/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Дисидентський рух в Україні, Детальна інформація

Тема: Дисидентський рух в Україні
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 3415
Скачати "Реферат на тему Дисидентський рух в Україні"
Сторінки 1   2   3   4  
Як третю ознаку я б виділів непрйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм."

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це.

У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна."

Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Прояви дисидентства

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

Культурне життя періоду "застою"

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр. В Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя - політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей час суспільноо-політичне життя в Україна розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку - наступ партапарату, його ідеології, з іншого - зростання національної свідомості.

Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час у зв’язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб "комуністичного будівництва". У 1966-67 рр. У школах республіки почався перехід на нові 10-річні програми навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Обов’язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилося явище "окозамилювання", оскільки високу оцінку керівництва міг мати тільки викладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховному процесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти.

Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми, в основному з вини керівництва. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників.

На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М. Брайчевський, О. Компан, Я. Дзира.

В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з’являлися і неординарні твори. Поміж них - романи "Собор" (писався у 1963-67 рр.) і "Циклон" О. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.

За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії П. Шелеста влада пішла на ряд суттєвих пом’якшень у своїй культурній політиці, навiть почався новий, щоправда, дуже поміркований варіант "українізації", розпочало діяльність Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, що, зокрема, здійснювало реставрацію пам’яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсові на створення "нової спільноти - радянського народу" й толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали відомі події 1968 року в Чехословаччині. Хоча П. Шелест активно підтримав інтервенцію, він недовго протримався при владі, звинувачений в недостатньому послухові Москвi та потуранні українському націоналізмові. Після приходу до влади ультралояльного щодо Москви В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману "Собор". Багатьох "шістдесятників" піддано гострій критиці та переслідуванням, кількох (зокрема Iвана Дзюбу) навіть заарештовано. Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, цензуруванню почали піддавати навiть класичні вірші Тараса Шевченка. Наслідком стала поява альтернативної, підпільної "дисидентської" культури, зокрема - так званого "самвидаву". Дисидентами (а пізніше - політв’язнями) стала найрадикальніша частина "шiстдесятникiв". Інші або самоізолювалися від активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спілкування з читачем.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови "Про літературно-мистецьку діяльність". Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.

Виникли проблеми й у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про "розвинуте соціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації". Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.

Кількість театрів зросла з 61 до 89. На сцені були суворо заборонені п’єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела "Думка", заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль "Гомін" та інші колективи. У 1979р. трагічно обірвалося життя автора пісень "Червона рута та "Водограй" В. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво. (М. Стеф"юк, А. Солов"яненко, Д. Гнатюк).

В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займали образи Леніна (М. Божій, В. Касіян, С. Шипка). Але розвивалась і українська школа живопису (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Твори деяких художників-новаторів просто знищували ( А. Рибачук, В Мельниченко).

60-70ті роки Стали періодом формування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час фільми "Камінний хрест" Леоніда Осики, "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" Івана Миколайчука, Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.

Після падіння у 1972 р. Шелеста, Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Опозиція в 60-70х роках

У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п’яте управління" на яке режим поклав обов’язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті - з інакодумцями.

Сторінки 1   2   3   4  
Коментарі до даного документу
Додати коментар