/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Гетьман Павло Скоропадський, Детальна інформація

Тема: Гетьман Павло Скоропадський
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 3154
Скачати "Реферат на тему Гетьман Павло Скоропадський"
Сторінки 1   2   3   4   5   6  
Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був В. Липинський, відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом 1920 – 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів" Це була зовсім нова ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-яку із політичних форм – диктатуру, монархію, навіть республіку. Однак 1920 року гетьманський рух – "беззастережно монархічний". Теорія В.Липинського проповідувала Українську трудову дідицьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її до італійського корпоративного фашизму Б. Мусоліні, але на відміну від останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна" були вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з російської та редагував їх сам Липинський, – адже вони мали стати частиною ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії П.П.Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього періоду крім В.Липинського можна назвати С.Шемета, О.Скоропис-Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення України", історика Д.Дорошенка, Б.Левицького, О.Назарука. Останній гідний окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні 1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії – міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х рейсах він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання до нього.

Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно. У 30-х роках він розійшовся із В. Липинським, який претендував на особливу роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся і заприятелював Д. Дорошенко. Певна перебудова спіткала і гетьманський рух — прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників", найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В.Липинський. Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним із визначних гетьманців, М.Тимофієвим: "Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має здібність відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні, часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".

Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-х років він послав свого сина і спадкоємця – гетьманича Данила Павловича до Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними колами. І деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під німецького впливу, – спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не вдалася.

Історики-гетьманці (а слідом за ними і деякі наші сучасники) зазначають, що саме «Скоропадський починав працювати над створенням організації, яка в основу своєї діяльності доклала консенсус у соціальних питаннях». Насправді він не відігравав у цьому провідної ролі; спочатку його навіть не було серед кандидатів у диктатори (сам П. Скоропадський пізніше писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав»). Головним кандидатом українських кіл на роль монарха був Євген Чикаленко, видатний організатор національного життя, відомий меценат, до революції – фактичний голова Товариства українських поступовців і видавець єдиної щоденної україномовної газети «Рада». Висувалася також кандидатура Миколи Міхновського, першого теоретика самостійництва на Наддніпрянщині. Однак окупаційне командування вважало, що під час громадянської війни на чолі держави не повинна стояти цивільна людина. А П. Скоропадський, авторитетний воєначальник і нащадок старовинного гетьманського роду, мав перед усіма іншими кандидатами очевидні переваги. Коли питання про майбутнього монарха було вирішене, політичні організації на чолі з «Українською народною громадою» почали готувати переворот.

Отже, організаторами повалення Центральної Ради були не німці та австрійці, як твердили радянські історики. Лише за 5 днів до перевороту, коли в казармах з'явилися листівки й агітатори, а до Києва почали заїжджатися учасники з'їзду хліборобів, із П. Скоропадським виявив бажання зустрітися начальник штабу німецьких військ в Україні генерал Гренер. Він заявив, що німці не втручатимуться у внутрішні справи України, хоча й натякнув на їхню зацікавленість у встановленні авторитетної влади. Союзники висунули цілу низку ультимативних вимог до майбутнього уряду, частину яких П. Скоропадський одразу ж відхилив (зокрема, про виключне право Німеччини та Австро-Угорщини на «лишки харчового продукту» в Україні). Сторони погодилися з необхідністю відновлення приватної власності та встановлення міцного - ладу в країні. До 29 квітня залишилося кілька днів.

У «Споминах» П. Скоропадський зазначав: «28 квітня після обіду я замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання... вийшов з дому і візником поїхав до скверу, де стоїть пам'ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах. Я почував, що переживаю дуже важливі моменти свого життя; усвідомлював... яка колосальна відповідальність ляже на мене і я вже змушений буду забути про особисте життя і особисті інтереси. Я наблизився до пам'ятника і сів на лавку... Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок не таких ще переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його майбутнє. Я відчував, що починаю якусь нову сторінку в історії мого народу, і хотілося усвідомити собі всі обставини цього початку. Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей». Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про монархічну Україну.

«Я ПРОСТО РУСОФІЛ…»

Чому аристократ, генерал государя виявився на чолі української держави? Чому він раптом різко "політично українізувався"? Відповідь на це питання дав самий екс-гетьман у своїх спогадах, крім того використана його листування з Н.М.Могилянским і щоденники останнього.

Н.М.Могилянский: З розповідей бабусі про Скоропадському я пам'ятаю лише те, що це багатий, що блищить світський офіцер - "пан на усю губу", витрачає багато грошей... говорила це схвально...

П.П.Скоропадський: Завдяки моєму діду і батьку, сімейним традиціям, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди жагуче любив Україну не тільки як країну з гладкими полями, із прекрасним кліматом, але і зі славнозвісним історичним минулим, із людьми, вся ідеологія яких відрізняється від московської; але отут різниця між мною й українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає.

Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; принаймні, роблять вид, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перебудується на нових початках, де усі б частини її у вирішенні питань мали однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як хазяїн дивиться на робітника; українці цьому майбутньому не вірять і т.д. і т.п. Немає жодного пункту, у якому я б у цих питаннях із ними сходився.

Мене усе неодмінно виставляють якимось затятим германофілом. Я такий же германофіл, як і франкофіл, я просто русофіл, що бажає відновлення Росії. Я цілком не вірю в можливість відновлення Росії старої, я вважаю, що вона повинна бути по національностях автономна, тому що знову створювати цю Росію, єдність якої спиралося б тільки на штиків і жандармерію, немислимо і небажано. Що я такий же германофіл, як і франкофіл, очевидно з того, що, поки не було німців у нас на Україні, я хотів скинути Центральну Раду за допомогою французів на чолі з генералом Табуї; не моя провина, якщо вони не пішли на це рішуче, а німці пішли. Головне, у чому я переконаний, - що моя Україна для величі Росії вірніше і прочніше, ніж та Малоросія, яку створює Денікін.

Н.М.Могилянский: Не будучи ні шанувальником, ні захисником російського самодержавства, він схильний бачити порятунок у створенні конституційної обмеженої монархії. Скоропадський не централист - він яскраво і точно коштує за федеративний початок для створення майбутньої Росії і не за автономію, а за федерацію, тобто за спілку рівних частин. У цьому відношенні погляди його дуже радикальні. Не менше радикально дивиться генерал П.П.Скоропадський на аграрне питання. Землю потрібно передати селянам за викуп - латифундіями необхідно і неминуче пожертвувати. Самий найбільший поміщик, він наполягав на радикальній аграрній революції поверх.

П.П.Скоропадський: Великоросійські кола на Україні нестерпні. Коли за час мого гетьманства туди зібралася ледве не вся інтелігентна Росія, усе ховалися під моє крило, і до комічності шкода, що ці ж самі люди рубили сук, на якому сиділи, намагаючись усіляко підірвати моє значення замість того, щоб зміцнювати його, і дійшли до того, що мене звалили.

Ці великороси цілком не розуміли духу українства. Просте пояснення, що все це абсурд, що видумали українство, німці й австрійці заради ослаблення Росії, - невірно. От факт: варто було тільки центральному російському урядові ослабнути, як негайно з усіх боків з'явилися українці, швидко захоплюючи усе більш широкі кола серед народу. Я прекрасно знаю клас нашої дрібної інтелігенції. Вона завжди захоплювалася українством; усі дрібні керуючі, конторники, телеграфісти завжди говорили українською мовою, одержували "Раду", захоплювалися Шевченко, а цей клас найбільше близький до народу. Сільські священики в турботах про насущну їжу своєї численної сім'ї під впливом вищого духівництва, що дотепер лише за малим винятком усе великоросійське (московського напрямку), не висловлюються точно. Але якщо пошукати, то в кожного з них знайдеться українська книжка і схована мрія здійснення України. Тому коли великороси говорять: українства немає, то сильно помиляються, і німці й австрйці отут ні при чому, тобто в основі вони ні при чому.

Звичайно, спілкування з Галичиною мало величезне значення для посилення української ідеї серед деяких кіл. Але це спілкування відбувся природно: отут ні підкуп, ні агітація не мали істотного значення. Просто люди оберталися у Львів, тому що відношення до всьому українському в цьому місті було вільно. Природно, що згодом за це українство схопився й австрійський уряд, і німецький. Великороси говорять: народ не хоче України, але українські діячі разом з українством надають цьому народу всякі соціальні блага, тому народ через соціальні обіцянки горнеться до українства. Це теж невірно: у народі є любов до усьому своєму, українському, але він не вірить поки в можливість виконання цих бажань; він ще не разубежден у тому, що украинство не є щось нижче. Цими останнє сторіччями вдалбливали йому в голову, і тому в нього немає ще національної гордості, і, звичайно, всякий українець, підвищившись у силу тієї або іншої умови по суспільному східці з народу, негайно переделывался у великороса з усіма його позитивними і негативними якостями. Великороси цілком не визнають української мови, вони говорять: "От мову, на якому говорять у селах селяни, ми розуміємо, а літературної української мови немає. Це - галіцийський прислівник, що нам не потрібно, воно безобразно, це набір німецьких, французьких і польських слів, пристосованих до української мови". Безперечно, що деякі галичане говорять і пишуть на своїй мові; безумовно вірно, що в деяких міністерствах було багато цих галичан, що досаждали публіці своїм прислівником, але вірно і те, що літературна українська мова існує, хоча в деяких спеціальних питаннях він не розвитий. Я цілком згодний, що, наприклад, у судочинстві, де потрібно точність, ця мова потребуває ще в більшому розвитку, але це частковості. Взагалі ж це обурливо: презирливе відношення до української мови засновано винятково на неуцтві, на повному незнанні і небажанні знати українську літературу.

Великороси говорять: "Ніякої України не буде", а я говорю: "Що б те ні було, Україна в тій або іншій формі буде. Не змусиш ріку йти назад, так само і з народом - його не змусиш відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли одними штиками нічого не зробиш". Великороси ніяк цього зрозуміти не хотіли і говорили: "Все це оперетка", - і довели до Директорії із шовинистическим украинством, із усією його нетерпимістю і ненавистю до Росії, із радикальним насадженням української мови до того ж д усього цього - із крайніми соціальними гаслами. Тільки купка людей із великоросів щиро визнавала федерацію; інші з увічливості говорили мені: "Федерація, і!" - але відразу рішуче робили усе для того, щоб спомину від України не було.

Для мене зрозуміло відношення великоросійських кіл до моїх починань: вони не хотіли України і думали, що можна цілком повернутися до старого, а я хотів Україну не ворожу Великороссии, а братерську, де всі українські прагнення знаходили б собі вихід. Тоді ця штучно що розпалюється галичанами ненависть до Росії не мала би грунту і зрештою зникнула б зовсім.

Признаючи дві рівнобіжні культури, як глава держави я намагався ставитися до обом таборів цілком беспристрастно й об'єктивно. Я глибоко вірю, що тільки така Україна життєва, що вона найбільше відповідає духу простого народу, що всі інші точки зору суть, з одного боку, не більш і не менше як революційне шумовиння; з іншого боку - старий російський урядовий погляд, тепер уже віджилий: "тримати і не пущать".

Я стою за самостійну Україну, тому що тільки ясно і точно поставлене національне гасло може врятувати Україну від більшовицького ярма; крім того, рішуче зверившись у прагненні Россією усіх таборів до чесного дозволу українського питання, я вважаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть установити чесні, братерські взаємовідносини. Смішно і нерозумно було б припускати в мені якусь злість стосовно Великоросії, навпаки, я люблю її, але я ясно усвідомлюю, що якщо з Великоросії навіть і скинуть, дай Боже, більшовицький режим (чого я не очікую), то життя культурна і державна навряд чи від цього багато виграла б. З Україною питання стоїть інакше, там, хоча і з працею, можна створити життя більш нормальну, цього і потрібно домагатися. Я Україну самостійну розумію не з проповіддю ненависті до усьому йдучого з півночі, але, звичайно, тепер без тієї крайньої довіри, що я мав раніш до всіх тим діячів, що прибували з півночі, що були до нас для устрою своїх справ, одержання місця і т.д. і відразу починали свою розкладницьку роботу без усяких серйозних основ і можливостей створити що-небудь краще, ніж те, чим користувалися в нас. Я вважаю, що для того, щоб говорити українцю про федерацію, насамперед повинна бути Україна. По-моєму, безсумнівно, що в майбутній Україні самостійної завжди буде плин федеративне з Росією, також як і знайдуться люди, що бажають федерацію з Польщею.

З щоденника Н.М.Могилянского: Так, генієм Наполеона він (Скоропадський) не володів, але ще невідомо, чи міг навіть геній Наполеона справитися з тієї задачею, що складалася в утриманні України від напору більшовизму

ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ

1921 р. П. Скоропадський разом з сім'єю (в нього було три дочки і син, гетьманич Данило, що помер 1957 р. у Лондоні) поселився у Ванзеє—мальовничому передмісті Берліна. Він бере активну участь в політичному та культурному житті української еміграції, зокрема засновує у Берліні Український науковий інститут. Працює над своїми «Споминами», листується з гетьманцями. До речі, його листи до В. Липинського спростовують твердження, що він буцімто не володів українською мовою. Інша річ, що рідною з дитинства йому була російська, якою вів свій і досі не опублікований щоденник.

В часи 2-ї світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і зв'язками в німецьких військових колах, визволив з тюрем та концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише гетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об'єднати навколо себе всі українські національні партії та організації, а також провести до німецької адміністрації в Україні своїх людей не мали успіху.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього гетьмана, — він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома коаліціями держав, що воювали Змушений зупинитися на німецькій орієнтації, гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної України — мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так і не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у родинному оточенні. Загинув він випадковою і безглуздою смертю. У квітні 1945 р., їдучи машиною, потрапив під бомбардування авіацією союзників. Був поранений і через кілька днів помер. Останній гетьман України похований у м. Меттен (Баварія).

СПИСОК ВИКОРИСТОНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Субтельний О. "Україна. Історія" - К -"Либідь" 1993 р.

Сторінки 1   2   3   4   5   6  
Коментарі до даного документу
Додати коментар