Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Фактично й етнонаціональна, й етатистська версії леґітимації посткомуністичної влади спираються на соціально-психологічні рефлекси авторитарної особи. «Любов до ката» планується на ідеологічному рівні шляхом нав’язування персоналізованих образів сили й відповідає мазохістському імпульсові індивідів. Звідси випливає, з одного боку, прагнення підпорядкувати цим образам увесь правовий механізм, а також демократичний жарґон, а з другого — з’являються мрії про ідеального наглядача, налаштованість на «міцну руку» тощо.

На рівні горішнього урядовництва страх перед чужим, іншим, перед таємницею й непередбачуваністю іншого, трансформуючись у адміністративну аґресію, завжди виявляється у прагненні створити кришталево прозорий образ, опертись на конечні точні поняття. Згідно з ними світ поділяється на формальні, вкрай схематизовані сфери, позбавлені будь-яких зв’язків з їхнім об’єктом, життєвим світом. Виникає своєрідний надреалізм, коли все суспільне довкілля — це лише предмет нагляду й маніпуляції за допомогою умоглядних взірців 9. При цьому складається така формула влади, яка передбачає іґнорування невизначеності, темряви, тобто усього того, що не вкладається у межі взірця.

Можна сказати, що з погляду ладного визнати «сильну владу» індивіда остаточна невизначеність суспільних взаємин, притаманна демократії ситуація перманентного вибору сприймається як загроза авторитарно-патерналістським почуттям. Саме тому він готовий підтримати адміністративну аґресію, в такий спосіб ідентифікуючи себе із владою і закладаючи ґрунт для псевдолеґітимації, тобто силової леґітимації.

Проте приклад із «Литературной газетой» засвідчив, що окреслений вище механізм функціонування авторитарної свідомості зазнає неминучої кризи, а отже зазнає кризи й авторитарний тип особи. Прагнення влади до тотального опрозорення простору своєї дії, до надреалізму врешті-решт призводить до необхідності включати до сфери чистої адміністративно-державницької уяви конкретні форми виявлення соціальної незгоди. Ба навіть провокувати незгоду для підживлення аґресивності, приспаної надміром цвинтарного порядку. Стан такої кризи добре окреслено у відомому історичному оповіданні Ю.Тинянова «Підпоручик Кіже». Пригадаймо, як імператор Павло І — один з головних персонажів цього оповідання — відкриває для себе секрет, «як зужити зраду й порожнечу»: «запровадити точність і досконале підпорядкування... Запрацювали канцелярії. Вважалось, що собі він бере владу лише виконавчу. Але якось так траплялось, що виконавча влада плутала усі канцелярії, і тому були: сумнівна зрада, порожнеча й лукаве підкорення» 10.

Авторитарна свідомість повсякчас приречена відтворювати предмет своєї стурбованості й відчувати недовіру до образу, який позначає або репрезентує такий предмет. Один із найнадійніших способів (з погляду авторитарної свідомості) ґарантувати ясність розуміння й сприймання, аналогічного образу, — це створення певної леґітимної бази. Іншими словами, образ «чужого» має бути легко ідентифікований відповідно до тих чи тих юридичних процедур і таким чином достатньо контрольований.

Закон про «опозицію», що його так наполегливо прагнули впровадити у життя ідеологи-правники з президентського оточення на початку 1995 року, на тлі посткомуністичного жарґону був логічною ланкою у функціонуванні авторитарної свідомості. Тут діяла певна інерція держави, яка забезпечувала продуктивність розподільної економіки, що й донині зберігає свою владу, чинність і ефективність, але, ясна річ, у межах занепаду, розпаду режиму. Дві технології — технологія виробництва і технологія політична — нерозривно пов’язані між собою. Адже виробляти — це означає дисциплінувати, а дисциплінувати — означає виробляти, у тому числі виробляти й слухняних людей шляхом відповідної дисциплінарної техніки 11.

Це означає нав’язати особі її власну ідентичність, перетворивши вироблене у межах ідеології знання про неї на її власне зання про себе і в такий спосіб створити бажаний суб’єкт. Так здійснюється інтерналізація державного нагляду і контролю. Суб’єкт починає виробляти сам себе на основі нав’язаного йому знання про себе у вигляді всіляких наративів, сформованих офіційними ідеологами.

Авторитарна особа була й залишається наріжним каменем такого виробництва. Разом з тим практично повністю розпалась політична технологія, яка його забезпечувала. Можна сказати, що у дисциплінарній майстерні, успадкованій від радянського режиму, зчинився справжній хаос.

Кожна влада утверджується й існує завдяки нескінченному двобою з усілякого роду ілеґалізмами. У процесі цього двобою історично виникав й удосконалювався репресивний апарат, який за своєю суттю є знаряддям виробництва слухняних людей. Розмаїття ілеґалізмів, притаманних тоталітарному типу влади, можна зіставити із системою галузевих міністерств, які були одним з дієвих, ефективних дисциплінарних відповідників розподільчої адміністративно-командної економіки. Протягом розпаду тоталітарної системи істотно звузився реєстр ілеґалізмів. Відтворити усе, сказати б, багатство ілеґалізмів (ну, наприклад, такі ілеґалізми, як «антирадянська пропаґанда», «наклеп на суспільний устрій» і т. д.). у нинішньому суспільно-політичному контексті практично неможливо. Водночас залишається кардинальна потреба й умова існування влади й перебудови політики як такої — це елемент опору, спротиву.

§6. Вторинність геополітичної леґітимації

Процес державного будівництва в Україні здійснюється в умовах, коли зовнішньополітичні чинники відіграють більшу роль у визначенні стратегії, ніж це могло бути. По-перше, як уже багато разів говорилось, здобуття незалежності Україною не було підкріплено деталізованою системою заходів, що виростала б на ґрунті певної історично сформованої й достатньо вкоріненої в масовій свідомості ідеології. Отож через брак леґітимної, загальновизнаної концепції державотворення поступово зросло значення суто матеріальних і прагматичних вимірів у функціонуванні держави. Можна говорити навіть про рефлекторний, безініціативний характер сучасного державотворення в Україні. Ясна річ, що за такої ситуації, коли відсутня чи не найважливіша компонента стратегії ринкових реформ, а саме — відповідний соціально-психологічний клімат, сформований певними культурними традиціями, цілком імовірною стає реставрація вчорашніх світоглядних орієнтацій або експансія сильних, розроблених ідеологій, і насамперед — євразійської ідеології.

Поняття «Євразiя» мiцно увiйшло у мову полiтичних дiячiв посткомунiстичної доби і закріпилося у лексиці багатьох видань. Реальну потребу нової унiверсальної, ґлобалiстської побудови, яка б замінила концепцію колишнього протистояння двох систем, вiдчувають насамперед сучаснi росiйськi полiтичнi стратеги. Необхiднiсть перебудови усієї системи нацiональної безпеки, викликаної розпадом Варшавського договору, колапс мiлiтаризованої економiки провокують часткову регенерацiю минулої державної структури, але вже на новiй основi. Не слід думати, що геополітичні погляди посткомуністичного істеблішменту, які виникають, здається, з нічого, проростають новим політичним баченням на руїнах імперського експансіонізму комуністичної ідеології. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії, відчуваючи небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, вже наприкінці 70-х — початку 80-х років проводили пошуки й, сказати б, стендовi випробування нової iдеологiчної доктрини.

У 90-тi роки, пiсля невдалого серпневого вiйськово- партiйного путчу, ця тенденцiя усталюється і поступово перетворюється на домiнанту полiтичного життя сучасної Росiї. Крайньою формою її виявлення стає журнал «Элементы», що має промовисту розшифровку: «Евразийское обозрение». На редакцiйнi досвiтки цього видання вчащають i вищi вiйськовi чини. Лише брутальна, а подеколи й образлива нелояльнiсть до нової влади, нерозумiння справжнiх устремлiнь можновладцiв з єльцинського оточення, а також надмiр вiдверта, на гранi епатажу, суголоснiсть з праворадикальними доктринами не дали можливості цьому виданню перетворитись на респектабельного виразника геополiтичних iнтересiв регенеруючої iмперської елiти.

Попри тимчасову заборону «Євразiйського огляду» пiсля вiдомих подiй у Москвi у жовтнi 1993 р., слово «Євразiя» стає своєрiдним кодом для очевидно планованого Москвою політичного дрейфу колишнiх республiк СРСР, у тому числi й України, у напрямі до перетворення на функціональну частину геополітичного поясу держав- сателiтiв нової Росiї iз статусом неоколонiй. Сировиннi тили й розрив у цiнах на робочу силу роблять такi плани вельми реальними та надзвичайно спокусливими для багатьох росiйських полiтикiв.

Сьогодні ми стаємо свідками розгортання суперництва між кількома гілками російського великодержав’я за євразійський простір. Ідея повернення «втрачених» територій у лоно імперської структури або звучить у політичних деклараціях, або прочитується у конкретних діях, незважаючи на ідеологічні відтінки її носіїв.

Терени колишньої радянської iмперiї хоч і стали вiдкритими для розумiння захiдним свiтом, але не стали зрозумiлiшими. Ось чому чимало політиків і політологів використовують найлегший шлях — звертаються до історичних прецедентів, у даному разі прагнуть реанiмувати зручний для уявлення й аналiзу цiлiсний образ деструктурованого простору ще донедавна ворожого свiту. Тим самим продукуються перетворенi форми знання, якi спонукають полiтичного дiяча здiйснювати професiйний маневр у межах недосконалих програм, що їхня методологiя зберiгає чимало рудиментiв доби протистояння двох систем.

Брак ефективних аналітичних систем для орієнтації у посткомуністичному просторі супроводжується езотеричними технiками вироблення політичної картини сучасного світу. До таких можна вiднести всiлякi ґлобалiстськi вiзiї й доктрини, мiфологiчнi образи посткомунiстичного світу. Особливу роль у створеннi таких образiв вiдiграють концепцiї, аналогiчнi моднiй нинi концепцiї С.Гантiнґтона, побудованої на таксономiї, що так вiдгонить iсторичним матерiалiзмом із стадiальною схемою економiчних формацiй. Подiл свiту на зони впливу тих чи тих ґлобальних культурно-iсторичних парадигм навiть у О.Шпенґлера з його вiртуозною енциклопедичною системою арґументiв не пiддавався версифiкацiї. А, проте, такi концепцiї зазвичай визначають певну геополiтичну балiстику, штовхаючи полiтикiв в обiйми рятiвної для їхньої спантеличеної свiдомостi метафори. Можна сказати, що вони створюють штучну полiтичну реальнiсть, за якої починає жити свiт. Дотримання цих приписів є нiбито свiдченням чинностi витвореної їхньою свiдомiстю геополiтичної реальностi й пiдтвердженням магiчної всемогутностi, що її приписують таким ґлобалiстським вiзiям. Перформативний мiфологiчний образ посткомунiзму породжує ілюзію володіння полiтичною ситуацiєю.

Пошуки посткомунiстичною полiтичною елiтою особливого «третього шляху» суспiльно-полiтичного розвитку та iнших форм полiтичної леґiтимацiї («розбудова держави», «науковий нацiоналiзм», «нацiональна iдея» тощо) змiнюються нинi на так званi євразiйськi прiоритети.

Суґестивну полiтичну та геоекономiчну силу «євразiйського синдрому» вiдчували на собi також українськi полiтики й полiтологи. Відверто демонструвала свою «євразійську» солідарність комуністично-соціалістична більшість Верховної Ради, прикладом чого може служити несамовита пропаґанда необхідності членства України у структурах СНД під наглядом Росії. Вiдтворення й iмплантацiю євразiйської фразеологiї у новiтнi обґрунтування державної стратегiї подибуємо також у ряді публікацій і публічних висловлюваннях впливових аналітиків з оточення Президента України (* Див., зокрема: Д.Табачник, Д.Видрiн. Україна на порозi ХХI столiття: полiтичний прогноз. — К., 1995; В.Гриньов. Нова Україна, якою я її бачу. — К., 1995; А.Деркач, С.Веретенников, А.Ермолаев. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. — К, 1995.).

Звернення до леґітимаційного потенціалу модернізованої євразійської ідеології є закономірним розвитком етатизму в умовах невизначеності базових цінностей, браку колективної ідентичності. Щоправда, самі представники владних структур обґрунтовують власне тяжіння до євразійських уявлень з погляду національних інтересів, суто прагматичними міркуваннями щодо важкого економічного стану України, спричиненого, мовляв, руйнуванням старих господарчих зв’язків між реґіонами колишнього СРСР. Якщо немає остаточної загальнонаціональної згоди, тоді, міркують прозеліти новітнього євразійства, є підстави для політичного самовизначення через зовнішні, так звані геополітичні інтереси.

Сенс відродження загальних контурів сучасного політичного євразійства стає зрозумілим, якщо поставити питання про його леґітимаційні засади. Останнє підґрунтя євразійства полягає у спробах віднайти — через брак національних — зовнішні основи леґітимації. Сучасні ідеологи євразійства спираються на денаціоналізовану форму уявлень про суспільну цілісність. Спадщина «радянської ідентичності», яка набула ознак природності внаслідок свого історичного довголіття, править їм за немовби надійне опертя.

Проте не це головне для спроб, сказати б, євразійської леґітимації влади. Йдеться не про пошуки основи для леґітимації в самих зовнішньополітичних стосунках та змаганнях, але в подальшому розвитку етатистської позиції: геополітика є суто державною справою.

*   *   *

Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її «під себе». Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації.

Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу леґітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурницьким примусом вибудується леґітимаційна основа української держави — нова колективна ідентичність. Слід ясно розуміти, що творення політичної нації, державотворення в цілому, — це перспективний процес леґітимації. Українська політична нація, так само як і українська національна держава, — ще попереду. Час, який потрібний для цього, не може замінити ані суєта пришвидшеного вироблення штучної ідеології, ані завжди урочисті заклинання ідола державності, ані спрощення політичної демагогії.

 1 У визначеннях проблеми леґітимації ми спираємося на теоретичні розробки Юрґена Хабермаса: Habermas Jurgen. Legitimation Problems in the Modern State.—In: Habermas Jurgen. Communication and the Evolution of Society.—London, 1979,—РР. 178-183. Див., зокрема: Зиновьев А.. Коммунизм как реальность.—1980.

 2 Там само.—Р.179.

 3 Там само.—Р. 180.

 4 Там само.—Р. 183.

 5 Bouretz Pierre. Dйsir de transparence et respect du secret. Esprit, №211, Mai 1995.—P.49.