Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Повоєнне вреґулювання зафіксувало румунсько-радянський кордон за станом на 1 січня 1941 року. Його буковинська частка, як і дільниця в районі гирла Дунаю, загалом відповідала історичним реаліям та етнічному складу населення. Але десятки тисяч українців все ж залишалися в становищі національної меншини в Румунії.

З приходом до влади народно-демократичного уряду, керівна роль у якому належала комуністичній партії, відбулися суттєві зміни в румунсько-радянських відносинах. Україна не була їх суб’єктом. Офіційною доктриною в практиці міжнародних відносин і національному питанні Румунії стала теорія «пролетарського інтернаціоналізму».

В перші повоєнні роки були зроблені певні кроки на шляху перегляду концепції національно-територіальної належності північної частини Буковини і Бессарабії. В працях румунських істориків академіка М.Роллера, К.Кушнір-Михайлович, П.Константинеску-Яшь, В.Лівяну та інших відзначалось, що королівська Румунія, «користуючись важким становищем молодої радянської республіки», «окупувала» Бессарабію і Північну Буковину; визнавалось, що «українські селяни Північної Буковини чинили опір румунським окупантам» 21.

Етнополітика Румунської комуністичної партії була досить суперечлива. У другій половині 40-х і протягом 50-х років у Румунії чимало робилося для відродження національних меншин, розвитку їх мов і культур. Були відкриті українські школи практично в усіх селах і містах, де проживали українці, діяли дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету створюється українське відділення. Спостерігалось піднесення культурної діяльності, зародилася українська література переважно саме в рядах молодої інтеліґенції. Певний внесок у цей процес зробила двотижнева газета «Новий вік», що почала виходити українською мовою з травня 1949 р. У 40–50-ті роки в Румунії видаються українською мовою шкільні підручники, художня та суспільно-політична література. В місцевостях, де проживали українці, були відкриті українські клуби і бібліотеки. При них працювали хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що користувались популярністю і серед румунського населення. Почала розвиватися й українська художня література. Твори поетів О.Мельничук, І.Шмуляка, Г.Клемпуша, В.Боршая, Ю.Павлиша, прозаїків І.Федька, С.Яцентюка, К.Регуша та інших відомі не тільки в Румунії, а й за її межами. У той же час сербська національна меншина Румунії піддається терору і репресіям.

З формуванням так званої «незалежної політичної лінії» стали переглядатися раніше сформульовані у партійних документах позиції з національного питання і міжнаціональних відносин.

У травні 1966 р. Н.Чаушеску в доповіді, присвяченій 45-річчю створення Румунської Комуністичної партії, піддав критиці визначення Румунії як багатонаціональної країни та висунув тезу про «унітарну національну державу» 22.

Ці вказівки знайшли широке висвітлення в історичній і суспільно-політичній літературі, виданій в Румунії починаючи з середини 60-х років. Процес перегляду на корінні питання національної історії та стосунків Румунії з сусідніми країнами проходив інтенсивно і в основному завершився офіційним закріпленням «нової історичної концепції», відображеної в ретроспективному огляді історії Румунії, включеному в Програму РКП. В цьому «ретроспективному огляді» отримали концентрований вираз основні ідеї і тези теорії «континуїтету» румунської історії в Карпато-Дунайському басейні. Мета цієї «теорії» полягала в тому, щоб довести «історичне» право Румунії на території Бессарабії і північної частини Буковини. Ця концепція стала серцевиною всієї ідеологічної політико-виховної роботи РКП.

Для згуртування населення навколо румунського керівництва, підтримки його «самостійного», «незалежного» політичного курсу в масово-політичній роботі широке розповсюдження отримали деякі націоналістичні ідеї румунської історіографії, зокрема наробки міжвоєнного і воєнного періоду.

Ідеологічна робота була спрямована на виховання населення в дусі «національного патріотизму» і, безумовно, сприяла формуванню в багатьох румун націоналістичних почуттів. Але ж націоналізм і шовінізм, цілеспрямована румунізація національних меншин, у тому числі й української, на які розраховував тоталітарний режим Чаушеску у своїй внутрішній і зовнішній політиці, по суті були однією з причин, що прискорили його падіння. Румунський літературний критик В.Крістя писав наприкінці січня 1990 р. в журналі «Роминія літераре»: «У феномена Чаушеску був не лише один коник — комунізм, але також й інший, не менш руйнівний за своїм впливом, — націоналізм, точніше, ультранаціоналізм, шовінізм, ксенофобія, антисемітизм. Щоб маніпулювати нами, Чаушеску грав не на комуністичних переконаннях, котрих, правду кажучи, і не було, але на націоналістичних забобонах: останні, на жаль, жили у серцях багатьох» 23.

§5. Суперечності розвитку сучасних румунсько-українських відносин

Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.

8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави» 24. Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».

Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу, Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.

Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтеґрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не ґарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні 25. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи.

Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.

Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли» 26. Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.

Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.

І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.

1 У 1910 р. у Відні вийшла з друку його праця «Молдавські претензії на Покуття» (Nistor I. Die moldauische Anspriiche auf Pokutien.—Wien, 1910), у 1915 р. в Бухаресті була надрукована книга «Румуни і русини на Буковині» (Nistor I. Romanii si rutenii in Bucovina: Studiu istoric si statistic.— Bucuresti, 1915), а в 1918 р.—поширений варіант цієї праці німецькою мовою «Національна боротьба на Буковині» (Nistor I. Der nationale Kampf in der Bukowina: Mit besonderer Berucksictingung der Rumanen und Ruthenen historisch beleuchtet. — Bukarest, 1918). «Етнографічна карта, додана до німецького видання, на мирних переговорах у Парижі і наступних, а потім при визначенні кордону з Польською республікою була основою переговорів і головним джерелом інформації для обґрунтування наших прав на всю Буковину» (Grecu V. Ion I. Nistor ca istoric // Omagiu lui Ion I. Nistor: 1919—1937.—Р.30.).

2 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—Bucuresti, 1928.—P.15.

3Цит. за: Неспроможність буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії Радянської Буковини.— К., 1987.— С.84.

4 Viata noua.—1918.—3 noiem.

5Viata noua.—1918.—27 oct.

6 Glasul Bucovinei.—1918.—25 oct.

7 Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.—P.37.

8 Iorga I. Istoria romanilor.—Vol.10.—P.424.

9 Однак аналіз процедури проведення «Генерального конґресу» свідчить про те, що він не був виборним органом і не мав повноважень вирішувати долю північної частини Буковини. Див.: Nistor I. Unirea Bucovinei: Studiu si documente.— P.169.

10 Ботушанський В. М. Участь українців Буковини у творенні української державності // Народне віче Буковини. 1918—1993. Документи і матеріали обласної наук.-практ. конф., присвяч. 75-річчю Буковинського народного віча 3 лист. 1918 р.— Чернівці, 1994.— С.59.

11 Красная Бессарабия.—1936.—№10. —С.13.

12 Monitorul oficial.—1924.—26 iule.