/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Життя і творчість С.В.Васильченко, Детальна інформація

Тема: Життя і творчість С.В.Васильченко
Тип документу: Реферат
Предмет: Особистості
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1452
Скачати "Реферат на тему Життя і творчість С.В.Васильченко"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно. Майже така сама вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть “гоподин учитель”. Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків, а тепер і поготів не запобігатиме ласки у панів та підпанків. Нізащо в світі! Перед ним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до кого слатиметься його життєва дорога.

Праця в школах

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі – більше сотні учнів (чотири групи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила. “Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу”, - згадував письменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні піп, ні пристав, ні урядник – ніхто з місцевого начальства так і не зміг перетягнути на свій бік молодого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безвинним сільським парубком. Він писав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно пом’якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Клас складався з учнів різної підготовки: одногодники, двогодники, тригодники і навіть більше, - це була 1-ша група, кошара із сирим матеріалом, з якої за рік треба було витягнути 30-40 для дальшої групи. Систему цю завів хитрий лис, завідуючий, якому в старші групи доходили кращі й здібніші учні. Звичайно, при такий системі вжити якихось методів не було ніякої можливості. Праця була хаотична, утомна й нецікава. Завідуючий був старий лис, з медом на устах, якого, проте, радили мені стерегтися. З попом, гонористим протоієреєм місцевого собору, при першій прояві з його боку до себе зневаги став “на ножі”, примусивши його поводитися чемно. Попечителя школи, лісничого удільних лісів, перед яким вся школа становилась “на задні”, знати не хотів і не визнавав ніяких його прав над учителем. Та найстрашніше – провінційне міщанське болото, приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелігенція. Гидко було дивитися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами й підпанками. Але були в Богуславі й інші люди – робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них жив волелюбний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обговоренні громадських подій.

Молодому вчителеві не було з ким поділитися своїми болями, і він звіряє бентежні роздуми паперові. “Разом із моєю видною для всіх працею у мене одбувалась і друга, нічна, таємна, якої не хотів показувати нікому. Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, я зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки і писав, гортав сторінку за сторінкою, аж поки не заглядав у вікна світанок… Папір, здається, горів під рукою .…Це був або мій таємний щоденник, куди я заносив свої учительські жалі та кривди, а той таємна кореспонденція, до газети, яка розросталась до розмірів огневої статі, а то – вірші про поселенців, що мусять кидати свою Україну”.

Так з’явилася поема “Розбита бандура” – твір про злигодні бідняків-переселенців, надісланий автором до журналу “Киевская старина”, але на жаль, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив світ було оповідання з учительського життя “Не устоял”, опубліковане в 1903 році на сторінках “Киевской газеты”.

Письменник Є.Кротевич, що зустрічався в цей час з Степаном Васильовичем в одному з робітничих гуртків згадує, як, розповідаючи про загальний страйк робітників у Києві, учитель вигукнув:

- Починається революція, товариші!

Він і промови свої всі починав саме цим рідко вживаним тоді словом “товариші”.

За доносом київському губернатору Панасенка незабаром звільнили з посади. І почалося його “летюче, невпокійне учителювання”, що бувало по троє учительських місць мусив міняти на рік. Після звільнення, сік-так, зо всякими застереженнями й умовами, одержав місце в убогій школі в селі Карапишах між безталанними вчителями. “Пам’ятаю: завжди курява, в класі гамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі граються в жмурки. Та ще пам’ятаю, як,, вернувшись із класу молодий спітнілий учитель кашляв кров’ю.” - писав Степан Васильович. І півроку не був, перекинувся на Полтавщину. Тут знову осміхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова, гарна, з начальства ніхто не заглядає, співробітники – учителі – хороші. Робота налагодилась. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: “Годі вам жити циганським життям, залишайтеся назавжди у нас “директором”. Ми тут вас оженимо й прикріпимо до місця. Так більше буде з вас користі.” “А чому б, справді не окопаться тут?” - майнула спокуслива думка. Але на другий чи на третій день після таких думок була вже йому й кара за їх. Наказ інспектора: за 24 години перебратися за помічника в Драбівську школу.

За інспектора там був прозваний між учительством Діоклетіаном лютим, знаменитий своїми грубощами інспектор Кішка. Другий пакет був такий од його: ”Приказываю… в течении 3-х часов с момента получения сего выехать из Буромской школы…”

За пакетом зразу увійшов старшина з папером. Старшині од інспектора теж наказ: прослідить, щоб неодмінно за 3 години учитель вибрався з школи. Виявилось пізніше – надіслано було йому вчительську характеристику. Відправили його до Драбівської школи.

На перший погляд, ніби йшло на добро: тут і шкільний будинок кращий, і класи ліпше обладнані, але сум охопив Степана Васильовича: “Два вчителі – поповичі, два законовчителі – попи, учителька – попівна. Між ними я – селюк, пролетар.” Сіре, нецікаве існування вчителі урізноманітнювали пияцтвом, грою в карти. Все це відбувалося в учительській, де, не маючи квартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсіли його. Ось уже в скількох школах Київщини та Полтавщини працював і майже повсюдно одне й те саме… “Я чув слова: учительства – то є благородна місія, учитель – то трудівник чесний, народна нива, народна користь – “світильник цивілізації”. Як огидли мені ці слова, як боляче вражають вони мене, яка зла, яка гірка іронія почувається мені в них…

Учитель – то єсть вимучена, скалічена і фізично, і морально людина з порушеним до болю чуттям; учитель – мученик, і краща частина суспільства дивиться на його, як на мученика, як на каліку, з своїм противним жалем.

…Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками… Дайте нам хліба і світу, бо ми люди, як і усі… Ви одіваєте нас у шати подвижників, але знайте, що не сього нам треба, і на вашій совісті ми будемо стояти обідрані, голі, голодні, темні і забиті примари, ми, народні посланці, найкращий цвіт і сік нашого народу.

Та я ж не хочу бути мучеником з-за одної пустої й навіть смішної мрії… Бо те, що пише й говоре про учителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова, перехвачена, що дзвонить у дзвін і не зна, по чому.

Скажіть мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний, слабий, темний учитель, що мусить бліднути перед всякими гудзями та кокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчики своєї руки, той, що нема йому просвітлої години у боротьбі з нуждою за насущний кусок той? Яке він добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, з вимученим лицем, з боязким хворобливим блиском в очах, завше безмовний, завше покірний. Та чи се ж той чоловік, що сміливо повинен вести до світу, до правди?.. Хто піде за ним?..

Багато я бачив таких обездолених, даремних трудівників між літніми вчителями, і бачу, і знаю, що коли остануся учителювати – і мене така доля чекає… мене страх бере, мурашки поза спиною проходять – й пориває бігти, тікати… бігти куди-небудь, хоч в писарі, хоч торгувати за прилавком, хоч навіть у старці, аби втекти від того імення – учитель… Я ще молодий, в мене є здібності, енергія. Ні, я ще поборюся за кращу долю…”- писав Степан Васильович у своєму щоденнику.

Прагнучи розширити свою освіту, Панасенко в 1904 році вступає до Глухівського вчительського інституту, який жартома називали тоді мужицьким університетом. “Сумна була ця школа, - згадує він. - Це був тупик, в який заганяли тих селянських учителів, які прагнули вищої освіти… Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було доступу нічому другому”.

В тривожній і грізний час випало вчитися Степану Васильовичу. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. “Кривава неділя” 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержавство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись до Глухова. Застрайкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Панасенко.

Царській уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторжного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціонерів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшення навчання в інституті розвіялись. Степан Панасенко забирає документи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умовах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того – в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською забороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати “неблагонадійного вчителя”.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Він добивається переведення в село Щербинівку на Донбасі, яке було одним з центрів Горлівського збройного виступу робітників і шахтарів у грудні 1905 року. Він підтримує тісні контакти з революційними робітниками Щербинківського рудника, передає на шахти нелегальну політичну літературу. За спогадами старожилів Щербинівки, Панасенко передав шахтарям російський текст пролетарського гімну “Інтернаціонал”, який виконувався під час мітингів і демонстрацій.

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар