Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Тенденцiї геополiтичних орiєнтацiй, вiдбитi в державнiй дiяльностi ще київських та галицьких Рюриковичiв, українських князiв, бояр i шляхти, козацьких гетьманiв, а також традицiї геополiтичної думки полiтичних дiячiв та iнтелектуалiв пiзнiшої доби — I.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духiньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Мiхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох iнших, включно з вiдомою пропозицiєю Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невiдкладний аналiз i засвоєння всього корисного. Запропонована розвiдка iнiцiює, втiм, iнший аспект геополiтичних студiй — вона ставить за мету простежити, як iдея незалежної України спiввiдноситься з традицiєю та теорiями захiдноєвропейської геополiтичної думки й вiдповiдає iдейно-теоретичним конструкцiям спiльного європейського дому. Вирiшення проблеми геополiтичної переорiєнтацiї потребує вiд наших iнтелектуальної, полiтичної та наукової елiт подолання релiктiв гетто-ментальностi 1 й вироблення україно-центричної свiтоглядної моделi, яка задаватиме систему координат проектовi подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична вiзiя свiту не протистоїть європоцентричнiй i в цiлому збiгається з нею, створення її вимагає обiзнаностi з величезним масивом європейської геополiтичної лiтератури, зокрема першої третини XX століття — перiоду, коли були закладенi пiдвалини й вiдбувся розвиток базових понять, категорiй та концепцiй цiєї галузi полiтико-фiлософської думки.

Як спадкоємцi тривалої традицiї, полiтики та вченi початку XX століття висувають низку цiкавих iдей та пропозицiй. Без огляду на те, були вони зреалiзованi чи нi, вони мали iстотний вплив на стан мiжнародних вiдносин, суспiльну думку, внутрiшньополiтичну ситуацiю у тiй чи тiй країнi тощо.

§1. Р.Челлен: Україна в Першiй свiтовiй вiйнi

Аналiзуючи 1915 р. у працi «Полiтичнi проблеми свiтової вiйни» причини, що призвели до спалаху вiйни та її можливi наслiдки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань вiйни має бути вирiшення проблем Схiдної Європи — вiд того, який баланс сил та конфiгурацiю кордонiв вона по собi залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всiєї Європи. Характерною ознакою цiєї вiйни є вихiд на кiн свiтової iсторiї нової сили — расизму, адже Росiя вступила у вiйну пiд прапором вiдверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-полiтичної єдностi. Перебiг подiй довiв, проте, що джерелом конфронтацiї в Схiднiй Європi є не расова ворожнеча мiж ґерманством та слов’янством, а зiткнення «азiйської безмежностi волi до влади» 2 вкупi зi сповiдуваним Росiєю примiтивним, «низьким» з етично-аксiологiчного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивiлiзацiї. Расова приналежнiсть та солiдарнiсть не вiдiграють у цьому конфлiктi жодної ролi, адже нiмцi, слов’яни та фiнно-угорськi народи Європи, захищаючи високi європейськi вартостi, виступили спiльним фронтом супроти росiйської аґресiї, довiвши, що «єднiсть раси є химера» 3. Вiдчуття слов’янами приналежностi до європейської культури та намагання Росiї «перетворити панславiзм на панрусизм» 4 спонукали їх узяти участь у спiльноєвропейськiй протиросiйськiй боротьбi, чим було продемонстровано «збанкрутiлiсть панславiзму як полiтичного чинника» 5. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславiстською пропаґандистською демагогiєю бажання приєднати захiдноукраїнськi землi було причиною вступу Росiї у вiйну, тодi як «українське питання» загалом — однiєю з головних суперечностей, що призвела до вiйни: «Ми маємо... всi пiдстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивiв свiтової вiйни» 6.

Унаочнюючи на мапi розташування втягнутих у конфлiкт сил 7, хвилястою лiнiєю від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на якi «в iм’я раси» 8 зазiхає Росiя. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфiгурацiю захiдного кордону Росiї, — межу, належну — «в iм’я культури» та Європи 9.

Остання лiнiя є «культурний кордон» 10 Європи: «що лежить на захiд вiд неї, належить в цiлому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» 11. Р.Челлен енерґiйно пiдтримує проект полiтичних перевлаштувань в Європi нiмецького фiлософа Едварда фон Гартмана 12 i не без задоволення констатує, що завдяки усвiдомленню європейцями своєї культурної спiльностi домаганням Росiї в Європi зреалiзуватися не призначено.

Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвiдi вже збагнули справжню сутнiсть «слов’янської» полiтики Росiї, для якої «iдеальний етнополiтичний мотив служить... досягненню реальної геополiтичної мети» 13 «не зможуть вони залишатися слiпими щодо кричущої суперечностi мiж вустами Росiї, що спiвають пiсень про свободу усiх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — полiтика Росiї вдома ще не зазнала жодних змiн, поляки коцюрбляться пiд новими ударами, а над степами України й досi не побачити сходу ранкової зорi» 14.

У повоєннiй працi «Великi держави та свiтова криза» (1920) Р.Челлен деталiзує свою вiзiю проблем Схiдної Європи. Росiя радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» 15, є прямою спадкоємницею старої Росiї — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зi зворотним боком Азiї» 16; як i євразiйцi по ньому, Р.Челлен наголошує на специфiчнiй функцiї Росiї як посередницькiй ланцi мiж культурними свiтами Європи та Азiї.

Вiдкидаючи аналогiї мiж полiетнiчними США та «Росiєю ста народiв», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народiв та їхню культурну рiзнорозвинутiсть. Перша особливiсть полягає у виразно середовому посiданнi великоросiв, оточених з усiх бокiв поясом чужинецьких народiв, до числа яких на заходi належать «шведи i фiнни, естонцi i нiмцi, латишi i литовцi, поляки, рутенцi i румуни. ... До числа чужих нацiй залучили ми також... рутенцiв, або «малорусiв» 17. У культурному вiдношеннi, проте, росiйське панування над цими народами «було, по сутi, зловживанням нижчої культури над вищою» 18; це панування забезпечувалося «полiтикою планомiрного гноблення вищих народiв на європейському кордонi та штучним i насильницьким змiшуванням (на вiдмiну вiд природного в Америцi), — що мало на метi зруйнувати буферний пояс супроти Європи i дати Росiї змогу навалитися всiєю її масою на Захiд. Саме це i є росiйська iдея» 19.

Вiтаючи нацiонально-визвольну боротьбу неросiйських народiв та їхнє виокремлення в самостiйнi держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) вiдповiдає явно правильному напрямку: визволена нарештi вiд «козацької загрози» приймає Європа назад за свiй справжнiй культурний кордон свою власну Iрреденту» 20 .

§2. Х.Макiндер: Євро-Азiя та Україна

Незаперечно вагомим внеском Х.Макiндера до геополiтичної науки є iдея про уфiксовану розподiленiсть свiту на окремi зони, кожна з яких вiдiграє в iсторїї свою певну роль. У стислiй статтi 1904 р. «Географiчна вiсь iсторiї» вiн пропонує вiдмовитися вiд європоцентричного погляду на iсторiю й висуває гiпотезу, згiдно з якою справжньою пружиною iсторичних процесiв i змiн у свiтi виступає людськiсть континентальної маси, угрупована в центрально-пiвнiчнiй частинi Євразiйського суходолу включно з Середнiм Сходом, так зв. «осьовiй зонi» («pivot area»), пiзнiше названiй ним «Осередньою землею» («Heartland») 21.

Зазираючи в глибiнь вiкiв, Макiндер доходить висновку, що єдиною константою всесвiтньої iсторiї можна вважати перманентний тиск Осередньої землi на зовнiшнi креси, який ставить iснування свiту включно з Європою в залежнiсть вiд Євразiї, пiдпорядковує загальну iсторiю її iмпульсам. Обставина, що всесвiтня iсторiя є лише побiчна до євразiйської, похiдна вiд неї, надала Макiндеровi змогу назвати Осередню землю географiчною вiссю iсторiї: перебуваючи поза iсторiєю, замкнена для неї та вилучена з її перебiгу, ця земля лише iнспiрує, провокує iсторичний процес, що обертається навколо умовного євразiйського полюса 22.

Край безподiльнiй домiнацiї та пануванню в Осереднiй землi монголiв поклали за новожитної доби, на думку Макiндера, росiяни, якi, проте, перебрали на себе всi їхнi функцiї: «Росiя займає мiсце Монгольської iмперiї. Її тиск на Фiнляндiю, Скандинавiю, Польщу, Туреччину, Персiю, Iндiю та Китай заступає вiдцентровi рейди степовикiв... Навряд чи будь-яка можлива соцiальна революцiя змiнить її сутнiсне ставлення до великих географiчних меж її iснування» 23.

Найвiдчутнiша загроза свiтовiй демократiї та свободi, ґарантованих зверхнiстю зовнiшньоєвразiйського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливостi поєднання безмежних ресурсiв Євразiї з iнтелектуальним та органiзацiйним потенцiалом кого-небудь з представникiв пiвмiсячних смуг. Найбiльш вiрогiдним й водночас найкатастрофiчнiшим Макiндер вважав альянс Росiї та Нiмеччини.

Якщо стаття 1904 р. була суто iнтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабiнетного ерудита, то написана у вирi революцiйних пертурбацiй та воєнних катаклiзмiв праця «Демократичнi iдеали та реальнiсть. Студiя з полiтики вiдбудови», що побачила свiт 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократiї людини, що поєднала в собi досвiд вченого та полiтика-практика.

Книга була написана з метою довести, що захист демократичних iдеалiв i вiдбудова на цих засадах Європи можливi лише з урахуванням реальностi, яка, складаючись не на користь лiберальних вартостей та традицiйного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacrйе, священний жах навiювала Макiндеровi можливiсть поєднання ресурсiв Нiмеччини та Росiї, якi пiсля поразки у вiйнi та втрати територiй шукатимуть реваншу: останнє слово в їхнiх вiдносинах ще мало пролунати; їхнiй програш був наслiдком невизначенностi Нiмеччини щодо геостратегiчних прiоритетiв.

Пильнiше придивляючись до перебiгу iсторичних процесiв, Макiндер дещо кориґує бачення рушiйних сил на «Свiтовому островi» — Євразiйському суходолi, взятому в його цiлiсностi. Вiн упевнюється, що ключем, справжнiм «сезамом» до дверей Осередньої землi є Схiдна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегiчне значення: «Хто панує в Схiднiй Європi, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землi, той керує Свiтовим островом: Хто панує на Свiтовому островi, той керує свiтом» 24 .

Панування Росiї в Осерднiй землi базується на її владi в Схiднiй Європi; вiдтак логiка боротьби за свiтову гегемонiю, вiщує Макiндер, робить зiткнення iнтересiв Росiї та Нiмеччини в цьому ареалi фатально неминучим. Хоч як вирiшаться їхнi вiдносини — мiлiтарним конфлiктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в iм’я збереження iдеалiв демократiї та поступу, має рiшуче протидiяти усiм формам нiмецько-росiйських контактiв. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирiшення Схiдного питання в його широкому сенсi, ми отримаємо лише перепочинок, й нашi наступники зiткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землi» 25.

Найефективнiшим протективним засобом має бути державно-полiтичне перевлаштування Схiдної Європи на зразок Захiдної таким чином, щоби пiдвалинами її iснування стала система самостiйних нацiональних держав, «широкий клин незалежностi вiд Адрiатичного та Чорного морiв до Балтiйського» 26 складений з Польщi, Чехословаччини, Угорщини, Юґославiї, Румунiї, Болгарiї та Грецiї. Догляд у цiй зонi, а також за усiма процесами навколо Осередньої землi має бути покладений на Лiґу Нацiй. Х.Макiндер наполягав, що в Схiднiй Європi має бути створена саме тричленна система держав: Нiмеччина — слов’янськi плюс пiвденно-європейськi держави — Росiя, а не двочленна, як, скажiмо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згiдно з планом «Середньої Європи»: Нiмеччина плюс слов’яни плюс пiвденноєвропейцi — versus Росiя: зiткнення Нiмеччини та Росiї в цьому разi було б неминучим.

Попри те, що в книзi «Демократичнi iдеали...» Макiндер не вiдокремлював Україну в самостiйну державу — на вмiщенiй мапi її назва помiчена тими ж лiтерами, що й назви перелiченої сiмки, проте без окреслення лiнiї кордонiв 27 (вiн добре розумiвся на реалiях i знав справжнє число ворогiв самостiйної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сiллю рани 28 — створення незалежної України передбачалося його рекомендацiями урядовi. Вiдвiдавши за дорученням мiнiстра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросiйськ з повноваженнями Британського Верховного комiсара, вiн мав зустрiчi з провiдними полiтиками та вiйськовиками, зокрема з Денiкiним, якого намагався переконати (замарно) у визнаннi de-faсto новопосталих держав та схилити до спiвпрацi з поляками супроти бiльшовикiв. У рапортi урядовi та доповiдi на засiданнi кабiнету мiнiстрiв Макiндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежнiсть по розпадi Росiйської iмперiї. — Авт.) держав включно з Україною» 29 та лiґи цих держав з країнами Схiдної Європи 30, а також доводив доцiльнiсть створення широкої схiдноєвропейської антиросiйської та антибiльшовицької коалiцiї. План Макiндера був вiдхилений урядом, не дiстав вiн також особистої пiдтримки воєнного мiнiстра В.Черчілля. Сучасний дослiдник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорi полiтики, стурбованi радше очiкуванням найближчих виборiв, були просто нездатнi адекватно оцiнити вартiсть пропозицiї, що спиралась на футурологiчний аналiз з 25-рiчним випередженням 31. Вiн вважає також, що саме ця позицiя Анґлiї була однiєю з причин, що призвели до руйнацiї молодої української держави: «Британiя усунулася, разом з нею вiдiйшла й пiдтримка, на яку сподiвалося багато потенцiйно самостiйних реґiонiв, як, наприклад, Україна» 32.

Якщо, визначаючи за позицiєю Нiмеччини вирiшальну роль у балансi на терезах Осередня земля — креси, Макiндер остаточно не заперечував можливостi для неї iншого, поза комбiнацiєю з Росiєю, шляху, то стосовно Росiї вiн, не вагаючись, проголошував: «З Росiєю я не можу бачити миру для свiту. Байдуже, чи буде майбутнiм Росiї анархiя, чи тиранiя, чи рабство нiмцю; жодна з цих умов не в змозi спiвiснувати сьогоднi з демократiєю в свiтi» 33.

§3. «Середня Європа» та Україна

Найамбiцiйнiшою, найвеличнiшою для свого часу вiзiєю майбутнього Європи, бiльша частина якої мала увiйти до спiлки центрально- та схiдноєвропейських нацiй, був, безперечно, проект, висунутий широким колом вiдомих нiмецьких учених, полiтикiв та пiдприємцiв, згуртованих навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»).

Бiля витокiв цього руху справедливо бачать нацiонал-економа Фрiдрiха Лiста (1789–1846), полiтика барона Карла фон Брука (1798–1860) та iсторика i публiциста, теоретика федералiзму Константина Франца (1817– 1891); iснуванням як потужнiй і впливовiй полiтичнiй течiї рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберiв, Г.Шульце-Гевернiца, Г.Дельбрюка, А.Шмiдта та iн.

Кiнцевою метою руху було створення у просторi мiж Францiєю та Росiєю, мiж Балтiйським, Адрiатичним та Чорним морями спiльного економiчного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, якi за бiльшiстю характеристик — iсторичних, культурних, господарчих, релiгiйно-етичних тощо — засвiдчували близькiсть значнiшу, нiж до зовнiшнiх стосовно них Росiї та Францiї, iнших ґерманських та романських народiв.

Рух набув органiзацiйної цiлiсностi пiсля виходу з друку у жовтнi 1915 року книги Фрiдрiха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примiрникiв i яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлiйською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, iталiйською та росiйською 34. 1917 р. накладом 113 тис.прим. пiд цiєю ж назвою побачила свiт брошура, що у стислiй формi викладала iдеї книги 1915 р.

На час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн був вiдомим теологом, полiтиком, редактором впливової «Hilfe» (наклад — 100 тис. прим.), у якiй друкувалися видатнi полiтичнi та суспiльнi дiячi Нiмеччини, зокрема М.Вебер. На полiтичному небосхилi Науманн був знаний як провiдник нацiонал-соцiального (не плутати з нацiонал-соцiалiстичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине рiчище двi найпотужнiшi хвилi нiмецької iсторiї — нацiонально-буржуазну та соцiалiстично орiєнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства i нiмецького iдеалiзму, гуманiзму i класової солiдарностi, демократiї та монархiї — намiр, що мав з’явитися, за висловом сумлiнного iсторика Фрiдрiха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея бiля колиски нової Нiмеччини та залишити їй свiй чарiвний подарунок. Ця «найшляхетнiша мрiя нiмецької iсторiї» 35, значно спричинившись порозумiнню мiж робiтництвом та буржуазiєю й серйозно вплинувши на усталення ревiзiонiзму в соцiал-демократiї, не була, проте, зреалiзована; була б вона вдалася, гiтлерiвський рух, на думку Майнеке, нiколи не набув би успiху.

Так само духом компромiсу й солiдарностi, порозумiння й доброї волi просякнута iдея середньоєвропейської федерацiї. Ще напередоднi виходу в свiт «Середньої Європи», оцiнюючи в низцi статей наслiдки росiйської аґресiї, Ф.Науманн висловлює стурбованiсть долею схiдноєвропейських народiв — вимрiяна мета самостiйностi, титанiчнi зусилля останнiх десятирiч за умов здiйснення росiйських планiв будуть зведенi нанiвець: «стосується це румунiв i болгарiв, так само як стосується це фiннiв, литовцiв, естонцiв, полякiв, рутенцiв у Росiї» 36. Тверезо оцiнюючи розстановку сил у центрально-європейському реґiонi, вiн констатує, що розбудова державностi поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) 37 залежатиме вiд сприяння або, навпаки, протидiї з боку Росiї чи Нiмеччини — для самостiйного iснування вони ще надто слабкi, а тому — «як мiжнародна сила, простягаємо ми меншим сусiднiм середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього» 38.

У працi «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спiльноти. Основоположним арґументом на її користь є належнiсть усiх народiв означеного реґiону до єдиного «середньоєвропейського типу» 39, єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)» 40, гомогеннiсть якої, попри конфесiйнi, нацiональнi, мовнi вiдмiнностi, визначена однотипнiстю соцiокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманновi змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ» 41, який сповiдує єдину «нову соцiально-економiчну конфесiю» 42.