/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Іван Якович Франко у напрямку журналістики, Детальна інформація

Тема: Іван Якович Франко у напрямку журналістики
Тип документу: Реферат
Предмет: Журналістика
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1342
Скачати "Реферат на тему Іван Якович Франко у напрямку журналістики"
Сторінки 1   2   3   4   5  
Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але відповідальний комітет вирішив з 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборі матеріалів брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збільшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зріс до 2000 примірників. З приходом у жовтні 1874 року у редакцію Михайла Павлика, що був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Ось зразок протоколу засідання комітету, що водночас є ілюстрацією проблеми: "При дебаті о язиці розділились товариші на дві партії: Дольницький і Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же і Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслідствіє чого розійшлися, не рішивши нич. " Саме проти такої суміші російської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовці, і саме нею виходив "Друг". "Бесіда допотопна, ні то великоруська, ні то малоруська, ні то церковна. Сюжети не менш допотопні, системи провідної думки - ніякої, ось що далося сказати про "Друга" за перші роки його існування, - писав Франко в 1878 році, - Розуміється, старі тіснолоби галицькі радувалися новій газеті, славили нашу "многонадежную молодеж", - і "Друг", як і все в Галіції, благоденствував, не думаючи навіть, що є якісь серйозні питання на світі, що є якийсь напрям, котрий повинен ціхувати всяку газету молодих, живих і гарячих людей".

В "Друзі", крім перекладних творів, а також творів російської літератури, що не зазнавали на сторінках журналу змін, друкувалися проза та поезія тогочасних галицьких авторів, дуже слабкі і немічні з ідейного боку. Загальна атмосфера цієї літератури, за словами Франка, відзначалася "в українському письменстві пам'ятним антрактном 1962-1872 років, десятиліттям страшного і фатального затишку та застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом".

В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".

Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Друзі" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Друзі" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, - пише він, - не приносить желаємого хісна нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде "ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа".

Іван Франко вступив до "Академического кружка" в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Відповідно вплив завзятого москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція". "Москвофільство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та журналістики. Виникнення у "Друзі" нової течії він пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що він так часто і самоувірено говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а особливо зі "Словом": язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в редакції "Друга" спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозиції - розуміється, одна дурніша від другої... За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні сторони, одна більше консервативна, друга - більше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Друзі" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.

1876 рік - це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному відділі. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провідної ролі Франка у "Друзі" як "Мойсея" від самого початку, у перші роки після реорганізації журналу чільне місце в ньому як мислителя та публіциста належало Павликові.

Листи Драгоманова стали основним джерелом натхнення творців "Друга". Франко пише: "Без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти, ми йшли наосліп, читали, що впало в руки і не знали, що робити з тими хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому, і з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не цікавився, нам казали вчитися "для хліба", любити щонайбільше "язик народа", а не сам народ. От тут-то в великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов. " Драгоманов, передовий і неоцінений мислитель, якого можна вважати предтечею Франка як культурного явища і "Східноукраїнським Франком" в плані масштабності та різноплановості таланту, фактично диктував ідейні передумови для створення новітньої концепції "Друга". Саме з його подання журнал стає в 1876 році в опозицію як до народовської, так і до москвофільської преси.

До питання ролі наявної на той час галицької інтелігенції, а також завдань інтелігенції нової "Друг" повернувся із доповіддю Павлика "Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині". "Справжнє завдання інтелігенції - бути народові старшим братом, "просто йти в люд і стати в його обороні", - фактично повторює свою ж колись висловлену думку Павлик, апелюючи таким чином скоріше до народовських поглядів на функції інтелігенції. В 1876 році Павлик і Франко ознайомлюються з творами Маркса, які справляють на них хоч і менший, ніж Драгоманівська теорія, вплив, але змушують робити ще більші акценти саме на проблемі захисту та взаємин з простим народом. В усякому разі, погляди Франка та Павлика на інтелігенцію розходяться: Франка явно не влаштовує обмеження завдань інтелігенції етнографічною та науково-просвітницькою роботою серед селян (що успішно проповідувалося народниками Росії).

Особливо ясно простежується передчуття приходу "нової інтелігенції" у рубриці "Літературні письма", яку веде у "Друзі" Франко, публікуючи тут свої власні роздуми та аналіз новітніх літературних творів. "Головною ціхою всіх новітніх літератур є народність, " - значиться в ІІ "Літературному письмі".

За свої неповні два роки видання оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Але, відмовившися від наукової частини і наголосивши на публіцистиці та новітній літературі, "Друг" потроху приходив до пропаганди марксизму, від чого вже в середині 1876 "другівців" почали застерігати народовці. Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надруковані у Відні, що спричинило перший в історії Австро-Угорщини судовий процес над соціалістами. Таємна поліція почала активну боротьбу проти нової "ідеологічної чуми", і однією з жертв цього переслідування судилося стати журналові "Друг".

Нападками на "Друг" з боку москвофільської преси почався скрутний період в історії журналу. "Академический кружок", що мав мало спільного з новою інкарнацією журналу, категорично протестував проти продовження його видання. Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з'явився 23 травня 1877 року. Після цього на засіданні "Академического кружка" москвофільська його частина, користуючись відсутністю Франка та Белея, ухвалила відібрати журнал у редакційного комітету. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лікарні. На судовому процесі вони жертовно зізналися і вголос заявили про свої соціалістичні переконання. Першим з них опинився на волі Павлик, і одразу ж почав підготовчу роботу для організації нового видання.



РОЗДІЛ 2

Нові видання Павлика і Франка: "Громадський друг", "Дзвін", "Молот"

22-річний Іван Франко повернувся зі в'язниці 5 березня 1878 року. Виключений разом із Павликом з університету, з товариства "Просвіта", бойкотований обома таборами галицької інтелігенції, він, поза тим, вже тоді став своєрідним символом передової журналістики. "Ми були студенти філософії, числили на педагогічну кар'єру, а тепер мусили попрощатися з нею і добиватися хліба на разі журналістикою, " - писав Франко.

Новий журнал, кошти на видання якого були частково виділені Драгомановим, називався "Громадський друг", і редакція його складалася з самих Франка та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе редаґування та кориґування видання. №1 "Громадського друга", що вийшов на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама для спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв "розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3 4 і так далі... ". Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу, який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як Павлика за видання №2 "Громадського друга" було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо "Дзвін". На початку серпня "Дзвін" був випущений, і, хоча прокуратуру та жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували. Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її було "Молот", що співвідносилося з програмним для збірки твором "Каменярі". "Молот" було також конфісковано, а Павлик відбув в еміграцію до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

Якщо в "Друзі" Франко більше уваги приділяв теоретичним засадам розбудови української нації та переосмисленню ролі інтелігенції та національної еліти, то тепер він з головою занурився у пафос революційної боротьби. Цитуючи його ж власний вислів - "Екстреми ся стрічають" - слід зазначити, що соціалістична лихоманка була нічим не кориснішою за трясовину мовно-правописних дискусії, що затягувала галицьку пресу до 1876 року. "І справді те, - пише Франко, - що в нас тоді привикли були звати "драгоманівщиною", був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів - філософічних, політичних чи соціальних - а радше отой моральний імпульс, оте "обличення" духовного єства галицького рутенства, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати нових доріг у житті, працювати над собою". Соціалізм був водночас релігією, світоглядом і ідеологією, що підкорювала людей, спонукаючи їх вести самим їм до кінця не зрозумілу боротьбу. Це стає видно, якщо дещо під іншим кутом зору розглянути той самий вірш "Каменярі". "Моя стріча з Олексою" - нарис Франка, що показує, наскільки дитинним може бути талановитий письменник, намагаючись протягти ідеологію в художню творчість. Ідея оновлення інтелігенції за рахунок осягнення нових ідей, національної консолідації, усвідомлення своєї ролі поступається місцем незрозумілому концепту "революційної інтелігенції".

У "Громадському друзі" у статтях "Доходи й видатки убогого священника" , "Зарібки й життя львівського зецера" Франко спирається на твори Маркса, фактично повторюючи його твердження та ідеї. Революційна лихоманка поряд із неспроможністю реалізуватися в українських виданнях спричинила перехід Франка до польської прогресивної газети "Praca". Позаяк польська преса мала набагато більше пільг та свобод у висловленні найширшого спектру думок, а також набагато менше переслідувалася цензурою, Франко дав волю новим тенденціям своєї журналістської музи. "Czego my chcemy?", "Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujacych" та інші статті були просякнуті духом марксизму.

Осмислення теми інтелігенції у Франка-марксиста набуває звичної для соціалістів форми "заперечення старого". Характеризуючи пізніше у статті "З останніх десятиліть ХІХ в. " стан суспільної думки в Галичині та діяльність галицької інтелігенції обох таборів в 70-х роках, Франко прямо писав: "Віддалення інтелігенції від народу, його життя й інтересів було повне. Зарівно українство народовців, як і московство москвофілів було чисто теоретичне. Ані основ конституційного життя, ані азбуки економічної і соціальної науки ніхто не пробував вияснити народові... В Галичині се була пора, коли бачилось, що запанує тип "рутенця"... " "Громадський друг" пішов у сміливу атаку на москвофілів і народовців, розвінчуючи їхні ідейні засади, бездіяльність, колабораціонізм, лояльність до імперського уряду тощо.

Одним з найвизначніших опублікованих в "Громадському друзі" публіцистичних творів була стаття "Критичні письма о галицькій інтелігенції" Франка. Тут він розбиває вщент обидва табори, за його словами, "клерикально-общеруський та ліберально-народовий". Обидві партії Франко характеризує як такі, що мають в основі своїй "лібералізм, або радше буржуазні інстинкти". Зародження цього галицького лібералізму, галицької буржуазної інтелігенції відбулося у 1848 році, під час економічного та політичного перевороту. "В перевороті 1848 року треба шукати джерела нашого лібералізму". Франко таврує буржуазію абсолютно без огляду на те, що саме вона допомогла зберегти та частково відродити українську культуру, і саме буржуазна та клерикальна інтелігенція створила всі передумови для виникнення цієї, нової генерації, що так відчайдушно вдарилася в марксизм. "Галицька буржуазія в особі двох її партій за своєю соціальною природою та класовими тенденціями була таким же зав'язком буржуазії на образ і подобу західноєвропейську, " - заявляє Франко, і зазначає до того, що єдиною своєрідністю буржуазної інтелігенції Галичини, обумовленою своєрідністю самої революції 1848 року в Австрії, яка "радше виглядала на пародію на революцію, аніж на саму революцію", було те, що вона виявилася ще більш нерішучою, консервативною, компромісною та дрібноегоїстичною, ніє західноєвропейська буржуазна інтелігенції. "Наша інтелігенція, на своє нещастя, вчепилася іменно за національне питання, а питання економічні, викликані 1848 роком, лишила зовсім на боці, або старалася повертати їх на користь собі, а не народові". Внаслідок прагнення до "самостійності" народовців та "воссоединения" москвофілів - вузький діапазон діяльності інтелігенції, повна її відірваність від живої дійсності, від потреб народу, мізерні культурні результати, отже фактично - відсутність головних функцій, властивих справжній інтелігенції. "Чи одна партія має верх, чи друга - для народу користь ніяка, " - підсумовує Франко.

Духом розвінчування та викриття обох крил галицької інтелігенції просякнуті і художні твори, розміщені в "Громадському друзі", "Дзвоні" та "Молоті". Натомість "Громадський друг" пропонував наступні зайняття для інтелігенції нового зразка: пильне вивчення соціально-економічного життя народу і піднесення його свідомості шляхом пропаганди європейської науки, в поняття якої вкладалися наукова критика капіталістичного ладу та пропаганда соціалізму. Отже, згідно з Марксовими теоріями, "Громадський друг" покладав саму класову боротьбу на "робучий клас", тим часом як інтелігенція повинна була розхитувати буржуазне суспільство і вкладати в голови простого люду розуміння соціалізму.

Програма діяльності інтелігенції серед народу виступала в журналі не дуже чітко і не зовсім виразно, зводилася до просвіти і науки (дивним чином повертаючи до народницьких гасел), журнал не вказував жодних конкретних шляхів роботи передової інтелігенції серед трудящих. "Громадський друг" дав ідеал інтелігента-борця, сповненого віри в майбутній соціалістичний лад і безмежної відданості народові і ідеї.

Чи є сенс казати, що соціалізм Франко і його товариші взялися пропагувати в Галичині завчасно, а надто необачним було говорити про нього як про річ певну, яка неодмінно ось-ось станеться? На відміну від індустріальної Німеччини та великої, погано склеєної Російської імперії Галичина, сировинний придаток Австро-Угорщини, лояльна і покірлива провінція, весь "робучий клас" якої вичерпувався кількома тисячами ріпників у Бориславі і Дрогобичі (що їх так наполегливо описував Франко в своїх прозових творах), а селянство схильне було вірити в образ "доброго цісаря", не мала жодних передумов до укорінення та зростання соціалістичної революції. Галицькі русини ще не встигли усвідомити себе як націю, тим більше - зрозуміти свою спорідненість з підросійськими українцями, а підняти народ, що не усвідомлює себе народом, на боротьбу... На жаль, за цими примарами Франко ганявся до глибокої старості, то відходячи від української ідеї, то раптом стаючи її палким прихильником, то вихваляючи росіян як "волю, що йде зі Сходу", то стаючи на проєвропейські позиції. І тільки перед самою смертю, лежачи у окупованому росіянами Львові, він нарешті усвідомив хибність своїх молодечих поривань. Втім, і щодо цього можуть бути сумніви.

Можна сказати, що "Громадський друг", "Дзвін" і "Молот" досягли досить вагомих результатів у справі залучення радикально або анархічно настроєної молоді до соціалістичної ідеї. Та побачивши, що усяка спроба видання в подібному ключі буде переслідуватися владою, Франко спрямував свої зусилля на безперечно набагато ціннішу і потрібнішу для українського народу діяльність.

РОЗДІЛ 3

"Дрібна бібліотека": Франко знайомить Галичину з Європою

Ще з часів реорганізації журналу "Друг" Франко серйозно планував видання серії перекладних творів, метою якої було познайомити українського читача з найкращими зразками світової літератури. У літературних альманахах та журналах Галичини часто публікувалися уривки, а також цілі твори європейських письменників, активно займалася цим і редакція "Друга", але кострубаті переклади на "язичіє", відсутність у авторів перекладацького хисту, а також дилетантський добір творів - усе це давало невтішний результат. Твори російських письменників друкувалися в оригіналі, що робило їх зрозумілими лише для навченого в семінаріях духовенства та для фанатичних москвофілів. Простому народові, міркував Франко, потрібні переклади на живу народну мову. Саме до цієї роботи, знайшовши меценатів, Франко залучає на початку 1879 року представників передової творчої молоді. На пропозицію Белея видання було названо "Дрібною бібліотекою". Першою книжечкою стала брошура "Повісті Еркмана - Шатріана" в перекладі Белея, частково передрукована з "Друга". Одночасно з "Повістями" вийшло оповідання Г. Іванова "Війна за волю" в перекладі Франка. У передмові до нього Франко пише: "Віддавна вже віримо ми в гадку, що вчинимо прислугу землякам, а дальше і вбогій літературі нашій, взявшись видавати дрібними книжечками - "метеликами" - бібліотеку цікавих і добірних творів літературних".

Франко визначив мету "Дрібної бібліотеки" насамперед у вихованні нової ґенерації, а отже омріяної "революційної інтелігенції", і планував орієнтувати її на молодь. Павлик не був із цим згоден, вважаючи, що орієнтуватися треба на простий народ, але згодом перемогла концепція Франка: виховувати з допомогою "Дрібної бібліотеки" з молоді нову, високоосвічену інтелігенцію, яка б понесла потім передові суспільні думки й наукові досягнення в народ. Франко хотів надати "Дрібній бібліотеці" практичного значення в галузі освіти і наполягав, щоб у ній превалювали переклади наукових праць.

"Дрібна бібліотека" друкувалася найпрогресивнішим на той час фонетичним правописом - "драгоманівкою", і тільки деколи - "кулішівкою". Під час роботи над "Дрібною бібліотекою" Франко зблизився з народовською молоддю з "Дружного лихваря", і в цьому гуртку також готувалися до друку переклади.

Серед визначних творів, що стали приступні для галицького читача завдяки "Дрібній бібліотеці", слід назвати містерію "Каїн" Байрона, "Думи і пісні найзнатніших європейських поетів" (все в перекладі Франка), роман "Довбня" Еміля Золя в перекладі О. Рошкевич, а завершувало серію оповідання Франка "На дні". Другу групу видань "Дрібної бібліотеки" складали переклади наукових творів з галузі суспільних та природничих наук, метою яких була популяризація серед широких кіл інтелігенції кращих досягнень передової науки та поширення матеріалістичного світогляду в Західній Україні. Цікава подробиця: у десятому та одинадцятому випусках були опубліковані дві статті бельгійського економіста і публіциста Е. Лавеле у перекладах Франка "Власність ґрунтова і її історія" та "Сільська община в Росії". За збігом обставин саме Лавеле за свою критику "Капіталу" Маркса був підданий анафемі як втілення "ідіотизму буржуазних мислителів". Радянські літературознавці, не змігши приховати цей явний прокол Франка-марксиста, знайшли "виправдання": Франко просто помилився, бо не був ще настільки загартований, щоб відрізнити "правду" від "буржуазної брехні".

Сторінки 1   2   3   4   5  
Коментарі до даного документу
Додати коментар