Петро Великий, Детальна інформація

Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було принесено в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що «всім козакам не корисний Андрусівський торг». «Страшним ударом» для Української держави назвав його відомий історик . Омелян Терлецький. Одразу після підписання Андрусівської угоди шляхта почала «вогнем і мечем» приводити населення Правобережжя до покори.

Договір про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. Він остаточно не тільки юридичне, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі • вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.

Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина, і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під владою Туреччини.

Росія продовжувала чинити диктат на українських землях. Петро І (1672—1725) з самого початку свого правління (1682) розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Законодавче це ще раз затверджували «Коломацькі статті» — договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (посаду) одного з найвпливовіших діячів Лівобережжя генерального осавула Івана Мазепи (1687—1708).

Ці статті порівняно з попередніми містили кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалась влада царату на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана. Завдяки політичному хисту І. Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

З початком нового століття після проголошення війни Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) фактично на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, уклада- . ючи угоду з польським королем Августом II Сильним (1697— 1706, 1709—1723) про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697—1718), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той поставиться до такого рішення) дяка Бориса. Михайлова з «таємними» статтями. В них, зокрема, йшлося про можливість відриву від України та повернення у володіння Речі Посполитої задніпровських містечок Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигирина та деяких прикордонних районів, що за «Вічним миром» мали залишатись без осілої людності; передачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політику щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. Тому Мазепа як досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, вирішив повністю не відмовляти посланцю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці погодився Трахтемирів, Станки і Трипілля віддати полякам. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. Очевидно, так він хотів уберегти Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади;

На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він тактовно, але принципово заявив: «... Польській стороні уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі його царської величності один Київ, і буде велика небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші міста переселяться з того боку Дніпра... і оволодіють берегом того боку річки Дніпро й стануть називати його своїм... а тому, гетьману, якщо послушенство, яке і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сторону царської величності неспокійно і до втрати великої». Ї далі конкретно про Старо-дубшину І. Мазепа наголосив: «Стародубський полк від поляків відділила ріка Сож, і за тією рікою, на польському боці його, гетьманського володіння ніякого немає, а за річку в Стародубський полк полякам вселятися непристойно ж...».

Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре небажання гетьмана ще більшого «звуження» його влади на правому березі Дніпра та обмеження впливу на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у формі політичного «аргументу» чи тиску (до певної міри, звичайно) на російську сторону можливого вибуху протесту запорожців і частини мешканців Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя; по-третє, визнання Мазепою того незаперечного факту, що Гетьманщина, в тому числі й Київ, перебувають у складі «держави його царської величності», а також є «гетьманським володінням».

Через різні політичні чинники, а також народногосподарські умови регіони України були населені нерівномірно. Так, на середину XVII ст. тільки на Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис. чоловік, а в межах Слобожанщини — 50 тис. На території Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у середньому припадало 10—12 чоловік. У межах країни проживали тоді представники 21 народності. Найчисленнішими серед них (крім українців) були росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари і чехи. Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрянщини. Значно менше тут проживало вихідців з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеччини. Протягом другої половини століття кількість населення зростала порівняно швидко. Зокрема, 1657 р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через неповних 30 років налічувалося вже 232 населених пункти з 250 тис. жителів. Тобто кількість міст і сіл збільшилася в 3,6, а людність —в 2,5 раза. Власне українці становили близько 98%.

В цей час у Російській державі проводилися значні реформи, що не могло не вплинути на суспільно-політичне, економічне та культурне життя українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І. Мазепою і І. Скоропадським, представниками місцевої еліти. Реформи Росії об'єктивно певною мірою сприяли і розвиткові господарства та виробничих відносин «окраїнних областей». Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали в сільському господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктів, збільшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т. д.

Іменний указ від 31 грудня 1719р. про рудокопні «заводи», І згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли ; від державних повинностей і податків, виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей з Правобережжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р. деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих заводів. На початку 20-х рр. утворюється спеціальна контора для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних мешканців хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав надсилати відомості про кількість зібраного хліба, поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних земель.

У вересні 1723 р. Петро І видав указ про посилання «нарочних» на р. Дніпро для пошуку руди й кам'яного вугілля, яким започатковувались пошук і розробка родовищ корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загальнодержавного значення. Ще на початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро ї підтвердив своєю жалуваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського,

Ізюмського і Острозького полків.

Водночас величезним тягарем реформаторські державницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він цілком намагався підпорядкувати Російській державі. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висловом О. Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблення гетьманської влади стало після подій, пов'язаних з Північною війною 1700—1721 рр., а конкретно —з переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом Ї. Мазепою. Взимку 1708—1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завершення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра ї і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана.

З 1708 р. практично призначений царем (хоча формально

й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І — боярина Андрія Їзмайлова, котрому таємно наказувалось при будь-якому «народному невдоволенні» або «чиїй-небудь зраді» застосовувати «великоросійські полки». 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення на Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більшезміцнили позиції російських сановників.

Такого політичного удару престарілий гетьман І. Скоропадський незміг пережити і незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавницьких планів. Навпаки — він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722—1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавпівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724). Імператор фактично придушив спробу угруповання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були характерними для російського самодержця, що весь час відчували на собі особливо ті, хто пробував вести самостійну незалежну політику. Так, після переходу І. Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому пос-траждалинетількиприхильникигетьмана, а йзовсімневинні. Значну, кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад. Їх місця позаймали «вірні» чиновники з росіян, а також іноземціабо жкосмополіти. У жорстокості стосовно українців не відставали від сюзерена і його «васали», такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина —від малого до старого —за те, що мешканці міста виступили на боці Ї. Мазепи. Гетьманська столиця була варварськи спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу — описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.— так йдеться про це:«... Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби—найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками,— хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють — без спочинку...» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році

додому повернулася...».

Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась у ліквідації в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі І потерпають у вільностях, здобичі й промислах.

Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею з закордоном. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широко практикувалось перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці.

В зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. За порушення такого роду указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав «грамоту» про покарання «кнутом» і заслання до Сибіру полтавців С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те що імператор, як правило, позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну українську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських земель мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувались здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5тис.крб., 1723р.—85,9 тис., а вже 1724р.—241,3тис.крб.

З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних у «Малоросії», була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й широких кіл простих християн. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно то приховано, то явно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл. Одним з найбільш відомих серед них був прибічник І. Мазепи, генеральний писар у 1702—1708 рр. Пилип Орлик (1672—1742), яхого 1710 р. в еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складеш так звані Пакти та Конституція прав і вільностей Війська Запорозького. За ними українська православна церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р. Случ;