Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

73 Paul D’Anieri. Independence and Sovereignty in the Ukrainian—Russian Relationship//Europian Security.—Vol.4., (Winter 1995). L.—P.603-621.

74 Декларація про державний суверенітет України.—Цит. за: «Конституція незалежної України».—Документи, коментарі, статті.—Книга перша.—Київ. — 1995 р. — С.58.

75 Известия.—1993.—8 жовтня.

76 Le Monde—1992.—juin 7-8.

77 Независимость.—1995.—4 октября.

78 Цит. по: «Воєнна доктрина Росії не може не стосуватися України».—Політика і час.—1994.—№1.—С.32.

79 Детальніше про «кримське питання» у російсько-українських відносинах див.: О.Гарань, Я.Коваль, А.Шевчук, —Україна та Крим у російських геополітичних концепціях//Політична думка.—1994.—№3.—С.93-97.

80 Це, зокрема, позначилось на представництві у міжнародних організаціях, участі у багатьох міжнародних угодах, щодо яких решті країн, Україні в тому числі, доведеться починати з нуля.

81 Див. інтерв’ю Є.Примакова: Известия.—1996.—6 березня.

82 Передовсім мається на увазі помітне просування України до європейських інтеґраційних структур, бодай тимчасове послаблення проросійських сил в українському істеблішменті, прийняття нової Конституції, так само як очевидна неефективність реінтеґраційних програм Москви і Мінська та подібного договору між Росією, Білоруссю, Казахстаном та Киргизією.

РОЗДІЛ III. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ТА УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА СХИЛІ СТОЛІТТЯ

МЕТАМОРФОЗИ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ВЛАДИ

На межі 80-х і 90-х років «спокуса демократією» в країнах Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, була такою великою, а соціальні очікування настільки завищеними, що на шляху концептуального осмислення нової посткомуністичної реальності виявилося чимало інтелектуальних оман. Йдеться передовсім про неадекватне сприйняття соціально-історичного часу в оцінках та моделюванні складних політичних процесів, а також про прихильність, часом догматичну, до методології і традицій політичних досліджень, які ґрунтуються переважно на західноєвропейському й північноамериканському матеріалі.

Ці омани зберігаються і сьогодні, —   вони породжують численні утопії та паранаукові гіпотези. І хоч посткомуністичні суспільства мають уже чималий історичний вік (з огляду на масштаби й наслідки соціально-політичних перетворень, які в них здійснюються), політичній теорії ще й досі бракує продуктивного інтелектуального новаторства, а політологи, продовжуючи перебувати в полоні власних та запозичених наукових стереотипів, ніяк не можуть позбутися інерції в осмисленні сутності цих трансформацій, а надто в розумінні центральної категорії політики і політичної науки — категорії влади.

§1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення

Виникає істотне питання: в якій саме системі понять та уявлень може бути результативним і має вибудовуватися політичний аналіз посткомуністичної влади?

Гадаємо, що найпродуктивніший шлях у пошуку відповіді на нього — це переосмислення поняття тоталітаризму як невід’ємної складової більш загальної проблеми — проблеми влади.

У новітній політичній теорії тоталітаризм визначається як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохопний (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою. При цьому увага акцентується, як звикле, на ролі ідеології (есхатологічної й телеологічної за своєю орієнтацією та революційної за змістом), яку правляча еліта силоміць нав’язує населенню як «єдино правильне вчення», а також — на репресіях або загрозі їх застосування, що й уможливлює панування влади над індивідом, над суспільством.

Існують і інші політологічні підходи до визначення поняття тоталітаризму, є різні його теоретичні моделі. Не вдаючись до докладного їх аналізу, позначимо все ж таки їхній загальний найсуттєвіший недолік — тяжіння до певної формалізованості. Переважно розглядаються зовнішні прикмети й атрибути тоталітаризму (зокрема, відсутність політичних прав і свобод), а також інструментарій, форми та механізми тотального контролю над суспільством. До того ж у поле зору дослідників потрапляють насамперед класичні варіанти тоталітаризму, що склалися у нинішньому столітті, — комуністичний (сталінський) тоталітаризм, фашизм та націонал-соціалізм.

Водночас фактично обійдені увагою сутнісні ознаки та джерела усієї множини залежностей індивіда від влади, громадянина від держави. Причому маємо на оці не тільки і не стільки ідеологічні, а й численні інші неекономічні (часто неочевидні, латентні) — соціальні, соціокультурні, правові тощо, а також економічні багатовимірні залежності, які характеризують різноманітність форм владних відносин, пов’язаних із примусом та насильством.

Зрештою, відповідь на ключове питання в осягненні сутності тоталітаризму й тоталітарної влади — чи є людина суб’єктом цих владних відносин, чи, навпаки, безправним об’єктом (пасивним або навіть активним) для тих, хто здійснює владу, — не така проста й однозначна, а надто в контексті нових, надзвичайно складних і суперечливих політичних змін на схилі ХХ століття.

§2. Посткомуністичний неототалітаризм:

генеза та особливості становлення 1

У політичній думці посткомуністичного періоду найбільш стійке й поширене уявлення про те, що в загальному річищі з деґрадацією і крахом комуністичної ідеології одночасно відбувалися деґрадація, делеґітимація, а потім і розпад та крах комуністично-тоталітарної влади, уособлюваної партійно-державною номенклатурою, комуністичною бюрократією. У межах цього положення, на перший погляд, логічною й переконливою постає така теоретична побудова: «антитоталітарна революція — посттоталітарна влада — посттоталітарне суспільство».

Іншими словами, майже аксіоматично стверджується як про доконаний факт, що тоталітарна влада вичерпала свій потенціал, а тому начебто відбулася детоталітаризація держави, соціально-політичного життя й водночас реалізувалися чи успішно реалізуються принципи організації влади відповідно до демократичного вектора політичного розвитку: людина — суспільство — держава (влада).

Втім, досвід посткомуністичних трансформацій засвідчує зовсім інше: у посткомуністичних країнах, принаймні в більшості з них, владу номенклатури ніхто й ніколи насправді повністю не скасовував і не відбирав, сама номенклатура свою владу добровільно ніколи й нікому повністю не віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи й ніде повністю не щезала.

Натомість уже досить чітко вирізнилися певні тенденції в еволюції політичної влади у колишніх соціалістичних країнах. Окреслимо в найзагальнішому контурному вигляді головні особливості цієї еволюції.

lang=UK 1. Здійснення «революції згори», цілеспрямоване самоперетворення комуністично-тоталітарної влади і, як наслідок, поява нових, однак, «генетично», сутнісно, історично пов’язаних із попередніми, типів і різновидів владних відносин. Найважливіша особливість цих відносин — еволюційна трансформація політичної влади у новий тип власності через нелеґітимне, тіньове привласнення й розподіл тотально-одержавленої, так званої загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою партійною бюрократією (з ініціативи прагматичної «реформаторської» її частини).

З середини 80-х років розпочалися, по-перше, конверсія політичної та державної влади комуністичної номенклатури у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу, по-друге — інтенсивна концентрація цієї нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства і, по-третє — формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії. У цьому сенсі можна констатувати виникнення нового співвідношення політики й економіки, а саме: пряме й безпосереднє перетворення привласненої власності на політичну та державну владу і навпаки. Таким чином, йдеться, зокрема, про те, що протягом останніх приблизно десяти років у посткомуністичних країнах (за винятком, можливо, деяких із них) поступово складалася самодостатня, зі значними ресурсами, тоталітарна за своєю суттю і водночас відчужена від більшості суспільства, мутантна система влади. У ній органічно асимілювалися стара комуністична номенклатура (і прагматична «реформаторська», і ортодоксальна), а згодом, з появою нових так званих «опозиційних» комуністичних партій, — і більша частина номенклатури неокомуністичної.

2. Криміналізація, корумпованість владних структур, державного бюрократичного апарату, посилення ролі тіньової групової політики, зростання владних домагань та впливу на прийняття «потрібних» політичних рішень з боку публічно неоформлених центрів влади, її «мафієзація», виникнення феномену так званої «п’ятої влади».