Політичний портрет В. Жириновського, Детальна інформація

ЖИРИНОВСКИЙ ВОЛОДИМИР ВОЛЬФОВИЧ

Голова Ліберально-демократичної партії Росії

Російському виборцю хочеться бачити сильного, розумного, з почуттям гумору лідера. Щодо перших двох якостей можуть виникнути суперечки, а от достатньо невеселу атмосферу російського політичного життя безумовно прикрашає Володимир Вольфович.

З ним не скучиш. То він прямо на пляжі приймає в партію батька врятованого їм хлопчика, на теледебати кандидатів у президенти приходить з краваткою-«метеликом», раптом змінює імідж і з’являється (як у січні 1992 р.) перед журналістами з короткою стрижкою, що носять нині, як говорять знавці, бойовики, то прямо у прямому ефірі влаштовує бійку з Б. Нємцовим, то позує для своєї воскової копії.

У лютому 1993 р. він, захищаючи честь російського президента, організовує пікет біля посольства Франції в Москві, протестуючи проти випуску французами горілки під назвою "Борис Єльцин". Але найефективнішим , звичайно, було організування десанту в Ірак, у який повірили всі газети і десь протягом тижня Жириновский був чи не головною темою преси, що не любила його й неодноразово обіцяла не звертати на нього уваги.

Критика не турбує Володимира Вольфовича - пишіть, що хочете, тільки прізвище правильно вкажіть. Щирим гнівом відповіли деякі журналісти на пропозицію включити російських солдат у число військ ООН, що одержують оплату валютою, але, не зважаючи на це, незабаром перші російські воїни вирушили до Югославії. А тільки-но варто було йому, в листопаді 1992 р. заявти, що він заборонить у Москві рекламу на іноземних мовах, якщо стане мером міста, і чинний мер Лужков враз видав подібний указ.

Народився Жириновський 25 квітня 1946 р. у м. Алма-Ата в багатодітній сім'ї, шоста дитина.

Свою першу самостійну акцію Володимир Вольфович описує так: "25 квітня 1946 р. у об 11 годині я хотів вийти в цей світ. Подзвонили в "швидку" - вона не приїхала. Побігли за пенсіонеркою-акушеркою: вона не прийшла. І я сам вийшов. Сам!!!"

У той же рік батько Володимира - Вольф Андрійович, юрист, - помер, мати - Олександра Павлівна, домогосподарка, - змушена була піти на роботу в зооветеринарний інститут. Олександра Павлівна родом із Саранська, повіту Пензенської губернії, як і її батьки. Про батьків батька він говорить таке: "Бабуся і дід, що загинули, ще у війну були росіянами. Але якщо історики, що зайнялися вивченням мого походження і захистили на цьому дисертації, знайдуть іншу кров, я буду тільки щаливим, оскільки президент багатонаціональної країни теж повинний бути багатонаціональний".

Сім'я жила бідно, у «коммуналці», видана їм у 1940 р. трикімнатна квартира, під час війни через наплив біженців в тил була "ущільнена", Володимира здали до дитячого садку на "п'ятиденку", тут проявилися його майбутні дисидентські схильності: "Мої дитсадівські вихователі можуть підтвердити, що просили батьків забрати мене із дитсаду, оскільки я виявився некерованим, як усі діти, що погоджувалися грати в одну гру. Мені потрібно було своє. І перша вчителька, Марія Петрівна, теж була незадоволена моєю некерованістю".

У той же час Володимир не міг реалізувати своїх потенційних можливостей: мріяв навчитися грати на фортепіано, але не було можливості... Намагався грати в духовому оркестрі У Домі піонерів в Алма-Аті, через те, що навчання там було безплатним, у струнному оркестрі на народних інструментах, на домрі... Батьки ще й гітару купили і самовчитель. Після закінчення алма-атинської школи в 1964 р. він приїжджає в Москву з бажанням зробити дипломатичну кар'єру. Треба сказати, дуже честолюбна мрія була в цього нового провінціала. Без "спеціального підготування" вступити до Інституту Азії й Африки при Московському університеті, «ковалю радянської еліти» було практично неможливо. Володимир же вступає з першої спроби. У групі за фахом "Туреччина і турецька мова" було 6 чоловік: у тому числі син генерала, син заступника міністра закордонних справ, син відповідального робітника ЦК КПРС, син начальника головкому держкомітету по зовнішньоекономічних зв'язках. Зав'язати дружбу з ними йому, що жив в гуртожитку на невеликі гроші, що надсилалися матір'ю, було неможливо. Залишалися заняття і суспільна робота. В університеті першокурснику Жириновському дали характеристику, що атестувала його як активного дисциплінованого комсомольця, що завжди охоче виконує доручення. Крім того, він відмінник у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. От тільки через убогу рознарядку для інтелігенції, для вступу в КПРС у Жириновського шансів не було.

У 1967 р. він бере участь у роботі дискусійного клубу на Центральному телебаченні, а в 1969-1970 р. стажується на Держтелерадіо.

Вже на 4-му курсі Володимир - член профспілкового комітету, секретар бюро ВЛКСМ інституту. У якості заохочення в 1969 р. його направляють у Туреччину на будівництво Іскандерунського металургійного комбінату перекладачем. "Ще перед відльотом купив у "Шереметьево-2" на всі гроші, що залишилися, значки, - згадує Жириновський, - дарувати як сувеніри. Штук 30 узяв. У Туреччині я провів декілька місяців. Значки роздавав знайомим - у кафе, магазинах. А турецька таємна поліція, що спостерігала за мною, витлумачила усе по-своєму. На одному із значків був Пушкін. З бакенбардами. Поліцейський прийняв його за Карла Маркса в молодості, а в Туреччині комуністична пропаганда заборонена законом... Намагалися завести справу. Допитали моїх знайомих, вони підтвердили, що я навпаки, нічого такого їм не говорив. Місяців зо два тривав цей процес, мені не дозволяли їхати з країни, поки не розібралися"

Стамбульська ж газета "Мілліет", передаючи ці події (їй, очевидно належить пріоритет в освітленні багатогранної діяльності Володимира Вольфовича), писала, що Жириновский був посаджений у турецьку в'язницю на цілу добу за те, що, незважаючи на численні попередження місцевої влади, він не тільки продовжував поширювати серед турецьких робітників і значки з зображеннями Леніна і Маркса, але навіть агітував їх за комуністичний спосіб життя.

Після цього інциденту комсомольську кар'єру було облишено. Незважаючи на те, що Жириновський із відмінністю закінчив в 1970 р. університет, а в 1969-1970 р. стажувався в Держкомітеті по зовнішньоекономічних зв'язках, замість екзотичних країн його напавляють у штаб Закавказького військового округу. У тбіліських казармах лейтенант Жириновский провів 2 роки (1970-1972 р.) один без молодої дружини, що залишилася в Москві. Демобілізувавшись з армії, він до 1975 р. працював у секторі Західної Європи Міжнародного комітету захисту миру. Вивчення німецької мови він сполучає з навчанням на вечірньому відділенні юридичного факультету МГУ (1974-1977 р.), залишаючись "невиїзним". У змінившої його в міжнародному відділі племінниці тодішнього секретаря ЦК КПРС Бориса Пономарьова доля була більш сприятливою.

У 1975-1977 р. Жириновський працював у системі профспілок - на економічному факультеті Вищої школи профспілкового спрямування, у деканаті по роботі з іноземними учнями, у 1977-1983 р. - у Інюрколегії Міністерства юстиції СРСР, із 1983 по 1990 р. був керівником юридичної служби видавництва "Світ".

Пробудження свого політичного темпераменту Жириновский зв'язує з початком "перебудови". У перші роки - безумовна підтримка Горбачова, співчуття гнаному Єльцину ("Я дуже переживав, коли його не вибрали у Верховну Раду на I з'їзді народних депутатів"). У середині 1990 р. з'являються перші интерв’ю, що критикують Бориса Єльцина.

Перший прояв його політичної активності, було помічено на установчому зборі Товариства єврейської культури (ТЕК) у театрі "Шалом". Вразивши багатьох активністю, вирізнялася людина, що невідомо узялася відкіля, -Жириновський. Був він благополучно обраний за своє іскрометне красномовство... У перше правління (під номером 12), що зібрало, ніби в Ноевому ковчезі, усякої тварі по парі: члена ЦК КПРС, головного єврея Єврейської автономної області - її першого секретаря Левка Шапиро, і підпільщика Юлія Кошаровского. Жириновский закріпив за собою керівництво відразу декількома секціями. Зокрема: а) гуманітарно-правовою; б) філолофсько-релігійною; в) історичною; г) зовнішньоекономічних зв'язків.

Наступний крок - 8-9 травня 1988 р., установчий з'їзд Демократичної спілки. Саме Володимир Жириновський, коли виявилося, що проводити засідання на другий день з'їзду в Кратово немає де, домовився із сільським народним депутатом, і той надав місцевий клуб для цієї антирадянської акції. Саме Жириновський тут же під гаслом "Рішення XXVII з'їзду КПРС - у життя!" створив першу фракцію ДС - меншовиків. І зразу ж від першої Ради ДС почали відколюватися російські партії: партія Убожко (Консервативна партія), партія В. Богачова (Європейська ліберально-демократична партія), партія Е. Дебрянської (Транснаціональна радикальна партія), Лібертаріанська партія, і, навіть, Ліга сексуальних меншостей.

Тоді, правда, у полум'ї дискусій, забули обрати Координаційну раду, так знову Жириновський виручив - пригадав про це на станції Кратово, - відразу на платформі він сам і увійшов до її складу, правда, у партію так і не вступив, але підтримував її. У цьому ж році він підготував проект-програму Соціал-демократичної партії Росії, пошук прихильників для створення якої закінчився безрезультатно. Пізніше цей документ був використаний із незначними поправками при упорядкуванні програми Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС), ініціатором створення якої виступив Жириновський, що організував "неформальний" установчий з'їзд ЛДП у грудні 1989 р.

Основні сформульовані тоді позиції ЛДП збереглися і в даний час. Вже тоді Жириновский сформулював головне питання своєї програми - питання національно-державного устрою. Він запропонував для рішення національних проблем заснування губерній за принципом, що існував до 1922 р.; запропонував сміло перейти до європейської моделі товариства (вільна економіка, права людини на першому місці, цивільне товариство), жорстокої централізованої влади. "Інакше ніякі реформи не пройдуть, - говорив він. - Повинна бути одна держава, один президент. Але без централізації економіки".

У березні 1989 р. В.Жириновський виставив свою кандидатуру на виборах директора видавництва "Світ", але одержав лише 30 голосів із 600.

31 березня 1990 р. Володимир Жириновський на установчій конференції був обраний головою Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу (ЛДПРС) і став фаховим політиком, перейшовши на звільнену виборну посаду. На цій посаді в травні 1990 р. він провів своє перше закордонне турне в Італію за запрошенням Ліберальної партії. Потім пішли поїздки у Швейцарію, Німеччину, Бельгію, Туреччину, Фінляндію, США, Ірак, Францію. У результаті поїздок Жириновського ЛДП встановила контакти з правими консервативними партіями Голландії, Південної Африки, Німецької народної спілки Герхарда Фрея й ін.

Навесні 1990 р. Володимир Вольфович виступив одним з ініціаторів створення Центристського блока політичних партій і рухів, що і був заснований у червні 1990 р. Одним із лідерів блока став Жириновський. Але 16 квітня 1991 р. Ліберально-демократична партія зі складу блока вийшла.

2 січня 1991 р. Жириновський подав документи на реєстрацію в Міністерство юстиції СРСР, але тільки 12 квітня, з затримкою на 40 днів, проти встановлених термінів, його партія була зареєстрована. У Радянському Союзі з'явилася перша після 1918 р. легально чинна некомуністична партія.

6 жовтня 1990 р. під час чергового закордонного вояжу Жириновського в Москві, 40 членів партії організували II Надзвичайний з'їзд ЛДП, на якому виключили його з членів партії "за політичну безпринципність і догідництво перед КПРС". Дізнавшись про це, Володимир Вольфович, зумів разом із заступником голови партії Леонідом Алімовим зібрати свою конференцію і виключити з ЛДП "за наклепи на своїх соратників по партії" організаторів надзвичайного з'їзду Л. Нариманідзе і В. Богачова. Богачов же звинуватив Жириновського в організації замахів на його життя, повідавши, що він як у гангстерському фільмі, був захоплений на вулиці, кинутий у чорну "Волгу", побитий і після "уколу в плече загубив орієнтацію". У поліклініку й у міліцію потерпілий звертатися не став. І скандалу не сталося - крім "улюбленої" газети Володимира Жириновського "Московський комсомолець" про замах ніхто не написав.

Не пройшло і півроку, а 13 квітня 1991 р. знову на II (нещаслива цифра для Володимира Вольфовича) з'їзді, уже не надзвичайному, хлопнувши дверима, опублікувавши статтю в журналі "Столиця" з назвою "Навіщо Жириновському ліберальна партія? Щоб її знищити", партію покинув Л.Н.Алімов.

Однак В.В.Жириновський був висунутий кандидатом на посаду президента РСФСР. Він стає першим кандидатом, хто подав заявку на цю посаду за всю її історію. І першим зареєстрованим кандидатом.

Відповідно до закону РСФСР про вибори, у Жириновського є альтернатива: для реєстрації необхідно або зібрати 100 тисяч підписів "підтримки", або одержати 20% голосів (при таємному голосуванні) після виклада своєї програми на засіданні з'їзду. Володимир Вольфович обирає другий шлях. І 21 травня на засіданні його підтримало більше половини залу (477 депутатів). Результати голосування здивували навіть самих депутатів, що голосували. Але супротивники Жириновського не заспокоїлися. Вони створюють Російську ЛДП (РЛДП) і організують 23 травня ініціативні збори, що об'єднали всіх розкольників і закликають віддати всі голоси на виборах президента Росії за Б.Н.Єльцина, а також звернулася з заявою, у якій вимагалося перевірити слушність реєстрації Жириновського Керуванням суспільних об'єднань Мінюсту СРСР.

У ході передвиборчої кампанії В.В.Жириновський і його довірені особи відвідали Рязань, Кіров, Красноярськ, Волгоград, Свердловськ, Ленінград, Воронеж, Ростов-на-Дону, Челябінськ, Тулу і деякі інші міста. Передвиборне турне було розплановано таким чином, щоб потрапити в ті ж міста, що уже відвідав Б.Єльцин. "Лос-Анджелeс Тайм", оцінюючи феномен Жириновського, не побачила "на неосяжних просторах Росії" яких-небудь значних претендентів на посаду президента крім Єльцина і Жириновского. Газета зауважила, що "якщо Єльцин утрачає прихильників.., те число прихильників Жириновского росте". Жириновский обіцяє швидкі, безболісні і радикальні зміни на краще в порівнянні з "суперечливим і неоднозначним підходом свого конкурента до ринкової економіки". Він, помічала газета, "із неослабною енергією продовжує свою безкінечну передвиборну кампанію, майже щодня з'являючись у фойє, на вулицях, в убогих кинотеатрах, на заводах - у будь-якому місці, де є достатньо людей, готових вислухати прості рішення їхніх проблем".