Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Водночас стан середньоєвропейської спiльноти характеризує, з огляду на сусiдню захiдньоєвропейську, певна незрiлiсть, неостаточна сформованiсть, перебування у фазi становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеностi, вiн ще формується. ... Ми, якби менi було дозволено так висловитися, iсторичний напiвфабрикат, та очiкуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якостi, маємо також хист до працi, проте лише зараз має початися вища школа: навколо нiмцiв зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня мiж французами, iталiйцями, турками, росiянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця» 43.

Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народiв є носiєм рис i якостей, яких дещо бракує iншим; мета Середньої Європи є поєднання нiмецьких та ненiмецьких первiсткiв таким чином, щоби, уникнувши зверхностi нiмецького елементу, використати взаємну компліментарнiсть на користь спiльного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо бiльше кiнських сил, ви — бiльше мелодiї. Ми мiркуємо переважно кiлькостями, кращi з вас — якостями. Тож зiллємо разом те, на що ми здатнi окремо...» 44.

Iдеологiчними пiдмурівками Середньої Європи є сукупнiсть принципiв консерватизму та лiбералiзму, плекання iснуючих традицiй та iнституцiй, поєднане з реалiзмом i прагматизмом щодо iнновацiй. Державно-полiтичний устрiй Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спiлка, федерацiя, конфедерацiя) — союз держав, союз народiв, наддержава: «Жодна держава, що увiйде до цiєї наддержави, не позбудеться державної самостiйностi, як не офiруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенiтету. ... Натомiсть, в iнтересах усiх учасникiв, щоб не повстали нестримнi плани переплавлення. Iншими словами: пiд титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз iснуючих» 45. Саме таку модель схiдноєвропейської спiлки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне нацiональне тiло та взагалi жодна держава. Це має бути союз (Bund) i то навiть з вельми рiзних елементiв... Централiзацiї та унiформiйностi слiд категорично уникнути» 46. З появою Середньої Європи скасовується актуальнiсть небезпечних з огляду на наслiдки рiзноманiтних панславiстських та всенiмецьких проектiв, а також планiв Великої Сербiї, Великої Румунiї i т.iн. Центром розташування адмiнiстративних органiв Середньої Європи мала бути Прага.

З культурно-цивiлiзацiйних мiркувань Науманн рiшуче вiдкидає будь-яку можливiсть спiлки Нiмеччини з Росiєю, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої вiйськової експансiї: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й нашi серця нiколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотнiми, нiж росiйськими» 47.

Сторiнки «Середньої Європи» пройнятi високим оптимiстичним пафосом, поетично-романтичним пiднесенням щодо перспектив майбутнього спiвтовариства; теплi, проникливi, навiть сентиментальнi вислови про лагiдне спiвiснування, обопiльне нацiональне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-нiмецькому розважливими пасажами щодо необхiдностi порядку, дисциплiни, субординацiї (в чому вiн, звичайно, має рацiю), якi, дисонансуючи з загальним настроєм i духом книги, можуть, нiде правди дiти, дещо вiдcахнути лiричну душу слов’янина.

1917 року у брошурi «Середня Європа» Науманн наголошує, що внаслiдок географiчного розташування, а надто — волi та iсторичної долi, промiжнi мiж Нiмеччиною та Росiєю нацiї (включно з українцями 48) вимушенi орiєнтуватися на одну з цих держав, належати до їхнiх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що росiйським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським» 49. (А.Пенк характеристично iменує цi «промiжнi» — фiнську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нацiї як Zwischeneuropa, «Мiж’європа» 50). По закiнченнi вiйни, вважає Науманн, пiсля спiльної боротьби проти росiйського ворога цi нацiї не можуть просто розiйтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопiльна повага. ...Хай живе Середня Європа!» 51.

У заснованому ним у серединi 1917 р. з метою пропаґанди iдей руху щотижневику «Середня Європа» Науманн мотивував доцiльнiсть створення союзу запобiганням мiжнацiональним конфлiктам, збереженням iнституцiйного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, пiднесенням добробуту 52.

Iдея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумiсною з тогочасною реальнiстю. Революцiї 1917 р. в Росії, а також поразка Нiмеччини у Свiтовiй вiйнi усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Рiздв’янi днi 1918 р. в своїй останнiй «середньоєвропейськiй» статтi «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненiсть, що, попри всi негаразди останнього часу, iдея Середньої Європи не буде остаточно вiдкинута, її істинiсть і життєвiсть забезпечуються самим буттям — психологiчними, господарчими, географiчними чинниками, тому все штучне й довiльне, що є в цiй iдеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи вiддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!» 53.

Безперечно, в концепцiї «Середньої Європи» як явищi iнтелектуальної iсторiї Нiмеччини вельми вагомим є елемент нiмецького месiанiзму — переконання, що Нiмеччина має певний метафiзичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatis сенс буття, гiдний великої нацiї. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме схiдну орiєнтацiю зусиль: тодi як на стабiльному заходi Нiмеччина могла прислужитися хiба що пригнiченим iрландцям та фламандцям, на схiд вiд неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Нiмеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну мiсiю визволителя, вона мала б не лише щиру вдячнiсть тогочасної генерацiї, а й справжню приязнь і вiдданiсть наступних, здобула б на майбутнє в особi кількох нацiй половину континенту зичливих друзiв та надiйних союзникiв.

Через те найдалекогляднiшi й найсумлiннiшi полiтики Нiмеччини невтомно застерiгали вiд будь-яких експансiонiстських намiрiв у Схiднiй Європi, ба бiльше — наполягали на необхiдностi скупчення сил для протидiї Росiї. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка полiтика по той бiк нашого схiдного кордону, якщо саме вона є реальна полiтика (Realpolitik), неминуче є захiднослов’янська полiтика, та не нiмецько-нацiональна полiтика. ... На Сходi, але аж нiяк не на Заходi, матимемо ми культурнi завдання поза нашими кордонами» 54 (українцiв, як i переважна бiльшiсть iнших європейських дослiдникiв, Вебер зараховував до захiдних слов’ян). Iнший «рухiвець», вiдомий iсторик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував: «Вважає Росiя за свою мiсiю уярмлення Європи та Азiї — то її справа, ми ж вбачаємо мiсiю Нiмеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азiю вiд цього гноблення москальства» 55. Вiн зауважує, що вже впродовж другої генерацiї Нiмеччина захищає європейську культуру вiд навали московського варварства, i це не є евентуальна полiтика, а доля, призначення Нiмеччини, її мiсiя людству 56.

Один iз модерних дослiдникiв руху «Середня Європа» Генрi Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, «вкорiнений у найкращi європейсько-християнськi традицiї з їхнiм наголосом на пристойностi, моральностi та гуманностi» 57, не був здiйснений, вважає, що, якби перебiг вiйни трохи затримався на ситуацiї середини 1916 р., нiмецькi полiтики та iдеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальнiстю. Натомiсть як у Нiмеччинi, так i в Європi гору узяв неприборканий нацiоналiзм, у чадi якого європейськi полiтики втратили розважливу спроможнiсть адекватно сприймати й оцiнювати подiї, не розгледiли великої конструктивної вартостi цiєї iдеї, а перемога над Нiмеччиною та вiддаленiсть Росiї лише змiцнили iлюзiю безпеки, внаслiдок чого ґрандiозний шанс перевлаштування Європи не був реалiзований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекцiї втраченi можливостi...» 58. Проте Мейєр певнений, що «жереб iсторiї може ще одного разу надати Захiдному свiтовi можливiсть перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися iнший шанс вiдновити спiльноту вiльного й творчого життя» 59, вибудувати «вiльну, реiнтеґровану, пострадянську Європу» 60 — шанс, який, у разi його отримання, Захiд не матиме права проiґнорувати.

§4. Україна в геополiтичних мiркуваннях М.Вебера

Iдею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цiлком природним було те, що українцi, соцiальна структура яких та рiвень розвитку матерiальної і духової культури значно перевищував росiйськi вiдповiдники, мали утворити свою власну незалежну нацiональну державу.

Погляди Вебера на вирiшення нацiонального — чи не найголовнiшого для Схiдної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюцiї. Впродовж перших рокiв ХХ сторiччя Вебер перебував пiд сильним впливом iдей федералiзму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кiстякiвський, який тодi у Парижi готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Iсторичнiй Польщi та великоросiйськiй демократiї» Драгоманова федералiстична програма перевлаштування Росiї iмпонувала Веберовi тяжiнням до компромiсного розв’язання потенцiйно вибухової проблеми: «її (драгоманiвської програми. — Авт.) велика сила вiдверто полягає в комбiнацiї iдеалiв економiчних з нацiональними» 61. Вебер також цiлком подiляв думку Драгоманова, iдеологiчну трансформацiю якого вiн окреслював як перехiд вiд соцiалiзму до нацiонал-демократiї 62, що соцiальна структура Росiйської iмперiї є головна перешкода лiберальному розвою та європеїзацiї Росiї. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичнiших засобiв вирiшення нацiонального питання в мультиетнiчнiй Європi; дослiдник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «i пiзнiше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположнi для будь-якого трактування нацiональних проблем» 63.

Для Вебера не була таємницею росiйська полiтика «найлютiшого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrьckung)» 64 України; вiн зазначав факт потужного i подекуди успiшного зросiйщення українцiв 65, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української лiтератури й зауважував, що «лише проблема автономiї приблизно 30 млн. малоросiв є пункт, на якому затамовують подих навiть найпослідовнішi (росiйськi. — Авт.) демократи» 66. Вебер був добре обiзнаний з програмними засадами та вимогами рiзних українських полiтичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партiй і зазначав, що кiнцевою метою деяких полiтичних сил є вiддiлення України вiд Росiї та створення незалежної української держави 67.

Перебiг подiй у Росiї впродовж другого десятиліття ХХ сторiччя, її вступ до Першої свiтової вiйни з вiдверто експансiонiстськими замахами та нахабна аґресiя на захiдноукраїнськi терени лише змiцнили вiдому русофобiю Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 рокiв, зокрема в статтi «Перехiд Росiї до примарної демократiї» (квiтень, 1917), окрiм акцентуацiї моментiв монгольськостi та комунiстичностi росiян, з’являються новi мотиви. Вебер вживає вислови «народний iмперiалiзм (Volksimperialismus)» 68, «бiльшовицький солдатський iмперiалiзм» 69, «iмперiалiстична iнтелiґенцiя» 70, «великоросiйський шовiнiзм» 71, «мiлiтаристськi масовi iнстинкти» 72, «росiйське варварство» та «росiйськi варвари» 73, та iн. Росiйський iмперiалiзм для Вебера явище настiльки ж постiйне, наскiльки позаполiтичне чи позаiдеологiчне: «Чи несуть на собi експансiонiстськi зазiхання царистську, кадетську або бiльшовицьку етикетки, з огляду на наслiдки, природно, неважливо» 74. Вебера вражає вороже ставлення росiян до слов’ян і поведiнка росiйських вiйськ на слов’янських теренах: «звiряча мерзотнiсть, що її чинять росiйськi недисциплiнованi орди... в районах помешкання частково расово спорiдненої з ними людностi, нагадує середньовiчнi монгольськi часи» 75. Вебер кепкує з росiйської iнтелiґенцiї: «...ревнiсть iнтелiґенцiї до ощасливлення чужих народiв перебувала й перебуває у кричущому контрастi з невирiшеними культурними завданнями на власнiй землi» 76. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колонiальнiй залежностi вiд Росiї й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фiнляндiєю, iншими тогочасними колонiями, скажiмо, Iндiєю, Iрландiєю, Мальтою, Єгиптом, Персiєю та iн. 77. Щодо європейських колонiй Росiї Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порiвняно з Росiєю, принаймнi значно вищу культуру» 78. Саме тому вже наприкiнцi 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросiйських народiв європейської частини імперiї: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних нацiональних держав» 79. У жовтнi 1916 р. Вебер знов публiчно обстоює iдею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» 80.

Вебер вбачав сутнiсть Жовтневої революцiї 1917 р. у встановленнi вiйськової диктатури на чолi з капралом і спростовував тезу, що бiльшовизм спирається на «класово свiдомi» в європейському розумiннi пролетарськi маси — переворот, на його думку, був здiйснений «солдатським пролетарiатом», який своїм джерелом iснування має поталу та здобич, тому росiйська солдатеска щиро зацiкавлена у продовженнi вiйни, зокрема в Українi, яку вона «пiд приводом «звiльнення» 81 матиме змогу і далi ґвалтiвно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення нiмецько-слов’яно-пiвденносхiдноєвропейської федерацiї, важливе мiсце в якiй мала посiсти Україна.

§5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона

Своєрiдною вiдповiддю на проект Ф.Науманна була пропозицiя «Нової Європи» вiдомого анґлiйського вченого-славiста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвiтової вiйни та повоєння полiтичнiй дiяльностi й цивiльнiй службi, вiн провадить величезну роботу, спрямовану на пiдтримку незалежностi слов’янських нацiй, що з’являлися на свiт з-пiд уламкiв Росiйської, Австро-Угорської та Оттоманської iмперiй. Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником безумовної самостiйностi України.

Ще в передвоєннi мiсяцi 1914 р. Сетон-Вотсон мав намiр вiдвiдати Росiю аби з’ясувати позицiї урядових кiл щодо майбутнього України, Польщi та Фiнляндiї, проте вiдмовився вiд поїздки, збагнувши з росiйської преси та зустрiчей з провiдними слов’янськими дiячами рiзних полiтичних та iдеологiчних спрямувань її цiлковиту безперспективнiсть: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе ... офiцiйну й бiльшiсть неофiцiйної Росiї, є Totschweigen (смертельна мовчанка. — Авт.) щодо українського питання й зречення фiнiв. Dafuer bin ich nicht zu haben (У цьому я не бажаю брати участi. — Авт.)» 82. Влiтку цього ж року у Львовi Сетон-Вотсон зустрiчався з М.Грушевським, I.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, iншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську iсторiю, високо поцiновував українську культуру; Шевченка вiн називав «рутенським Бернсом» 83, Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґiю вiн присвятив справi поширення освiти, вихованню активного й пристрасного патрiотичного клiру, плеканню мистецтва, лiтератури, полiтичної думки» 84; бiографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українцiв... супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрiчала його мiцну пiдтримку» 85. У заснованому ним у жовтнi 1916 р. й редаґованому спiльно з Т.Г.Масариком часописi «Нова Європа», в численних виступах в iнших засобах масової iнформацiї Сетон-Вотсон обстоює iдею «Нової Європи» 86 iсторичними, культурними, економiчними, географiчними, військово-полiтичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщi, Литви, iнших держав вiдповiдатиме довготривалим iнтересам Європи, здiйснить мрiю багатьох народiв про державну незалежнiсть.

У вереснi 1917 року, розглядаючи в статтi «Проблема України» ситуацiю навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однiєю з головних причин, що призвели до Першої свiтової вiйни (вперше про це вiн скаже в жовтнi 1916 р. 87; перебiг вiйни довiв, що надалi iґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застарiла проблема Європи, «про що свiдчать численнi книги, присвяченi українським подiям, що були надрукованi анґлiйською вже XVII століття» 88.

Вдаючися до аналiзу українсько-росiйських вiдносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздiв належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собi бiльшого контрасту полiтичних свiтоглядiв, нiж той, що iснував мiж цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якiй автократiя, мiцна вже за напiвтатарських днiв, здобула додаткової моцi методами, запозиченими iз Заходу; з другого — вiльно зiткана республiканська органiзацiя, оперта на сутнiсно демократичнi мiсцевi iнституцiї. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один iз цих супротивних типiв уряду був приречений на пiдпорядкування другому; за умов ХVIII століттяя перемога царату була ... невiдворотна» 89.

Пiсля унаочнення подiями 1917–1918 рр. намiрiв росiян щодо неросiйських народiв i вияву достеменного змiсту росiйської революцiї Сетон-Вотсон активно пропаґує необхiднiсть мiлiтарного втручання в росiйськi справи, яке б не лише зберегло мир у Європi й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши вiдновлення цивiльного порядку й демократiї, служило б iнтересам насамперед самої Росiї 90; росiйська революцiя для нього — неґацiя полiтичних принципiв анґлiйської, американської та французької революцiй, «пiдмiна в найширшому масштабi Власностi Крадiжкою» 91.

§6. Схiдна Європа як «Зелений Iнтернацiонал»

Центральним для застосованого Г.Гесселем Тiльтманом у книзi «Хлiборобська Європа» (1934) геополiтичного пiдходу до ситуацiї в Європi є соцiально-економiчний аналiз. Загальноєвропейська цивiлiзацiя складається, на його думку, з двох — захiдної та схiдної — половин. Другу, попри наявнi внутрiшнi нацiональнi вiдмiнностi та державно-адмiнiстративнi кордони, характеризують iдентичнiсть соцiальної структури та типу економiки, спiльнiсть свiтогляду, моралi, культури, трудової етики, способу життя, що їхнiм атрибутивом або детермiнативом (визначником) є прикметники: «хлiборобський», «рiльничий», «селянський», «сiльськогосподарський». Незважаючи на неспиннi полiтичнi трансформацiї й територiальнi перевлаштування, схiдноєвропейська люднiсть залишає недоторканим свiй code gйnйtique, транспортує крiзь товщу вiкiв i генерацiй життєвирiшальнi засади свого iснування, власнi вартостi та iдеали.

Географiчно хлiборобська спiльнота розташована на теренах мiж етнiчними кордонами розселення нiмцiв та росiян у смузi мiж Балтiйським, Чорним та Адрiатичним морями: «Бiльш нiж половину усього цього (європейського. — Авт.) континенту складають хлiбороби. ...Народи, що посiдають цю землю фермерських господарств, — поляки, українцi, чехи, словаки, угорцi, пiвденнi слов’яни та iншi — спiльно репрезентують найбiльшу спiльноту в Європi, розщеплену штучними полiтичними стiнами, проте поєднану спiльними iнтересами та, за вiйни або миру, звичайно спiльною долею» 92. Для номiнацiї цiєї сукупностi нацiй Тiльтман уживає запропоновану на початку 20-х рокiв лiдером Болгарського хлiборобського народного союзу й головою уряду Болгарiї Олександром Стамболiйським назву «Зелений Iнтернацiонал»— висунута Стамболiйським iдея «Зеленого Iнтернацiоналу» передбачала полiтичнi спiвдiї схiдноєвропейських країн супроти поширення росiйського бiльшовизму 93.

Вiдзначаючи любов українцiв до землi й хлiборобської працi, Тiльтман гонорує їхню працьовитiсть, трудову дисциплiну, вiдданiсть iндивiдуалiзму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Схiднiй Європi рiвнем життя, дедалі більшим добробутом та заможнiстю (вiн писав це з власних спостережень по вiдвiдинах Захiдної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того iндивiдуалiзму та любовi до домiвки й землi, що складають саме корiння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навiть i найбiднiшого села нагадує мандрiвниковi, що українцi, сукупно з угорцями, є найкращi господарi Схiдної Європи» 94. Той факт, що землi навколо Перемишля, що зазнали найнищiвнiшої руйнацiї за роки вiйни, були швидко вiдбудованi так, що нiщо там не нагадувало вiйни, Тiльтман називає «справжнiм чудом», створеним руками українцiв.

Вдаючися до зіставлення українцiв з iншими нацiями, зокрема поляками, Тiльтман констатує порiвняльну вищiсть української матерiальної та духовної культури над польською.

Наголошуючи на необхiдностi ствердження iсторичної справедливостi й задоволення прагнень українцiв до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європi, Тiльтман уважає за обов’язкове вiдновлення української державностi й закликає британський уряд до рiшучих заходiв задля її забезпечення: «Не буде анi довготривалого спокою, анi трiумфу справедливостi в Схiднiй Європi доти, доки не буде надано Українi це право (на свободу. — Авт.) й чужинецькi вiйська не залишать її територiю» 95. Була б Україна вiльною, «українська раса доклала б власного внеску до пiдтримання миру й стабiльностi в цьому реґiонi» 96. З огляду на Україну Тiльтман уважає неприпустимим щоб «захiдний» народ був пiдлеглий «схiднiй» росiйсько-азiйськiй цивiлiзацiї.

Поданий Тiльтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатностi її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежнiсть, уболiванням за її сучасний пiд’яремний стан; вiн певний, що Україна обов’язково здобуде незалежнiсть i звiльниться з кайданiв рабства, що були накинутi на неї Росiєю.