/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Гетьман Павло Скоропадський, Детальна інформація

Тема: Гетьман Павло Скоропадський
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 3154
Скачати "Реферат на тему Гетьман Павло Скоропадський"
Сторінки 1   2   3   4   5   6  


\x02C6



TH

ue

th

2

4

x

O



v

o

oe

6 почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло – боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра. Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував, як тяжко було вести до повстання серед українського населення: «...головною нашою силою, на яку я принаймні рахував, був полк Січових Стрільців – галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та інші члени Союзу виступали в пресі з гострими статтями проти уряду. З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі зформування національно-демократичного кабінету», себто хотів якмога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерстьких портфелів, щоб приспати пильність уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили – 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів – А. В'язлов О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так – зформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо.Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скликання якого намічено на січень 1919 року."' Але. коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В, Винниченка з заявою, що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і чолові члени його – С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський – висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу.

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями. В описуванні подій 1918 року большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на «південному фронті» та про організації повстанських загонів з українців. Головною силою большевиків була Таращанська дивізія.. В Україні зростало число прихильників нової орієнтації — на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з большевиками. Цю орієнтацію підтримав «Протофіс». Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до невтральних країн. Швайцарії,Скандінавії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників – відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було. У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс виряджено з Києва Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявив Коростовцеві: «Україна не мала школи своєї історії, ні національної окремішности. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації. Такі ж ворожі до незалежности України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України. Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів-власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежности України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією. Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії. У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. «Фактично шдготова повстання провадилася вже від кінця вересня», писав його учасник. В. Винниченко, головний керівник повстання, писав, що «серед українських „щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920 року) є політики, які думають, що повстання загубило українську державність».'" Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заанґажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою.



Падіння гетьманату

Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі на 1З листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада – Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Директорія звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія домовилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нетралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ. Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Легенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, – писав Келлер, – мабуть припускає ввести усіх в оману...очікуючи привабливості свого коронування на престол українського королівства». Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною.

У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою. Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державности і національної самобутности». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри – Д. Дорошенко та М. Василенко – звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало кількість нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали невтралітет і шукали можливости повернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва, 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна, далі – Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріату ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону Директорії. Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія. 14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. Він передав владу та державний скарб урядові, а сам з допомогою німців, виїхав за кордон. Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави... Гетьмана».

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його все ж таки зректися гетьманства 14 грудня 1918 р. За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже!.." Того самого дня гетьман з допомогою німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

ПЕРІОД ПІСЛЯ ГЕТЬМАНУВАННЯ

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, – наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватися у пресі – прибічники Директорії УНР та Головного отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. І дійсно, незабаром Павло Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським у 1918-му були досить складними. Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби" відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" – заборонені.

Сторінки 1   2   3   4   5   6  
Коментарі до даного документу
Додати коментар