/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Іван Якович Франко у напрямку журналістики, Детальна інформація

Тема: Іван Якович Франко у напрямку журналістики
Тип документу: Реферат
Предмет: Журналістика
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1342
Скачати "Реферат на тему Іван Якович Франко у напрямку журналістики"
Сторінки 1   2   3   4   5  
РОЗДІЛ 5

Франко і видання русько-української радикальної партії

У 1889-1890 роках завдяки політиці замирення та порозуміння, що її провадили лідери народовської партії Барвінський, Романчук, Вахнянин та інші, в Галичині відбувається значне національне піднесення. Пішовши на компроміс з австрійськими та польськими властями, народовці добилися надання українцям права відкривати власні школи та магазини та займати державні посади, а також створювати власні політичні партії. Поступкою з боку народовців (і неабиякою!) було припинення усякої ворожнечі щодо поляків та обіцянка вплинути в такому ж дусі на народ та українську інтелігенцію. Це був прогресивний крок, який гаряче підтримала громадськість ("ліберально-буржуазна", в інтерпретації марксистів) в обох Українах. Успіх народовців у цій акції, що мала назву "нова ера", обіцяв в недалекому майбутньому їхній повний тріумф на суспільно-політичній царині. Отже, в галицькому суспільстві закономірно заворушилися політичні опоненти народовців - радикали.

Русько-українська радикальна партія, заснована у 1890 році, була однією з сфер діяльності Франка, які радянською наукою або замовчувалися, або виправдовувалися "ідейними помилками" або непричетністю Франка до подальшої долі партії (яка проіснувала до 1939 року). Адже в порівнянні з поглядами Франка кінця 1870-х років це був різкий ухил від марксистської лінії. Партія називалася "хлопською", хоч організована була практично без участі селян; до неї ввійшла радикально налаштована інтелігенція, а також представники інших політичних платформ, яких об'єднувало одне: протест прости "нової ери". Отже, маємо партію, створену "в знак протесту". Одначе був проголошений курс орієнтації на селянство, і основним зайняттям радикальної партії була агітація проти "нової ери" серед простого народу.

1 січня 1890 року Франко та Павлик організували журнал "Народ", що проіснував рекордно довгий для видань радикалів час - п'ять з половиною років. "Народ" був "журналом громадсько-політичним і почасти науково-популярним". Художній літературі в журналі відводилося мало місця (позаяк тепер у радикалів була конкретна мета, конкретний противник, отже, пропаганда та агітація вимагали докладання набагато більших сил). На третьому році видання художня література з "Народу" зникла зовсім: це було практично перше видання в Україні, що стало повністю публіцистичним.

Кожен номер журналу відкривався передовою статтею, написаною кимось з членів редакції (відповідальним редактором був Франко, видавцем - Павлик). В журналі друкувалися, крім них, Леся Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, Н. Кобринська, Л. Мартович, О. Кобилянська тощо. Крім того, виправдовуючи свою орієнтацію на "хлопство", радикали запросили до співпраці кореспондентів з-поміж селян. У перші роки свого існування "Народ" дуже часто публікував листи та кореспонденції селян (до того ж деякі з них за освіченістю не відставали від міщанської інтелігенції), та згодом покинули, бо ці публікації були доволі низькоякісні і слугували мішенню для постійних нападок та знущань з боку опонентів. Крім того, "Народ" одразу ж накликав гнів австрійських властей та крупних торгівельних фірм, критикуючи нову тенденцію, що приносила капіталістам великі прибутки: еміграцію галичан до Америки.

Тема інтелігенції в "Народі" була далеко не провідною. У статтях "Як би нам в біді рятуватися", "Що таке громада і чим би вона повинна бути" Франко повторює відомі вже нам думки щодо призначення інтелігенції, служіння народові тощо. У 1892-94 роках Франко жив у Відні, закінчуючи свою докторську дисертацію, і майже не співпрацював у "Народі", що негативно відбилося на змісті журналу. Водночас радикали за відсутності Франка не змогли дати раду внутрішньопартійним суперечкам, "Народ" перенасичувався просоціалістичними публікаціями (чого не припустив би обережний Франко), і зрештою у серпні 1883 року під загрозою закриття журнал мусив зректися зв'язку з радикальною партією. Тепер він звався просто "русько-українська часопись". Журнал вочевидь вже не міг задовільнити інтересів Франка-редактора і Франка-публіциста, тому, повернувшися до Львова восени 1894 року, він розпочинає видання більш літературного, ніж політичного, журналу "Житє і слово", редактором якого був сам. У "Народі" Франко продовжував вести розділ "Сучасна хроніка", де з'являються його статті "Камінь преткновенія", "Два з'їзди", "Вари воду, вода буде" тощо.

Одночасно з "Народом" радикальна партія почала в 1891 році видавати газету "Хлібороб", що вона, на відміну від "Народу", справді досягла доволі високої популярності саме серед простого народу, себто селян. Уже в "Запрошенні до передплати" було зазначено: теоретичні питання в "Хліборобі" підніматися не будуть, в висвітлюватиме практичні справи в житті трудящих. Згодом видання "Хлібороба" було перенесене зі Львова до Коломиї. Редакторами були Франко, Павлик та представники "нової інтелігенції" С. Данилович, І. Герасимович тощо.

Мова, тематика, проблематика "Хлібороба" абсолютно відповідала його аудиторії, кожен випуск містив заклик "Ширити "Хлібороб" від хати до хати, від села до села!" Вперше в історії радикальної преси Франкові і компанії вдалося досягти того, що без особливого труда вдавалося протягом останніх десятиліть народовським, просвітянським газетам. На початку 1895 року наклад "Хлібороба" зріс до 1000 примірників (що було невеликою і навіть смішною кількістю в порівнянні з накладами "Діла" або інших популярних народовських газет, проте великим досягненням в порівнянні з 250-300 екземплярами "Народу"). Селянські дописи друкувалися на сторінках "Хлібороба" аж до завершення його видання, публіцистичні статті мали здебільшого агітаційний або пропагандистський характер. "Хлібороб" провадив справді корисну роз'яснювальну роботу, розкриваючи перед селянами їхні справжні права та можливості. У "Хліборобі" активно брав участь Василь Стефаник. Газета викликала занепокоєння та протест у духовенства, політичних опонентів та загрожувала своїм можливим впливом на перебіг виборів до австрійського сейму.

Одначе Франко, втомлений політичною боротьбою та дріб'язковими суперечками між різними угрупованнями в радикальній партії, прагнув відійти від політики.



РОЗДІЛ 6

Видання Франком журналу "Житє і слово". "Літературно-науковий вісник" та роль у ньому Франка.

Іван Франко ніколи не був тільки політиком або тільки марксистом, як не був він і виключно поетом або письменником. Видання чисто політичних журналів і газет, де навіть не було відділів художньої літератури, гнітило Франка. Він прагнув до відновлення просвітницької діяльності, пам'ятаючи, що видання "Дрібної бібліотеки" мало набагато більший практичний результат в плані впливу на галицьке суспільство, аніж будь-який пропагандистський журнал чи газета. Восени 1893 року, будучи у Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була запропонована Драгомановим: "Житє і слово". Журнал повинен був виходити раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів. Половину місця в часописі відводилося белетристиці, оригінальній і перекладній, критичним статтям та історико-літературним матеріалам. Другу половину журналу Франко думав надати фольклорному матеріалові: статтям з теорії фольклору, зразкам народної творчості. Проектувалося розповсюдження журналу також у Великій Україні.

У грудні 1893 року був надрукований перший номер. Незважаючи на постійну фінансову скруту, "Житє і слово" виходило регулярно. Наклад його був невеликий - в середньому 500 примірників, журнал був збитковий, і Франко був вимушений займатися випрошуванням пожертов серед своїх численних дописувачів, здебільшого у Східній Україні.

Франко настільки захопився розміщенням в журналі найцінніших, як на його думку, літературних творів, що протягом першого року видання практично не включав до журналу публіцистичних статей. Як журнал політично нейтральний, "Житє і слово" було схвально оцінене у галицькій пресі, а також і за кордоном.

У 1895 році загальнокультурне та літературне спрямування вже не влаштовувало Франка. До того ж із зникненням восени цього року "Хлібороба" та "Народу" у радикальній пресі виникла порожнеча, яку міг заповнити журнал з великою кількістю актуальної публіцистики, гострих, злободенних матеріалів. "Житє і слово" з "вісника літератури, історії і фольклору" перетворюється на "вісник літератури, політики і науки". Франко повертається на звичну царину політичної конфронтації, і вже в 5-му номері "Житя і слова" за 1895 рік - першому "реформованому" випуску - нападає із критичною статтею на Юліана Бачинського за його твір "Ukraina irredenta". Бачинський будує свою оригінальну теорію, систему поглядів на минуле і майбутнє України, і робить висновок щодо необхідності введення України в європейський, а ніяк не в російський контекст. У своїй статті, що звалася так само, як і брошура Бачинського, Франко висловлює настільки несподівано промосковські настрої, що перекреслює усе видиме замирення з народовцями. Українофільська теорія Бачинського зазнає жорстокої критики, і цього, а також слів "Ми всі русофіли... " тощо, народовці Франкові не вибачили.

Протягом першої половини 1896 року "Житє і слово" не видавалося, а в липні вийшло в оновленому вигляді. Тепер це було практично виключно політичне видання, що збагатилося рубриками "Статті про справи політичні", "Вісті з Росії", "Політична хроніка", "Наша белетристика". Перший номер 1896 року відкривався статтею Франка "І ми в Європі", що була протестом проти утисків закарпатських русинів з боку угорських націоналістів. Стаття викликала пильну увагу до Франка австро-угорської адміністрації. У подальших номерах Франко відновлює публіцистичні напади на діячів "нової ери". Нарешті, стаття "Робітницький і революційний рух в Росії" та остання в 1896 році - "З кінцем року" - показували повернення до Франка соціал-революційних радикальних настроїв. На цей раз Франко висловлює заздрість щодо революційних подій у Російській імперії та жаль, що багато українських революціонерів вливаються в російський визвольний рух... Усе це дискредитувало Франка серед народовців, а також його однодумців у Великій Україні. Леся Українка відповідає на сторінках "Житя і слова" статтею "Не так вороги, як добрії люди"; Франко охоче іде на полеміку (ще один "сумнівний" для радянської критики момент з біографії Франка). Починається також конфронтація з "Ділом", підтверджена в наступному році статтею "Кілька афоризмів в альбом "Діла"". "Житє і слово" публікує некролог Франка "На смерть Куліша", що є скоріше публіцистичною статтею, в якій небіжчик висвітлюється мало не як творець українського "реакційного лібералізму".

Загострення ворожнечі з усіма колишніми політичними опонентами та набуття нових, а також хронічний брак фінансів мусив Франка піти на закриття "Житя і слова" влітку 1897 року. Проте закриття це вдалося оформити як "злиття" журналів "Зоря" та "Житє і слово" у спільний друкований орган - "Літературно-науковий вісник", що його заснувало новостворене "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка".

У "Житі і слові" Франко застосував увесь свій редакторський хист, показав себе як зрілий журналіст, вмілий упорядник і справді геніальний літератор. Одначе вже в полеміці щодо російської революції намітилося відставання галицької радикальної течії від російського і загалом європейського соціалізму. У подальшому це відставання посилюватиметься. Іван Франко був винятково популярною і шанованою постаттю в галицькому суспільстві: як поет і прозаїк, учений, просвітник та борець за народні права, що в дуже молодому віці встиг постраждати за народ. Проте ця популярність не розповсюджувалася на Русько-українську радикальну партію, що майже від початку свого існування не могла врегулювати внутрішні суперечки та розкидала сили на сутички з опонентами. Соціалізм не знайшов достатньої кількості адептів в Галичині, утримуючись тут лише завдяки інтересу з боку скоріше власне "радикального", ніж соціалістично настроєної інтелігенції.

Розчарувавшися в черговий раз у активній політичній діяльності та обстоюванні нікому не зрозумілих в Галичині ідей, Франко у 1897-98 роках мусив піти на великий компроміс, радше не з народовцями, а з самим собою. Адже журнал "Зоря", його редактор О. Борковський, а також Михайло Грушевський - усе це ще зовсім недавно було об'єктом його критики, сатири, викриття. "Літературно-науковий вісник" в плані політичної орієнтації обіцяв бути журналом набагато більш народовським, аніж радикальним.

Журнал почав виходити з січня 1898 року (знакова дата: 100-річчя "Енеїди" Котляревського, 50-річчя "Весни народів" та видання першої української газети), обсягом 12-15 друкованих аркушів, і вже з перших кроків редакційної діяльності намітився основний конфлікт всередині редакції: Михайло Грушевський боровся за владу в журналі, витісняючи з нього співредакторів. О. Маковей та О. Борковський мусили покинути "ЛНВ", до складу редакції було введено фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, а Франко знайшов в особі Грушевського затятого ворога.

Офіційним редактором "ЛНВ" був Гнатюк. З 1887 до 1898 року Франко редагував і випускав "Літературно-наукову бібліотеку" (всього 26 томів), що продовжувала справу "Дрібної бібліотеки". У 1898 році під орудою Франка та Гнатюка була утворена "Видавнича спілка" - об'єднання, що розпочало випуск творів найкращих українських та зарубіжних письменників. Вже за перші 3 роки було випущено 40 книжок - белетристичних та наукових творів "для широкого загалу". За весь час свого існування (1898-1912) "Видавнича спілка" випустила понад 300 белетристичних та науково-популярних видань, багато з яких редаґував та оздобив передмовою сам Франко.

Франко, друкуючись у підцензурному журналі, був дуже скутий, обмежений у виборі тем, отже спершу публікувалися тільки його літературно-критичні статті. "ЛНВ" був розрахований виключно на інтелігенцію, високоосвічену аудиторію в Галичині і поза її межами, і становив велику цінність для читачів у Великій Україні. Починаючи з перших випусків, "ЛНВ" став об'єктом нападок клерикальної преси, зокрема газети греко-католицької верхівки "Душопастир". Франко, переконаний атеїст, неодноразово засуджений і проклятий греко-католицькою церквою, стає ворогом духовенства №1. Сам він писав: Все і всюди, де трудилася нова думка, де роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць попів, загал попівства, його світочі і верховоди ставали против, піднімали крик, уживали і надуживали своєї власті, щоби побороти, задушити новинку, скувати нового духа, заглушити нове слово. "

Останні два десятиліття свого життя Франко, що мав давно підірване здоров'я, віддавав всього себе без залишку титанічній праці в галузях літератури, етнографії, мовознавства, просвітництва. Ударом, що був "початком кінця", знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка і агітація газети "Громадський голос" не забезпечили Франкові необхідної підтримки селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ "мученика-революціонера", наголошувала на масових правопорушеннях та ув'язненнях селян під час виборів у окрузі, де висувався Франко. Мовляв, австрійсько-польська буржуазія усувала від участі в виборах демократичних кандидатів. Насправді серед депутатів від різних галицьких округів опинилося немало селян (один з них, Новаківський, був близьким другом Франка), а справжньою причиною поразки Франка була недостатня його популярність саме як політика. У Франкові цінували насамперед поета, творця "З вершин і низин", "Зів'ялого листя" тощо. Насичена соціальним підтекстом проза Франка не знаходила відповідної аудиторії серед селян, а найпопулярнішими, либонь, в народі були його твори для дітей... Усе це вказує на незадовільний результат кар'єри Франка як суспільного діяча, і цей результат, що був для нього очевидний, не міг його не засмучувати. Змушений багато в чому підлаштовуватися під політичні погляди членів "НТШ", щоб втримати роботу (необхідну йому насамперед як джерело прибутку), Франко присвятив себе літературній роботі. Франко-вчений, літератор, просвітник очевидно переміг Франка-революціонера, надто марксиста. У 1870-х Франко ні за що не дозволив би собі працювати в виданні на кшталт "Літературно-наукового вісника". З одного боку, це вказує на безрезультатність революційної боротьби в Галичині та невіру самого Франка у можливість її успіху; з іншого ж, віддавшися справжній праці на користь народу, несучи йому знання і модерну науку, Франко найбільше реалізувався як геніальний митець і універсальний вчений.

Звичайно, за рівнем впливу на інтелігенцію "ЛНВ" не був настільки революційним, яким колись, в 1875-76 роках, був для галицького студентства оновлений "Друг". В Галичині сформувалася повноцінна система національної преси, одна двох колись рівних партій - народовська - перемогла, залишивши москвофілам проповіді в сільських парафіях. Науково-технічний прогрес, прихід нової літератури (в тому числі і модернізму, що він не був прийнятий Франком, переконаним позитивізмом) та революційні настрої в усіх великих імперіях Європи, насамперед Німеччині та Росії, відсували на задній план ідеалістичні уявлення Франка. Водночас і специфіка видання, орієнтація його на інтелігенцію і насамперед на вчених, його "академічність", що робила "ЛНВ" подібним чимось до "Киевской старины", не давала його впливові розповсюдитися на широкі маси. Ще вужчим в плані цільової аудиторії було друге видання, яким Франко займався під час редаґування "Літературно-наукового вісника" - "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка".

Серед публікацій "ЛНВ" переважали літературні твори. Серед авторів були як доволі прогресивні - Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь, Стефаник - так і поміркованіші Грінченко, Кобилянська, Руданський, Марко Черемшина.

У 1903 році Франко тимчасово переймає повний контроль за редакцією "ЛНВ". Так сталося, що Грушевський відбув для співпраці у східноукраїнській групі депутатів до Росії, а Гнатюк занедужав. Якраз недавно було запроваджено нову рубрику - "Дискусії", що її вели Франко та Гнатюк. Відчувши кермо "ЛНВ" у своїх руках, Франко намагається кардинально змінити його концепцію, перейти від суто літературно-естетичної тематики до проблем соціальних і політичних. Тимчасово у "ЛНВ" реалізується все, що Франко приносив у всі свої попередні видання, і перетворення його подібне до колишньої перебудови "Житя і слова": з'являються нові рубрики, Франко публікує ряд статей на соціалістичну тематику, але не агітаційно-роз'яснювального характеру, як це було у попередніх виданнях, а таких, що розповідали про революційний рух в Росії та інших країнах Європи. В планах Франка було повне реформування "ЛНВ".

Здійсненню Франкових задумів завадив насамперед його конкурент Грушевський. Він одразу виступив проти соціалістичного "ухилу" "ЛНВ", і, не заперечивши зсув редакційної політики видання у публіцистичний бік, висунув вимоги щодо висвітлення в журналі виключно українських тем. Для Франка, що був інтернаціоналістом (в початковому значенні цього слова) і орієнтувався на європейські країни, що мали більш розвинену суспільну та політичну систему, це було великим ударом. Одначе наполягти на своєму йому не вдалося: Грушевський мав величезний вплив у "НТШ",і Франка було усунено з посади відповідального редактора. Редакційю "Літературно-наукового вісника" знову почав контролювати Грушевський, сфера політичних інтересів та далекосяжних планів якого давно перемістилася до Великої України. В 1906 році "Літературно-науковий вісник" було перенесено до Києва, де його чекала щедра допомога меценатів та увага з боку східноукраїнської громадськості, що зазнала набагато більшого, ніж у Галичині, національного піднесення. Наслідки революції в Росії 1905-06 років давали виданню на кшталт "ЛНВ" простір та свободу діяльності.

Франко не змирився з перенесенням видання "ЛНВ" до Києва, протягом всього першого року видання закидав Грушевського і редакцію журналу в'їдливими та обуреними листами. За останнє десятиліття свого життя Іванові Франкові так і не вдалося заснувати власного видання, здійснити ще одну спробу втілення своїх журналістських та редакторських здібностей у життя. У 1911 році він пристає на пропозицію ліберального видання "Союз", щоправда, у редакції йому відводилася далеко не ключова роль. Одначе далі декількох публікацій справа не зайшла. Народовці не довіряли Франкові, звинувачуючи його насамперед у симпатіях до Росії та пропаганді російської культури.

Сторінки 1   2   3   4   5  
Коментарі до даного документу
Додати коментар