.

Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легально, або навіть напівлегально, не було ніякої можливості. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, навіть міністерство іноземних справ, Єдине, чого в неї не було - власного міністерства оборони. Мала всі ознаки держави - гімн, прапор. Ті, хто думав інакше, дисиденти, не мали практично можливостей для оприлюднення своїх думок - і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або до української редакції радіо “Свобода”.

Найрішучіші та найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем цієї історії було видання у 1972 р. позацензурного (нелегального) журналу “Український вісник”. Він став своєрідною реакцією на першу хвилю залякувань і арештів, які прийшлися на українську національну інтелігенцію на 1965 рік (нагадаємо: 1964 р. - прихід Брежнєва до влади, поступове відновлення тоталітарних методів управління державою). Взагалі у партійного керівництва стосунки з інтелігенцією якось не складалися (згадаймо, відвідання у грудні 1962-го року Хрущовим виставки художників-авангардистів у московському Манежі закінчилося величезним скандалом і означало остаточний розрив партійної верхівки не тільки з митцями-реформаторами, такими як скульптор Ернст Неізвестний, популярні поети А. Вознесенський, Р. Рождественський, Є. Євтушенко, а й взагалі з творчою інтеліґенцією). За умов повної підкореності преси партійній волі публіцистична загостреність тогочасного мистецтва, і найбільше поезії, перебирала на себе завдання духовного оновлення суспільства. Навіть реформаторська частина партійної верхівки злякалася того, що розпочаті нею процеси можуть вийти з-під її контролю. В цьому був сенс конфлікту і наступного розриву. В цьому полягала й приреченість розпочатих реформ.

А відколи прийшов до влади новий генсек, гоніння на інтеліґенцію, особливо творчу, як на самостійно мислячий прошарок суспільства не тільки не послабли, а й посилилися.

Природною реакцією митців на негативне ставлення партії до них стало відповідне ставлення їх до такої партії. В Україні ця реакція відразу набула національно-визвольного забарвлення. Отже, буде справедливо стверджувати, що спровокувала нову хвилю руху інтеліґенції саме недолуга внутрішня політика нової генерації партійних бюрократів. Саме вони виявилися нездатними дати задовільну відповідь на виклик часу та використати в справі дедальшого розквіту України й всього СРСР суспільну енергію національно мислячої інтеліґенції.

Власне, цієї ж помилки припустився й останній генсек М. Горбачов та його оточення, які недооцінили енергію центробіжного руху народів Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії. Україна разом з Бєларуссю зіграла в подіях дезінтеграції Радянського Союзу 1991 року вирішальну роль. Одним з кроків до цього було виникнення й розгром позацензурної української преси 1970-х років.

Українська позацензурна або самвидавна, підпільна преса, стала тоненькою ниточкою, що зв(язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона не з(явилася на світ на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М. Грушевського, В. Винниченка, М. Тиктора, інших велетів та сотень дописувачів, чиї імена лише один раз з(явилися в цих виданнях, щоб назавжди лишитися на пожовклих сторінках. За нею було й несприйняття українською інтеліґенцією брежнєвського “застою”, ставлення до нього як до нового лиха, що насунулося на рідну землю.

Ця героїчна спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром - але й на те, щоб залишитися в історії рідного народу яскравим прикладом нескореності духу.

Отже, перша хвиля репресій проти національно мислячої інтеліґенції прийшлася на 1965 рік. Вона, незважаючи на арешти й судові процеси, не досягла мети, про що свідчить робота з(їзду письменників України в 1966 р. - одного з найдемократичніших за всі роки існування Спілки українських радянських письменників. На ньому сильно прозвучав протест проти русифікації суспільного життя України. Одним з наслідків цього з(їзду стало поширення позацезурної поезії, яку розповсюджували в машинописних копіях та читали на молодіжних вечірках.

Кульмінацією подій став вихід позацензурної книги публіцистики В. Чорновола “Лихо з розуму”, яку він уклав та написав до неї передмову. Книга мала певне поширення в Україні, у 1968 р. її було видано у Франції. Один примірник укладач переслав тодішньому керівникові України, першому секретареві ЦК КПУ В. Щербицькому.

Такою була передісторія появи власне підпільної преси. Дослідники - зокрема львів(янин М. Осадчий - відрізняють два періоди власне її історії. Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу “Український вісник”, редактором якого став В(ячеслав Чорновол. Разом з ним працювала над випусками Л. Шереметьєва. змістом їх було викриття “імперської політики Москви”, денаціоналізація або злиття націй в єдиний радянський народ, тобто русифікація корінного населення союзних республік. Проблеми екології рідного краю, ставлення до певних подій історії свого народу - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В. Симоненком, В. Стусом, М. Холодним, Ігорем Калинцем, С. Тельнюком, В. Голобородьком та іншими.

Нова хвиля неосталіністських репресій була спровокована саме виготовленням, зберіганням або розповсюдженням підпільної преси та літератури.

Репресії мали наслідком припинення виходу журналу. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу “Українського вісника” та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом “Максим Гайдамака”, а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара. Зміст нових номерів журналу відрізнявся від змісту перших: дався взнаки досвід чергової хвилі репресій. Додалося гіркоти розчарувань - але й зміцніло прагнення перемоги. Саме на пресу покладали автори відновленого часопису головні надії:

“Успіх нашої боротьби залежить від масового розповсюдження вільної преси”

Чергові арешти знову припинили вихід у світ “Українського вісника”.

Приблизно в ті часи на Західній Україні почали виходити також нелегально “Воля і Батьківщина” Зеновія Красивського, “Поступ” Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацензурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), “Скриня” Григорія Чубая.

З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, припиняється видання позацензурної преси.

Великим орієнтиром на цьому шляху є створення української групи сприяння Хельсінкським угодам (1976 р.). Заключний документ Хельсінської угоди передбачав, що всі держави, які підписалися під ним, а отже й СРСР, надають своїм громадянам рівні права й свободи. Отже, за Хельсінкськими угодами у громадян України були такі самі права, як у громадян Франції або Великої Британії. Насправді цього не було. Лідери української хельсінської групи почали боротися за те, щоби формально проголошений документ почав діяти. Українська хельсинкська група не створила власної преси, але певна кількість відозв, звернень, протестів та інша інформація йшли через радіо “Свобода” - це був єдиний і досить надійний канал.

Водночас в українській радянській пресі розгорнулася боротьба проти порушень прав людини в Америці, в Західній Європі. Ця пропагандистська кампанія тривала десять років. Боротьба за права людини стала полем міжнародної ідеологічної боротьби протягом 1976-1986 рр. Це була постійна тема і українських радянських газет, і преси української діаспори, і передач радіо “Свобода”.

При цьому позиція партійного керівництва і партійних радянських журналістів полягала в тому, що права людини в Радянському Союзі забезпечені абсолютно повністю, а порушуються вони саме в США та інших імперіалістичних державах, де існує безробіття, поділ на багатих та бідних. Слід відзначити високу ефективність такої пропаганди на маси людей, яки ніколи не виїжджали за кордон в розвинені країни і були змушені вірити талановито написаним матеріалам публіцистів, які також не виїжджали ніколи в ці країни, а брали матеріали з радянських джерел.

З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску “Українського вісника” та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси. Це короткий, але дуже яскравий відтинок часу. Журнал знову очолив В(ячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі “першої хвилі перебудови” Михайло Горинь, Іван Гель а також Павло Скочок, Михайло Осадчий.

Справа в тому, що квітневий пленум ЦК КПРС (1985 р.), який привів до влади реформаторське крило (так званих прагматиків) верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошено право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних з(їздів не давали ще права видавати позапартійні газети. І тому певний час такі видання були напівлегальними, тому що за їх випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.

Згодом М.Осадчий почав видавати журнал “Кафедра” як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987 р.).

Нарешті 1989 р. було засновано Всеукраїнський народний Рух за перебудову. На наступному з(їзді Руху було змінено назву, з неї було вилучено згадку про перебудову: цим було уточнено політичні орієнтири, компартійне маскування скинуто, і виявилося, що насправді це від самого початку був рух за політичну незалежність і державну самостійність України - народний Рух. Почалася відкрита політична боротьба за незалежність України, до неї включились київська рухівська “Народная газета”, Львівське видання крайової організації Руху “Віче”. Рух почав створювати низові ланки власної преси.

Цікавий досвід: у 1987 р., ще до створення Руху, було організовано групу “Євшан-зілля”, від якої увійшла на зразок альманаху газета “Євшан-Зілля” з культурно-просвітницьким та історикознавчим ухилом. Створена вона була Іриною та Ігорем Калинцями і теж залишила певний слід в історії позацензурної української преси.

Сторінки 1   2   3   4   5  
Коментарі до даного документу
Додати коментар