КонкурентоздатністьУкраїни в галузі захисту прав та свобод людини, Детальна інформація

Стаття 30 Право на свободу від зазіхання на права, викладені в Декларації

Аналіз проблеми: «Україна INCLUDEPICTURE \d "Image17.gif" і права людини»

Контроль за дотриманням прав людини в міжнародному співтоваристві спочатку покладався на ООН, регіональні і неурядові організації (НУО).

Варто сказати, що діяльність ООН із захисту прав людини викликала велике розчарування. Вальтер Лакер і Барі Рубін у передмові до першого видання своєї праці "Збірник документів з захисту прав людини", що вийшли в 1978 році, писали:

"... у той час, коли мільйони чоловіків і жінок з надією звернулися до Загальної декларації прав людини, вони одержали мало рекомендацій і зовсім ніякої допомоги від організацій, відповідальних за її поширення. Не відповідала очікуванням діяльність ООН, що повинна була стати ефективним інструментом захисту прав людини. Усе це змусило окремі уряди і неурядові організації самостійно вживати заходів у цій сфері".

Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що "особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів" (ст. 63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст. 55 судовому захисіу підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коди судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб'єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов'язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто свобода громадянина є у своїй основі визнана або надана законом можливість користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей, його вчинки мають бути правомірними.

Норми Конституції вимагають від людини і громадянина безумовного виконання тих мінімальних вимог, які властиві, як зазначено у Загальній декларації прав людини, "всім членам людської сім'ї", є основою свободи, справедливості та загального миру і разом з тим суттєво не обмежують його у прояві ініціативи та самостійності. Це означає, що для конституційних обов'язків характерним є їх тісний зв'язок з вимогами міжнароднонравових пакітв про права людини та з морально-етичними вимогами суспільства і, що важливо — перенесення їх принципів до статей Конституції України.

Деякі передумови та альтернативи шодо розв’язання проблем пов’язаних із правами та свободами людини



Правова ситуація, що виникла після розпаду СРСР, була непередбачуваною і породила безліч проблем, пов’язаних з відсутністю юридичних механізмів, що забезпечують права та законні інтереси людей, що опинились в зруйнованому правовому просторі.

Очевидно, що слід створити юридичні механізми розв’язання цих проблем на території СНД, яке повинно стати єдиним гуманітарним простором. Першим кроком в цьому напрямку може стати договір країн-учасниць СНД про поширення на перехідний період принципів та норм основ законодавства СРСР на єдиний правовий простір СНД. Далі виникає необхідність в розробці Євроазіатської Конвенції (Хартії) прав людини і прав народів, де буде передбачено каталог прав та свобод осіб, що проживають в СНД та історично пов’язані між собою, а також процедури їх захисту.

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні й свободи належать кожній людині від народження, вони невід'ємні і гарантуються законом їх додержання і повне здійснення — основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.

У своїй основі право громадянина є завжди право на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як сооціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю право на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності, як бачимо з "Паризької Хартії для нової Європи", досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.

Права людини-це один з небагатьох правових інститутів, для яких характерно встановлення єдиних стандартів і координації зусиль на міжнародно-правовому рівні. Разом з тим охорона правопорядку здійснюється передусім на рівні національного законодавства.

Зміцнення державності, що визнає пріорітет прав та свобод громадянина, повинно починатись з удосконалення вже існуючих процедур захисту прав та свобод індивіда (судових, адміністративних) і створення нових, що забезпечують діяльність Президента, як гаранта прав та свобод людини. Важливу роль в цьому процесі покликані зіграти органи місцевого самоврядування, які повинні створити свої структури, що допомагали би забезпечити охорону правопорядку.

Конституція України, грунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз'яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України.

Вимоги міжнародноправових актів та загальнолюдської моралі втілюються, звичайно, і в інших нормах права, але в конституційних обов'язках їх "вага" значно більша, ніж в інших правових нормах. Можна навіть стверджувати, що в конституційних нормах ми спостерігаємо змістовні повторення багатьох норм принципів, закладених у міжнародній Хартії прав людини (насамперед у Загальній декларації прав людини. Міжнародних пактах про економічні, соціальні, культурні, громадянські та політичні права), а в деяких випадках - і пряме їх злиття. Отже, Конституційний принцип формування обов'язків людини та громадянина у порівнянні з нормами галузевого та поточного законодавства найбільш наближений до змісту міжнародноправових пактів про права людини, а також до моральних вимог. Тобто йдеться про узагальнення юридичних обов'язків людини та громадянина, що випливають з міжнародних договорів України, але з позицій правоиих норм нашого суспільства.

INCLUDEPICTURE \d "Image17.gif" Регіональні організації із захисту прав особистості

Якщо діяльність ООН у справі захисту прав особистості викликає багато критики, то регіональні організації в Західній Європі досягли значних успіхів. Лише через рік після прийняття Загальної декларації прав людини, у 1949 році, політичні лідери післявоєнної Європи зібралися для створення регіональної міжнародної організації - Ради Європи. На першій сесії Вінстон Черчілль зажадав, щоб був створений "Європейський суд" для розгляду випадків порушення прав людини. Відповідно до Європейської Конвенції про права особистості, що сьогодні підписана двадцятьма сімома державами, були створені дві спеціальні організації, що займаються правами людини, - комісія і суд.

Молоді організації із захисту прав людини в Африці, Азії і на Середньому Сході борються за саме своє існування. На сьогоднішній день успіхи цих організацій дуже скромні. Африканська хартія прав особистості і народів, чи Банжульська хартія, як її часто називають за місцем прийняття (місто Банжул, Замбія), набрала сили в 1986 році. Через шість років, у 1992 році, сорок дев'ять африканських держав підписали цей документ. Банжульська хартія приділяє велику увагу правам народів і груп людей, а також обов'язкам особистості. Прикладом може служити Стаття 29. У ній говориться про те, що особистість зобов'язана "присвятити усі фізичні й інтелектуальні здібності служінню своїй державі". Банжульска хартія містить у собі деякі "суперечливі" положення. Наприклад, у Статті 6 визнається "право на особисту волю і безпеку", але далі вводиться компромісне доповнення про те, що "ніхто не може бути позбавлений волі інакше, аніж із причин і обставин, раніше визначених законами". Відповідно до іншого "суперечливого" визначення, забезпечується свобода слова, але лише в рамках закону, і свобода віросповідання за умови, що вона реалізується "відповідно до вимог закону і порядку".

Клемент Нванкво, юрист, засновник і президент організації із захисту конституційних прав зі штаб-квартирою в столиці Нігерії Лагосі, ставиться вкрай критично до Африканської хартії. Він вважає, що "завданням хартії більше є створення враження лібералізму, аніж боротьба з порушеннями прав людини в Африці, більшість з який зроблено тими ж державами, що підписали цей документ". Нванкво порівнює Африканську комісію з прав людини і народів, створену на підставі хартії, з "беззубим сторожовим собакою, якого тримають лише для вигляду і який абсолютно нездатен допомогти в боротьбі за права людини на континенті" (1993).

Після вільних виборів у ряді держав, і особливо в Південній Африці, з'явилися слабкі паростки надії в боротьбі за права людини. Здається, що Південна Африка могла б зайняти на континенті провідну роль і здійснювати підтримку боротьби за права людини. Однак, як відзначають африканські спостерігачі, впровадження демократичних форм правління, встановлення влади закону і громадянського суспільства відбувається дуже повільно, зате повсюдно процвітають невиборність, військові режими і гримлять громадянські війни.

Азія продовжує залишатися регіоном із вражаючими темпами економічного розвитку і погано захищеними правами людини. "Звіт про захист прав людини у світі за 1995 рік" вказує, що "одна за іншою розвинуті держави переходять до політики "комерційної дипломатії" у відносинах з Китаєм, Індонезією, Індією, В'єтнамом і навіть з Бірмою для отримання сприятливих інвестиційних можливостей і здобуття вигідних контрактів. Неминуче проблеми захисту прав людини залишаються осторонь, і репресивні режими можуть вважати себе переможцями." Бірма, Бутан, В'єтнам, Сінгапур і Індонезія продовжують використовувати апарат державної безпеки в боротьбі з дисидентами і здійснювати жорсткий контроль за засобами масової інформації. Щоб змусити замовчати своїх опонентів, ці держави усе ще практикують катування.

Напевно, найтяжче становище з дотриманням прав людини на Середньому Сході. Ліга арабських держав у 1968 році заснувала Постійну арабську комісію з прав людини. Але ця комісія займалася тільки поширенням інформації про порушення прав людини на окупованих Ізраїлем територіях. Дотепер не встановлені ніякі регіональні норми з прав людини. Хвиля внутрішніх політичних конфліктів прокотилася через весь Середній Схід. Прикладом тому може служити хаос в Алжирі, хвилювання в Ірані, Іраку, Ізраїлі, Бахрейні, Єгипті, Саудівській Аравії, громадянська війна у Ємені. Ісламський фундаменталізм сьогодні повсюдно на Середньому Сході є політичною силою, і колишній дипломат Девід Корн попереджає про можливі наслідки цього:

"Деякі з тих, хто серйозно вивчав цю проблему, думають, що демократія і права людини ... можуть існувати в суспільстві, керованому на підставі релігійних догм (чи то Іслам, чи Християнство, чи Іудаїзм), але ж побудова такої держави і є метою ісламської політики. Що ще важливіше, захисники Ісламу як політичної сили не змогли наразі пояснити світу, чому багато хто з його прихильників є проповідниками ксенофобії і релігійної нетерпимості і використовують убивство як останній аргумент при досягненні своїх політичних цілей" (1995).

Ресурси та умови які необхідні для високого показника гарантії основних прав та свобод людини