/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Дисидентський рух в Україні, Детальна інформація

Тема: Дисидентський рух в Україні
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 3417
Скачати "Реферат на тему Дисидентський рух в Україні"
Сторінки 1   2   3   4  
Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих,

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60—70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п’ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. Їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в’язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

Придушення дисидентства.

На початку 80-х рр. В Україні дисидентський рух було практично розгромлено.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів совісті».

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Персоналії (біографічні довідки).

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (6.1.1938 -4.9.1985) - видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 сім’я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54 навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. Разом з ним навчалися відомі в українській літературі люди, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, Василь Голобородько. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання “Обрій”. Почав друкуватися з 1959. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети “Социалистический Донбасс”. Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із спеціальності “Теорія літератури”. За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів “Круговерть”, написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У 1965 під час прем’єри кінофільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У цей період життя підготував другу збірку віршів “Зимові дерева”, яку, однак, як і збірку “Круговерть”, у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета “Веселий цвинтар”. Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені “соціалістичною” дійсністю. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в “антирадянській агітації й пропаганді” та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: “...мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином - значить бути рабом...”. Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи (жовтень 1979), продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Утримувався у таборі для політв’язнів у с. Кучині (тепер Чусовського р-ну Пермської обл., Росія). Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки “Поезії” (1990), “Вікна в позапростір” (1992), три томи “Творів” (1994-95; ред. Д. Стус і М.Коцюбинська) та спогади “Не відлюбив свою тривогу ранню...”. Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ (16.9.1947 - 7.10.1984) -відомий український правозахисник, літературознавець і перекладач. Народився у Києві. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському університеті. З 1970 - співробітник газети “Літературна Україна”, за сумісництвом викладав українську мову і літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971-72 опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів С. Ахундова, Дж. Мамедкулі-Заде. В період 1968-73 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про М. Зерова (“Русское наследие неоклассика”), публіцистичні статті “Київський діалог”, “Страшний якийсь тягар” та ін. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану. 25 червня 1973 заарештований співробітниками КГБ. За вироком Київського обласного суду від 27.12.1973 відповідно до ст.62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР. “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад..., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...”. Засуджений до 6 років позбалення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів Є 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками - І. Світличним, С. Глузманом та ін. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х рр. у Західній Україні. Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, М. відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті - “Там, у Київських печерах”, “ГУЛАГ”. Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом”. 21 жовтня 1983 вже важко хворого М. заарештовують вдруге і засуджують до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді. Похований у с. Гатному (Києво-Святошинського р-ну Київської обл.). У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Марченка - “Я не маю ні дому, ні вулиці”.

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА (18.9.1929-28.11.1970) - українська художниця і відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Народилася в м. Ялті. Підчас війни пережила блокаду Ленінграда. Навчалась в художньому інституті в Києві. В 1961-65 разом з В. Стусом, В. Симоненком, І. Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді у Києві, який був тоді центром українського національного життя. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. В 1964 за виконання Шевченківського вітражу до вестибюлю Київського університету (був знищений), виключена з Спілки художників, однак згодом поновлена. Належачи до групи “шестидесятників”, брала активну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965-68 проти розправ над українськими правозахисниками - Б. і М. Горинями, П. Заливахою, С. Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом та ін. Горська була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. В квітні 1968 поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. 28.11.1970 трагічно загинула при нез’ясованих обставинах у Василькові біля Києва. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстив Горській ще за оприлюднення разом з В. Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі. (Скоріш за все, саме це стало причиною побиття міліціонерами у м. Смілі Симоненка, внаслідок чого він і помер у лікарні через кілька місяців.) Похорон Горської перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. Автор численних художніх творів: “Автопортрет з сином” (1960), “Портрет батька” (1960), “Абетка” (1960), “Біля річки” (1962-63), “Портрет В. Симоненка” (1963) та ін.

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ (26.11.1934 -5,9.1984) - відомий український поет, журналіст і правозахисник. Народився у с. Ксаверівці під Києвом. Навчався у гірничопромисловій школі у м. Шахти, згодом працював у Донбасі. З юнацьких літ цікавився українською літературою і національною культурою. В 1953-55 відбував перше ув’язнення на будівництві Куйбишівської гідроелектростанції. Невдовзі після звільнення 14 квітня 1956 Литвин був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув’язненні підпільної націоналістичної організації “Група Визволення України” і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка (“Озерлаг”, Іркутська обл.) і мордовських таборах для політв’язнів. В ув’язненні писав вірші українською і російською мовами та закінчив в 1965 збірку “Трагическая галерея” (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром всі поезії були вилучені підчас обшуку. Після звільнення в червні 1965 був змушений через переслідування переїхати у Красноярськ. 14 листопада 1974 Литвина знову заарештували і засудили за ст. 187-1 (“Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу і суспільний лад”). В листопаді 1977 Литвин, тільки звільнившись з ув’язнення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в Україні. У квітні 1979 завершив статтю “Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи”, в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху. 5 липня 1979 важко хворого Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні “антирадянської агітації і пропаганди” та засуджують до 10-річного ув’язнення і 5 років заслання. З травня 1982 відбував покарання у таборах суворого режиму (селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської обл.), де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху. 24.8.1984 Л. знайшли в камері із розрізаним животом. 5.9.1984 він помер. У листопаді 1989 прах Юрія Литвина, Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі. Автор книг “Рабочее дело”, “Безумец”, “Поема о подснежниках”.

ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (Олекса Тихий; 27.1.1927 - 6.5.1984) - відомий український поет, правозахисник. Народився на хуторі Їжівка (Костянтинівського р-ну Донецької обл.). Закінчив філософський факультет Московського університету. З 1950 працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазов-ського р-ну Запорізької обл.). З 1953 мешкав у селі Рубцове (тепер Краснолиманського р-ну Донецької обл.), викладав у школі. З 1954 -вчитель історії у рідному селі. У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька обл.) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Заарештований у лютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 на закритому засіданні Сталінського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР “за антирадянську агітацію та пропаганду” засуджений на 7 років позбавлення волі. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу. Після звільнення 15 лютого 1964 Тихий, не маючи можливості влаштуватись на роботу за спеціальністю, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив “метод навчання без школи” (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині. У січні 1972 Тихий надіслав до редакції газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, а на початку 1973 - до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою “Думки про рідний донецький край” (у квітні листа було виправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 написав нарис “Сільські проблеми” та роздуми “Ви і ми”, в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук’яненком, О. Бердником та ін. виступив членом-засновником однієї з перших правозахисник асоціацій - Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - “Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод” та “Меморандум № 1”. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 під час судового процесу в с. Дружківці (Донецької обл.) засуджений за звинуваченням у “антирадянській агітації і пропаганді” та “за незаконне зберігання зброї” (було підкинуто гвинтівку) до 10-річного позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму і 5-ти років заслання. 21.7.1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч.І - на 3 роки; остаточно -10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Відбував покарання у мордовському таборі (с. Соснівка). У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино (Чусовський р-н Пермської обл., Росія). Кілька разів оголошував голодовки (найдовша -52 дні). З 1981 тяжко хворів. Помер 6.5.1984. у тюремній лікарні у Пермі. Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7.12.1990 вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито “за відсутністю складу злочину”. 19.11.1989 прах Олекси Тихог перепохований разом з тлінними рештками В. Стуса і Ю. Литвина на Байковому кладовищі у Києві.

І дещо докладніше про журнал “Український вісник”.

“УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК” - нелегальний суспільно-політичний часопис. Виходив від січня 1970 до березня 1972(випуски 1-6) у Львові. Засновник, автор, редактор і видавець - В’ячеслав Чорновіл. У вступному слові “Завдання “Українського вісника””, яке відкривало усі шість випусків, декларувалося, що видання подаватиме об’єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, про акції протесту, а також друкуватиме твори самвидаву. У підготовці журналу брали участь Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строката, Надія Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку часопису забезпечувала Олена Антонів, друкували журнал Людмила Шереметьева (випуски 1-4), В. Чорновіл та Я. Кендзьор. Кур’єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню журналу Зіновія Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл. Студентка КДУ з Чехословаччини Анна Коцур вивозила журнал у Пряшів, звідти Павло Мурашко передавав “Український вісник” на Захід. Журнал передруковували видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка (США), видавництво “Сучасність” (Мюнхен), Українська видавнича спілка у Лондоні та ін. До української та світової громадськості публікації журналу доносило радіо “Свобода”. В Україні випуски “Українського вісника” поширювалися самвидавом. За довідкою Львівського УКДБ, “журнал друкувався на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників розповсюджувався серед різних осіб” машинописом, ксероксуванням та фотоспособом. У багатьох містах журнал мав своїх кореспондентів та розповсюджувачів. За розпорядженням В. Чорновола, заарештованого у січні 1972, видання журналу було припинене. На сторінках “Українського вісника” публікувалися документи про політичні репресії та дисидентський рух кінця 1960 - початку 1970-х років, публіцистичні статті, листи протесту та літературні твори, авторами яких були В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний, В. Романюк, В. Чорновіл, І. Дзюба, С. Караванський та ін. Зважаючи на великий авторитет позацензурного часопису, в Україні здійснено кілька спроб продовжити його випуск. У 1972 намагалися поновити видання журналу в Києві Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван Гайдук, але появі журналу завадили арешти. У 1974 Степан Хмара з Червонограда (Львівська обл.) спільно з київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком видали свій “Український вісник” під числом 7-8 (у 1975 опублікований за кордоном). Кілька чисел журналу під такою ж назвою видала Українська загальнонародна організація. Після звільнення з ув’язнення В. Чорновіл разом з Михайлом Горинем, Павлом Скочком, Василем Барладяну у серпні 1987 відновив видання журналу як першого в Україні опозиційного до влади легального літературно-художнього та суспільно-політичного часопису (до березня 1989 вийшли 7-14 випуски). Від випуску 11 (січень 1988) журнал був органом Української гельсінської групи, згодом - органом Української гельсінської спілки. Поліграфічним способом його тиражувало Закордонне представництво УГС (Нью-Йорк). З 5.12.1987 почали виходити щомісячні експрес-випуски “Українського вісника”, з 11.7.1988 - листки прес-служби УГС (по 2-3 на тиждень) і невдовзі випуск журналу було припинено.

Використана література

Я. Грицак “Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття”

І.З. Підкова, Р.М. Шуст “Довідник з історії України” 3т.

Ю. Солод “Українська література у XX столітті”

PAGE 1

PAGE 24

Сторінки 1   2   3   4  
Коментарі до даного документу
Додати коментар