/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Психоаналіз Зігмунда Фрейда та його послідовників, Детальна інформація

Тема: Психоаналіз Зігмунда Фрейда та його послідовників
Тип документу: Реферат
Предмет: Психологія
Автор: Довженко Отар
Розмір: 0
Скачувань: 4004
Скачати "Реферат на тему Психоаналіз Зігмунда Фрейда та його послідовників"
Сторінки 1   2   3  
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ СИСТЕМ ТА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

РЕФЕРАТ

З курсу «Основи психології»

ПСИХОАНАЛІЗ ЗІГМУНДА ФРОЙДА ТА ЙОГО ПОСЛІДОВНИКІВ

Студента групи ЗЖ-98-1

Довженка Отара

Дніпропетровськ 1999

Зігмунд Фройд народився 6 травня 1856 року у Фрейберзі, Моравія. Майже все життя провів у Відні, де закінчив спершу гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Починав наукову діяльність як спеціаліст у галузі фізіології та неврології. Згодом через скрутне матеріальне становище був змушений стати лікарем-психіатром, тоді з*ясувалося, що знання анатомії та фізіології не є корисним у лікуванні неврозів, і Фройд почав застосовувати гіпноз. Поступово ним був вироблений власний метод – “вільних асоціацій”. У 1895 році у спільному з віденським лікарем Бреєром творі “Дослідження істерії” ним були вперше викладені засади психоаналізу. В кінці 1899 року вийшла фундаментальна праця Фройда “Тлумачення снів”, за нею йшли інші, і навколо нього почали гуртуватися прогресивні медики, що в 1908 році утворили “Віденське психоланалітичне товариство”. Того ж року був проведений І Психоаналітичний конгрес, що позначав вихід психоаналізу з підпілля. Після “гастролів” по США разом із своїм учнем Юнгом Фройд у 1910 році організував Міжнародну психоаналітичну асоціацію, якою керував до самої смерті. Після аншлюсу Австрії з гітлерівською Німеччиною у 1938 році Фройд емігрував до Англії, де і вмер 23 вересня 1939 року.

Серед найважливіших Фройдових робіт: “Тотем і табу” (1913), “По той бік принципу задоволення” (1919), “Я і Воно” (1923), “Психологія мас і аналіз людського “Я””(1921), “Незадоволення культурою”(1929), “Нові ввідні лекції у психоаналіз” (1933), “Чому війна?”(1932), “Мойсей та монотеїзм” (1939).

На базі медичного лікування психічних захворювань Фройдом було створене філософське вчення. Питання про виникнення та сутність релігії цікавив Фройда завжди. Вперше це питання було зачеплене у “Тотемі та табу”, а остання книга – “Мойсей та монотеїзм” – була повністю присвячена йому. Книга “Die Zukunft einer Illusion” (“Майбутнє однієї ілюзії”) була написана у 1927 році. Книга посідає цілісну концепцію, складається з 10 частин, які поступово підводять читача до життєстверджуючого та оптимістичного авторського висновку.

Протягом ХХ століття Фройдова теорія з підпільної та невизнаної стала однією з провідних комплексних психологічних теорії сучасності. На основі теорії психоаналізу працюють десятки тисяч фахівців-психоаналітиків, відкриті сотні учбових закладів. Отже, розглянемо деяки подробиці вчення Фройда детальніше.

ФІЛОСОФІЯ ТА ПСИХОАНАЛІЗ ФРОЙДА

Багато європейських, екс-радянських та українських дослідників стверджують, що психоаналітичне вчення Фройда засновується на фактах клінічного спостереження за істеричними хворими та розгляді ним власних снів. Витоки психоаналізу, за їхнім переконанням, лежать у психіатричних, фізіологічних концепціях кінця ХІХ століття. Що стосується філософських ідей, то вони не справили жодного впливу на Фройда, бо він не тільки з упередженням ставився до абстрактних розмірковувань філософів, а ще й практично ніколи не звертався до філософських трактатів. Інші ж дослідники вважають, що деякі філософські ідеї могли справити вплив на становлення різних психоаналітичних концепцій. Серед філософів, роздуми яких про людину були поштовхом до формування вчення Фройда, називаються імена Аристотеля, Платона, Шопенгауера, Ніцше тощо.

Важливо відзначити, що далеко не всі теоретики розділяють колись створений та тепер підтримуваний міф про виключно природознавчі передумови психоаналізу. Звісно, висування Фройдом психоаналітичних ідей супроводжувалося переосмисленням розповсюджених у кінці ХІХ століття методів лікування істеричних хворих. Одначе було б невірним співвідносити витоки виникнення психоаналітичного вчення Фройда із його лікарською практикою, з тими ідеями та теоріями, що були ним запозичені з неврології, фізіології та інших природничих дисциплін.

Теориетики психоаналітичної орієнтації протягом тривалого часу розглядали Фройда як вченого, що вперше відкрив сферу безсвідомісного і тим самим здійснив переворот у науці. Подібні уявлення є розповсюдженими, але дуже далекі від реальності.

Так, для декількох вчень, що виникли в рамках давньоіндійськиї філософії, було характерне визнання існування «нерозумної душі», «нерозумного життя», що проходить таким чином, що людині стають «непідвладними почуття». У ведійській літературі Упанішад йдеться про «прану», що являє собою життєву енергію, котра є від початку безсвідомісною. Буддійське вчення також виходить з визнання наявності несвідомого життя. Будучи знайомий із філософією Платона, Фройд міг запозичити з неї уявлення про безсвідомісне. Платон розмірковує над проблемою несвідомого знання людини. Та й інші теми, що розвиваються у рамках давньогрецької філософії та щільно примикають до проблеми безсвідомісного, нехай то сновидіння або заохочувальні мотиви людської діяльності, не могли не зацікавити фундатора психоаналізу. Не випадков при обґрунтуванні або виправданні своїх психоаналітичних постулатів він, хоч і нечасто, застосовував авторитети Емпедокла та Аристотеля. У філософії 17-18 століть на передній план осмислення висунулися питання, пов'язані з розумінням природи психіки, визначенням ролі та місця свідомості в людському житті. Одним з основних було питання про те, чи слід розглядати людську психіку як наділену виключно свідомістю, чи можна припустити наявність у ній чогось такого, що не посідає властивості свідомості, або ж частина процесів, що відбуваються автоматично, безсвідомісно та спонтанно, слід винести за межі психічного життя людини.

У Рене Декарта це питання вирішувалося однозначно: він проголосив тотожність свідомого та психічного, вважаючи, що у психіці людини нема і не може бути нічого, окрім свідомих процесів. Це не позначає, що, абсолютизуючи силу розуму та зводячи все психічне до свідомого, Декарт не визнає існування пристрасті людської душі. Навпаки, у трактаті «Пристрасті душі» він здійснив спробу осмислення проблеми. У цьому трактаті Декарт не тільки здійснює класифікацію пристрастей, але й пише про боротьбу, що відбувається між «нижчною», відчуттєвою, та «верхньою», розумною, частинами душі. Проти Декартової абсолютизації виступив Спіноза, а його погляди перейняв Дейвід Хьюм (рос. Юм), що виступив проти уявлень про спричиненість усіх розумних дій розумом. Хьюм намагався довести, що розум сам по собі не можу бути причиною волевого акту і що розум не перешкоджає перебігу афектів. У міркуваннях Спінози та Хьюма багато того, що згодом було виражене в психоаналітичному вченні Фройда. Це насамперед положення про те, що в життєдіяльності людини превалюючу роль відіграють її безсвідомісні бажання або потяги, а не свідомість чи розум. Крім того, спінозівське трактуванн бажань та потягів людини у якості його найприхованішої, фундаментальної сутності розділяється Фройдом цілком і повністю.

Поряд із проблемою співвідношення розуму та пристрастей важливе місце у філософії 17-18 століть займало питання про взаємозв'язки між свідомісними та безсвідомісними сприйняттями, ідеями та судженнями, котрі відноситься до філософського розуміння природи людського пізнання. Декарт визнавав наявність у людини «неясних» та «темних» сприйняттів, що виникають у силу подвійного позодження сприйняттів як таких, бо, за картезіанською філософією, одні виникають в тілі, інші в душі людини. Спіноза розрізняв «ясні» та «неясні» ідеї. У філософії Лейбніца ця проблема розглядалася крізь призму так званих «малих перцепцій», «непомітних сприйняттів». Згідно його поглядам, важко пояснити виникнення свідомісних уявлень та ідей, якщо не припустити існування «чогось такого», що не характеризується властивістю свідомості, але знаходиться у людській душі. Способи міркування про необхідність визнання безсвідомісного та аргументація у Лейбніца та Фройда багато в чому ідентичні. Якщо Лейбніц вказує на порушення зв'язку між процесами сприйняття за невизнання станів людської душі, що передували свідомості, то аналогічно побудована і аргументація Фройда, який виходить з того, що припущення безсвідомісного необхідне в силу існування таких актів свідомості, для пояснення яких необхідне визнання наявності інших актів, що не є свідомими, бо у даностей свідомості наявні численні пробіли. Тільки в тому разі, вважає він, не порушується психічна безперервність і стає зрозумілим сутність пізнавального процесу та його свідомісних актів.

Деякі ідеї Фройда перегукуються з ідеями Фіхте (1762-1814): ідеї, що стверджують безсвідомісне у якості першооснови людського буття, вихідного матеріалу, з якого походить свідомість або теоретичне положення, згідно з яким перехід від безсвідомісного до свідомості супроводжується для людини обмеженням свободи, пов'язаним із різного роду заборонами з метою збереження та підтримання життя. Але, якщо для Фіхте безсвідомісне – це свободна діяльність, що будує внутрішній і зовнішній світ людини, то для Фройда воно йде своїми коренями у природну даність людини, але не має жодного відношення до конструювання об'єктивної реальності.

Роздуми Ніцше та Шопенгауера по безсвідомісне, хоч і мали багато розбіжностей із поглядами Фройда, імпонували йому і також збагатили його теорію.

Особливо треба сказати про Т. Ліпса (1851-1914), німецького філософа та психолога, який заявив, що безсвідомісні процеси являють собою особу сферу психічного, що потребує вивчення. У період, що передував зародженню психоаналізу, Фройд неодноразово звертався до робіт Ліпса, і, незважаючи на деяку полеміку з філософом, знаходився під впливом Ліпсових ідей.

Отже, ще до Фройда багато філософів зверталися до проблеми безсвідомісного і, безперечно, справили вплив на становлення психоаналітичного вчення Фройда, і хоча Фройда частіше розглядають як психіатра, неможна недооцінювати його філософський спадок, бо саме він показав, що розум – найцінніша і найлюдяніша людська якість, насмілився вступити у двобій із концепцією чистого інтелекту.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ІДЕЇ ФРОЙДИЗМУ

Психоаналіз Зігмунда Фройда



Спершу наведемо декілька основних понять:

1)Психоаналіз (від грецького психе – душа, аналізіс – рішення) – частина психотерапії, лікувальний метод дослідження, розвинений Зігмундом Фройдом для діагностики та лікування істерії. Затим він був перероблений Фройдом на психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків та основ людського духовного життя. Ця доктрина побудована на припущенні, що відомий комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, «витісняється» зі сфери свідомості і діє вже зі сфери безсвідомісного (котре мислиться як область панування сексуальних прагнень) і під усілякими масками потрапляє у свідомість та загрожує духовній єдності Я, що включене в оточуючий його світ. У дії таких витіснених «комплексів» бачили причину забуття, обмовок, марень, неправдивих вчинків, неврозів та істерій, і лікування їх провадили таким чином, що за бесіди («аналізу») можна було вільно викликати ці комплекси з глибини безсвідомісного та усувати їх, а саме нажати їм можливість відреагувати. Прибічники психоаналізу надають сексуальному («лібідо») центральну роль, розглядаючи людське духовне життя в цілому як сферу панування безсвідомісних сексуальних прагнень до задоволення або незадоволення.

Виходячи з викладеного вище, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох рівнях:

Психоаналіз як метод психотерапії

Сторінки 1   2   3  
Коментарі до даного документу
Додати коментар