Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Ще яскравiшим прикладом реалiзацiї готових зовнiшньополiтичних концепцiй в українському питаннi була спiльна польсько-українська вiйна 1920 р. проти бiльшовикiв. Переважна бiльшiсть iсторикiв небезпiдставно вважає, що це була спроба реалiзацiї «федералiстської» програми Юзефа Пiлсудського. Як вiдомо, 24 квiтня 1920 р. мiж урядами УНР i Польщi було укладено т.зв. Варшавський договiр (або договiр Пiлсудський — Петлюра) 3. Вiн мiстив визнання Польщею незалежної Української Народної Республiки. Армiя УНР разом iз поляками брала участь у вiйнi проти бiльшовицької Росiї з метою вiдновити владу Директорiї в Надднiпрянськiй Українi. Проте, договiр не був рiвноправним. Користуючись безвихiдним на тодi становищем Директорiї, Польща залишала за собою Схiдну Галичину, Захiдну Волинь, Холмщину з Пiдляшшям i Полiсся. Варшавський договiр забезпечував широкий вплив полякiв на адмiнiстрацiю, вiйсько, фiнанси i залiзницi України. Договiр вороже сприйняли захiднi українцi та неприхильно — значна частина українцiв Надднiпрянщини.

Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору i вiддала УНР на поталу бiльшовицькiй Росiї. У жовтнi 1920 р. Пiлсудський, маючи вiйськову iнiцiативу, пiд тиском ендекiв загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР i УРСР. За Ризьким миром українськi землi було подiлено мiж Польщею i Росiєю. Поляки визнали Радянську Україну як самостiйну державу. За Польщею залишалися, крiм Галичини (Схiдна Галичина була анексована Польщею пiсля рiшення Ради послiв 15 березня 1923 р.), Холмщина з Пiдляшшям та захiднi частини Волинi й Полiсся. Вiйська УНР були iнтернованi в Польщi.

Таким чином, вислiдом «київського походу» Юзефа Пiлсудського стала реалiзацiя не його «федералiстської» програми, а «iнкорпорацiйної» концепцiї ендекiв. За рахунок самостiйної української держави було укладно мир з Росiєю.

§2. «Польща для полякiв» та проект «Великої України»

У мiжвоєнний перiод на перший план вийшла проблема ставлення до українцiв, що опинилися в складi Польщi в результатi окупацiї нею захiдноукраїнських земель. На озброєння була взята стратегiя асимiляцiї українцiв. «Польща для полякiв» — так можна коротко визначити нацiональну полiтику табору народової демократiї. Вiдомий ендецький полiтик i публiцист Станiслав Грабський писав, що «нинi необхiдною умовою утримання наявних кордонiв є перетворення державної територiї Речi Посполитої в нацiональну польську територiю» 4. Звичайно, нацiональна асимiляцiя корiнного населення у польському середовищi здiйснювалася методами економiчної, полiтичної, iдеологiчної i культурно-освiтньої дискримiнацiї українцiв. Шовiнистичну полiтику ополячення Схiдної Галичини i Захiдної Волинi табiр народової демократiї здiйснював послiдовно i безкомпромiсно, за допомогою жорстоких репресiй та переслiдувань 5. У такий спосiб ендеки сподiвалися довести, що приналежнiсть захiдноукраїнських земель до Польщi забезпечена назавжди i таким чином покласти край сподiванням українцiв на власну незалежну державу.

Конкуруюча «федералiстична» концепцiя подвижникiв Пiлсудського, зазнавши деякого оновлення i модернiзацiї, в 20–30-х роках стала вiдомою як доктрина «польського прометеїзму» 6.

Зовнiшню полiтику Другої Речi Посполитої прометеїсти розглядали через призму майбутнього конфлiкту цивiлiзованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу, з комунiстичною Росiєю. Результатом такого зiткнення, як передбачалося, буде розпад багатонацiональної бiльшовицької iмперiї. Звiльненим, але, на думку пiлсудчикiв, полiтично i нацiонально недостатньо зрiлим народам потрiбна буде допомога у формуваннi власної державностi. Цю «цивiлiзацiйну» мiсiю брала на себе Польща. Планувалося, що потенцiйнi держави утворять єдину федерацiю, провiднi позицiї в якiй займатиме Друга Рiч Посполита.

Українськiй проблемi вiдводилася головна роль в реалiзацiї федералiстичної програми 7. Передбачалося, що в результатi розпаду СРСР за допомогою Польщi постане самостiйна українська держава — Велика Україна. Вона, по-перше, вiдмовиться вiд Захiдної України, а по-друге, уклавши унiю з Польщею, увiйде до польської федерацiї. На думку прометеїстiв, створення так званої «Великої» України у всьому вiдповiдає «польським державним iнтересам як засiб змiцнення Польщi» 8.

Однак програма прометеїстiв мала i певнi вiдмiнностi порiвняно з поглядами своїх попередникiв. Вони стосувалися, переважно, ролi Захiдної України в реалiзацiї схiдної програми Пiлсудського за нових iсторичних умов з урахованням набутого досвiду. Прометеїсти критикували Варшавський договiр 1920 р. за iґнорування iнтересiв галицьких українцiв, що призвело, начебто, до провалу «київського походу» взагалi. На новому етапi, на думку пiлсудчикiв, галицькi українцi можуть стати не лише каталiзатором руху за утворення Великої України на руїнах бiльшовицької iмперiї — вони будуть аванґардом i потужною силою нового походу на Схiд.

Пiсля державного перевороту (травень 1926 р.), що його здiйснив Юзеф Пiлсудський, полiтика уряду з нацiонального питання була скореґована. Зазначимо, сама змiна влади i встановлення так званого режиму «санацiї» були значною мiрою детермiнованi невдачею в реалiзацiї ендецької програми «нацiональної асимiляцiї», активiзацiєю нацiонально-визвольної боротьби. Однак, як вказує один з найавторитетних польських дослiдникiв даної проблематики Єжи Томашевський, «травневий переворот змодифiкував практику внутрiшньої полiтики тiльки в обмеженому розмiрi i лише на кiлька рокiв... Був то, однак, короткий перiод своєрiдного флiрту з нацiональними меншинами». Тим бiльше, що, за його ж словами, «практика дiяльностi державної адмiнiстрацiї на Схiдних кресах — байдуже, хто стояв на чолi її — вiд самого початку була близька програмi народових демократiв» 9.

У мiжвоєнний перiод єдиною полiтичною силою Польщi, що визнавала право українцiв до самовизначення, була Комунiстична робiтнича партiя Польщi (пiзнiше Комунiстична партiя Польщi) та її складовi Комунiстична партiя Захiдної України i Комунiстична партiя Захiдної Бiлорусi. Ставлення комунiстiв до «схiдних кресiв» було визначене вже назвами двох останнiх органiзацiй. Конкретно гасло про право нацiй на самовизначення у рiзнi перiоди набувало рiзного змiсту. Так, до 1925 р. комунiсти виступали за возз’єднання Захiдної України i Захiдної Бiлорусi вiдповiдно з УРСР i БРСР. Пiзнiше вживалася лише загальна фразеологiя без констатацiї устремлiнь i можливих наслiдкiв 10.

§3. Польсько-українськи відносини в період Другої свiтової війни

Друга свiтова вiйна поклала початок одному з найтрагiчнiших перiодiв в iсторiї українсько-польських вiдносин. У результатi подвiйної аґресiї проти Польщi з боку Нiмеччини i СРСР та розподiлу мiж ними польських територiй на пiдставi таємних протоколiв угоди Рiббентроп — Молотов вiд 23 серпня 1939 р. захiдноукраїнськi землi увiйшли до складу Радянської України. У цiй ситуацiї перед польським урядом, що опинився на емiґрацiї, постала проблема вироблення засад нової полiтики в українському питаннi.

В емiґрантському урядi були прибiчники як iдеї федералiзму, зокрема прометеїсти, так i традицiйнi ендеки. Свою позицiю в українському питаннi польський уряд оголосив у декларацiї вiд 18 грудня 1939 р., в якій були сформульованi головнi напрями його зовнiшньої полiтики. Зокрема, у найзагальнiших рисах пiдтверджувалися засади рiвноправностi i справедливостi в ставленнi до нацiональних меншин 11. Декларацiя проголошувала також боротьбу Польщi за повернення втрачених «схiдних кресiв» 12.

Головнi умови майбутнього спiвiснування з українцями у повоєннiй Польщi в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українцiв з Польщi; реальне застосування принципу «рiвнi права — рiвнi обов’язки» за наявностi свободи рiзноманiтних форм полiтичного, громадського i культурного життя; застосування «кантонального» розподiлу територiй з одночасним перемiщенням населення; запровадження територiальної автономiї 13.

Таким чином, ожили всi концепцiї полiтичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918—1919 рр. I якщо певнi польськi полiтичнi групи готовi були принаймнi взяти до уваги iдею незалежностi України в обмiн на пiдтримку українцями боротьби проти Нiмеччини i СРСР, то офiцiйна полiтика уряду полягала у збереженнi status quo ante bellum у справi схiдних територiй Другої Речi Посполитої та українському питаннi.

Спорадичнi контакти дiячiв українського нацiоналiстичного пiдпiлля з поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидвi сторони представляли цiлком протилежнi позицiї. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлiкту, що й до сьогоднi отруює взаємини мiж двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, мiж iншим, зазначав: «Iснують переконливi докази про те, що українське нацiоналiстичне пiдпiлля мало намiр «деполонiзувати» захiдноукраїнськi територiї, зокрема, через примусове виселення польського населння та селективнi винищувальнi акцiї... З другого боку, польський уряд i його збройнi сили, себто АК (Армiя Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посiдання» (присутностi) на українських землях, i вдавалися до терористичних та вiйськово-винищувальних методiв для здiйснення цього плану» 14. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителiв з обох сторiн.

На перший погляд, цiлком протилежну лондонському емiґрантському уряду позицiю в українському питаннi займали польськi лiвi, що дiяли фактично пiд керiвництвом комунiстiв. Будучи iнструментом сталiнської дипломатiї, вони, визнаючи право нацiй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР захiдноукраїнських земель.

22 липня 1944 р., коли Червона армiя вступила на територiю Польщi, московське радiо оголосило про утворення Польського комiтету нацiонального визволення — тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комунiстами i пiдпорядкованого Москвi. ПКНВ у своєму програмному манiфестi проголосив уреґулювання питання схiдного кордону за принципом: польськi землi — Польщi, українськi — Радянськiй Українi 15. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згiдно з якою за основу при визначеннi радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лiнiя Керзона 16. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ i уряд Радянської України за вказiвкою Кремля уклали угоду про обмiн населенням 17.

Польськi комунiсти вбачали у бiльшовицькiй Росiї ґаранта свого iснування, майбутнього status quo Польщi в Європi. Вони всiляко обстоювали думку про перегляд захiдних i пiвнiчних кордонiв за рахунок Нiмеччини, а також про доцiльнiсть вiдмови на сходi вiд непольських етнiчних територiй. Реалiзацiя цих планiв створювала можливiсть побудови однонацiональної польської держави, про яку весь час мрiяли ендеки.

У 1944–1946 рр. був здiйснений українсько-польський обмiн населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортацiї. Примусове виселення українцiв уряд Польської республiки провадив з допомогою органiв безпеки i війська.

§4. «Пролетарський iнтернацiоналiзм» як засiб етнiчної асимiляцiї

Результати Другої свiтової вiйни рiзко змiнили ситуацiю в українсько-польських вiдносинах. Офiцiйною доктриною в практицi мiжнародних вiдносин i нацiональному питаннi комунiстичної Польщi стала теорiя пролетарського iнтернацiоналiзму. Насправдi полiтика Польщi щодо українцiв базувалася на невизнаннi їхнiх самостiйницьких устремлiнь та на цiлеспрямованiй асимiляцiї, що заохочувалося Москвою.

Як вiдомо, на територiї Польщi пiсля Другої свiтової вiйни дiяли пiдроздiли ОУН-УПА, що в безнадiйних умовах боролися за самостiйну Україну. Аби остаточно вирiшити українське питання i лiквiдувати український нацiонально-визвольний рух, польськi комунiсти здiйснили сумнозвiсну акцiю «Вiсла» 18. До 140 тисяч українцiв та їхнiх родин було застосовано принцип колективної вiдповiдальностi. Зi схiдних українських етнiчних земель їх виселили i розпорошили у дев’яти пiвнiчно-захiдних воєводствах з метою остаточної асимiляцiї. Депортованi перебували пiд т.зв. адмiнiстративним наглядом без права вiльного пересування i змiни мiсця проживання. Деякi з подiбних обмежень дiяли до 70-х рокiв 19.

Паралельно з виселенням на українських етнiчних землях почалося нищення чисельних пам’яток iсторiї i культури, церков. Тiльки на Лемкiвщинi було знищено понад 100 храмiв. Лiквiдовувалися топонiми, що свiдчили про колишнiх абориґенiв. Реалiзована за сталiнськими зразками операцiя «Вiсла» значною мiрою досягла запланованих результатiв. Позбавленi своєї землi, своїх коренiв, традицiй i звичаїв, депортованi українцi поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремiшностi.

§5. Проукраїнськi настрої у польському суспiльствi

У пiслявоєнний перiод важливим осередком ревiзiї польських зовнiшньополiтичних доктрин i концепцiй щодо України була польська емiґрацiя. Поряд iз силами, що стояли на позицiях лондонського емiґрантського уряду в українському питаннi, з’явилися авторитетнi речники українсько-польського дiалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Лiтературний iнститут», де українiстика посiла досить поважне мiсце (згадаймо видану ним знамениту антологiю української лiтератури «Розстрiляне вiдродження» Юрiя Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед вiйною виказав розумiння українських проблем i шукав можливостi дiалогу. Його нiколи не залишала надiя на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщi України, i вiн вбачав свiй обов’язок у створеннi умов для польсько-українського порозумiння. У сiмдесятих «Культура» iнiцiювала спiльну декларацiю вiдомих представникiв польської i української емiґрацiї. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомiсячник заклав якiснi пiдвалини майбутнього дiалогу обох народiв, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень i стереотипiв у польському суспiльствi 20.

На початку 80-х рокiв важливу роль у формуваннi врiвноваженого погляду на проблеми українсько-польських вiдносин перебирають на себе демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Польщi. Вони фактично дiяли у напрямi, визначеному паризькою «Культурою».

Корекцiю стереотипiв, безумовно, здiйснила дiяльнiсть «Солiдарностi», яка в 1980 i 1981 роках мала характер руху вiльного, вiдкритого, позбавленого ворожостi у ставленнi до «iнших», у тому числi й до сусiднiх народiв. Запровадження воєнного стану активiзувало дiяльнiсть польського самвидаву. Полiтичною подiєю стала позацензурна публiкацiя книги Казiмєжа Подляського (Богдана Скарадзiнського) «Бiлоруси — литовцi — українцi: нашi вороги чи брати?» (1983), спрямованої на демiфологiзацiю польської свiдомостi щодо вiдносин iз сусiдами у ХХ ст.

«Проукраїнською» виявилася позицiя такого вiдомого дисидентського угруповання, як Конфедерацiя незалежної Польщi (КНП). Очолювана старим антикомунiстом Лєшеком Мочульським, вона мала помiрковано-нацiоналiстичний характер. КНП надавала i надає зв’язкам з Україною стратегiчного значення, протиставляючи схiдноєвропейський реґiон у геополiтичному вiдношеннi як Заходовi (Захiднiй Європi i Америцi), так i Сходовi (власне, Росiї) 21.