Василь Андрійович Симоненко, Детальна інформація

Та річка із крові та трішки із сліз….

Дурило довідується, що це кров тих, хто “підло не визнав ідей”, які панували в тому краї для обраних, ішли шукать заковане в печерах закуте щастя – “оте, що для всіх”. І тоді він, як і личить казковому Дурилові, залишає рай і йде звільнити (й справді звільняє) з неволі дівчину – щастя. А вона сказала, що чекатиме на нього в ріднім краю, в батьківській хаті. Облудний і жорстокий рай для обраних охопило вогнем, а Дурило побачив у далині батькову хату, рідну матір…

Ставлення до людини як до гвинтика, яка принижувало людину, її гідність, убивало її творчий дух, найяскравіше та найпереконливіше, з величезним почуттям любові до людини викрито й осуджено у таких віршах, як “Ти знаєш, що ти людина…”, “Я”, “Дід умер”, “Баба Онися”, “Перший” та ін.

Вірш “Ти знаєш, що ти людина?” має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – що вона не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче і право на щастя.

Людина – це цілий світ. “На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один”; “Ми – це безліч стандартних “я”, і безліч всесвітів різних” – утверджує цю думку В.Симоненко у вірші “Я”

Ось і тут він з щирим запалом звертається до читача:

Усмішка твоя –єдина

Мука твоя – єдина,

Очі твої –одні.

І ця проста, здавалось би, думка виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? ЩО треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять, бо ж

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

А сьогодні все – озера, гай, степи – для тебе. Отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значимість, власну гідність на цьому світі.

Разом з тим В.Симоненко засуджує бюрократів, апаратників, чиновне керівництво – від колгоспу й сільради до центральних установ – за бездумне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів –“Злодій” – розповідається про те, як “дядька затримали чи впіймали – Дядька і сільраду ескортували”, “дядька повчали й докоряли: “Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?” Та дядько знай і без них , що красти погано, куди вже гірше”… Це бачимо й з таких деталей, як “він кліпав довгими віями”, як йому “важко дивитися в очі ганьби” й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході.

Поет це добре розуміє і питає:

…Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв’язав?

Це вони, оті демагоги, що кричали про “світле майбутнє”, вони “в’язи скрутили дядьковій вірі”. І їх поет хоче поставити до суду, їх, а не дядька.

А вони – це ж вони довели до того, що такі самі качани, які можливо, вкрав дядько, гниють на заготпунктах, тоннами – і за це ніхто не відповідає (“Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті”).

Нелегко жилося чесним і працьовитим, яких вважали “щасливими”. Саме про це йдеться у вірші, що так і називається, “Дума про щастя”. І розповідається в ньому справді про щасливу людину – колгоспну доярку, хоч уже з перших рядків відчувається – живеться їй не легко. Вона увійшла “вайлувато” в сіни – чому так? Та, мабуть від утому, хоч це тільки натяк.

А далі штрихи, що насторожують читача: з хати віє “нудьга й самота”. Мабуть, жінка самотня, адже живеться їх не легко. А праця – у неї навіть віник в руках “засміявся”, з нею у хату ввірвався “гамір, ошалілий сміх сніговиць. Коли мати прийшла, то принишклі діти мов воскресли”. І так весело, так радісно стало, що від дитячого “реготу й писку” навіть місяцю захотілося завітати у цю оселю.

Поет наче захоплюється цією картиною:

Хлюпа щастя

Дзвінкою хвилею,

Ніби тут вікувало воно…

Однак поет несподівано повертає в іншому напрямі. Він іронічно запрошує фотографів, поетів відтворити це щастя в газетних фото чи в “жахливо веселому” вірші або “грунтовно важких” статтях, де “стрибають веселі цифри”

Далі поет розкриває глибоку сутність, дорогу ціну, яку платить ця жінка за щастя:

В доярки цієї