Друкарська справа в Україні, Детальна інформація

СУМНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДРУКАРСТВА.

ТАК НИЩИЛАСЬ УКРАЇНСЬКА КНИГА

1626 р. – наказ Синоду митрополитові України зібрати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них впровадити нові московські видання.

1627 р. – Указом царя московського Олексія Михайловича і патріарха Філарета наказано було книги українського друку зібрати і спалити. Так, у Москві серед спалених книжок було “Учительноє євангеліє” Транквіліона Ставровецького та “Катехизис” Лаврентія Зизанія Пустаковського.

1672 р. – указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати вдома та на території Польщі книги українською мовою.

1677 р. – Патріарх Московський Іоаким наказав в українських церковних книгах вирвати сторінки, які мають відмінності від московських видань.

1689 р. – Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати “Четьї-мінеї” (I том) Дмитра Ростовського.

1690 р. – Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а “Четьї-мінеї” (I том) Данила Заточника звелів спалити.

1693 р. – лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.

1709 р. – Указ Петра I про заборону друку книг українською мовою. Книги, друковані церковно-слов’янською мовою, за цим указом слід звіряти з російськими виданнями, щоб у них ніякої різниці не було.

1720 р. – Указ російського царя Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням видавати книги українською мовою.

1720 р. – знову указ Петра I, щоб книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку звіряти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

1720 р. – Петро I видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб “... во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.

1721 р. – наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у “синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора”.

1724 р. – друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на 1000 карбованців за друкування книг не в усьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж “провину” оштрафовано і Чернігівську друкарню.

1766 р. – Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московських друкарнях друкуються та апробовані Синодом.

1769 р. – указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1786 р. – Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було.

1789 р. – У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова зазначається як російська, спотворена польською.

1859 р. – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. – циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. – Емський указ царя Олександра II про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.

1887 р. – рукопис української граматики було повернуто цензурою з написом “Нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, що приречена на небуття”.

1892 р. – російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. – указ про заборону ввезення українських книг із-за кордону.

1895 р. – заборона друкування українських книг для дітей.

1914 р. – Указ Миколи I про заборону української преси.

1946 р. – Рада Міністрів УРСР затвердила новий (наближений до “общепонятного” російського) український правопис.

1958 р. – ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, яка завдала важкого удару українській мові і книзі.