Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

естонці близько 5 тис. дисперсний, але реґіональні поселення переважно міський протестантська

караїми понад 1,5 тис. переважно компактний міський іудейська



З таблиці 4 видно, що серед цієї етнічної коґорти домінує дисперсний характер розселення при переважно міському типі поселення. Тут переважає католицько-протестантська орієнтація. Своєрідністю цієї коґорти є й те, що сюди потрапляє така етногрупа, як караїми — етнос автохтонного походження, для якого властива чітка етнічна ідентичність, збереження мови, антропонімів та іудейське віросповідання.

За характером розселення найчисельніших етнічних спільнот Україна поєднує дисперсність одних та компактність других, високу урбанізованість з домінуванням аґрарного населення, близькість розташування до своїх історичних батьківщин з їх віддаленістю.

Далеко не всі етнічні групи представлені в цих таблицях. Не ввійшли до них так звані малочисельні (переважно по кілька сот, а то й десятків осіб) етнічні групи, вивчення яких — завдання етнології та політичної етнології. Доводиться констатувати таке явище, як партикуляризація етнічних інтересів, фраґментаризація та сепарація за власними уподобаннями, що створює своєрідну альтернативу консолідаційним процесам.

1 Див.: Дашкевич Я. Українське відродження і національні меншості // Україна в сучасному світі. Матеріали наукової конференції Республіканської асоціації українознавців.—К.,—1990.—С.51.

У ПОШУКАХ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Економічна трансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуже непросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому при аналізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися до досить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідної економіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища як певні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.

§ 1. Стратегії економічних перетворень

Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити економічне зростання. Очевидно, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації видатків, пов’язаних із такою зміною. Ось чому, обираючи ту чи ту економічну стратегію, країна фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання. Але цю проблему можна переформулювати й іншим чином: які саме зміни слід провести, щоб вийти на шлях сталого економічного розвитку? У цілому стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи.

1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент — індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Така стратегія (стратегія руху навздогін, як її ще інколи називають) була свого часу успішно реалізована в нових індустріальних країнах. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм — експортної орієнтації та імпортозаміщення.

Корені цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій. Революцію Мейдзі в Японії та індустріалізацію в колишньому Радянському Союзі можна також віднести (хоч і з певними застереженнями) до згаданої моделі.

2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. Післявоєнна реконструкція також відбувалася в колишньому Радянському Союзі. Досвід східних та центральноєвропейських країн, де була створена економічна система радянського типу, можна також віднести певною мірою до згаданої економічної стратегії. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.

3. Модель системних перетворень. Її можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але, на відміну від цих стратегій, системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин). Слід відзначити, що в колишніх соціалістичних країнах існували певні відносини ринкового типу (ринок споживчих товарів, розподіл ресурсів через так званий «бюрократичний ринок» тощо), але координація економічної діяльності здійснювалась переважно на основі вертикальних зв’язків «держава — підприємство». Ось чому, наприклад, японський повоєнний економічний розвиток не можна вважати системною трансформацією, незважаючи на масштаби економічних змін, що відбулися в цій країні після Другої світової війни 1.

Кожна країна виробляє та реалізує свою власну економічну стратегію, в якій комбінуються елементи різних підходів до економічного зростання. Тому запропонована класифікація виконує досить просте завдання — визначити вихідні умови, що передували змінам (економічна відсталість, зруйнований виробничий потенціал внаслідок війни, криза існуючої моделі економічного розвитку). У структурному відношенні економічний розвиток будь-якої країни визначається наявністю та якістю чинників виробництва (праця, земля, капітал, підприємливість) і методами й технологіями їх використання (інакше кажучи, економічною політикою в широкому розумінні цього поняття). Сама по собі економічна політика виробляється та реалізується під впливом зовнішнього й внутрішнього економічного середовища, в якому функціонує національне господарство.

Характер економічної політики може варіюватися від радикальних заходів (так званої шокової терапії) до ґрадуалізму, до того ж ці два підходи можуть тим чи іншим способом поєднуватися. У цьому випадку мова йде не стільки про темпи перетворень, скільки про їх зміст. Так, наприклад, акцент переважно на імпортозаміщення або на експортну орієнтацію можна розглядати як елемент радикальної (шокової) трансформації 2.

Економічну політику в Україні можна умовно поділити на два етапи. Перший етап (1991–1994 рр.) характеризується в основному вимушеними кроками щодо лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювалися під тиском перетворень у Росії та міжнародного співтовариства. Але в цілому справді радикальна (з точки зору саме ринкової трансформації) і послідовна політика була практично відсутня. Офіційно це пояснювалося тим, що Україна намагається йти своїм «особливим» шляхом реформ, щоб мінімізувати соціально-економічні видатки переходу. В економічній політиці домінували адміністративні заходи. Разом із тим, було прийнято ряд документів концептуального характеру та законів, які не стільки реґулювали економічні процеси, скільки виконували «просвітницьку» роль. У цей період темпи розвитку та глибина кризових явищ в Україні були найбільші з-поміж усіх посткомуністичних країн. На цьому етапі вичерпалися наявні фінансові та інші резерви.

Другий етап, який починається з 1994 р., можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Економічна політика цього етапу style="mso-spacerun: yes">  являє собою, по суті,   комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, що її можна назвати «адміністративним монетаризмом» або «монетаристським адмініструванням»). Це пояснюється фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже і системи корпоративних зв’язків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.

Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікальний випадок в історії економічних реформ при комуністичному режимі), Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися чи не найбільші порівняно з іншими перехідними економіками.

Крім того, Україна запізнилася з визначенням стратегічного курсу на реформування і з практичними кроками у цьму напрямі, і це запізнення значною мірою визначає сучасні економічні труднощі.

Протягом відносно короткого періоду часу Україна зазнала також декілька могутніх зовнішніх шоків: вихід із рубльової зони (за відсутності системи розрахунків з іншими колишніми радянськими республіками) та запровадження нової системи забезпечення нафтою, газом та іншими ресурсами (маються на увазі канали постачання й перехід на ціни світового рівня). До того ж на економічну ситуацію в Україні неґативно вплинула різка зміна режиму економічних (переважно внутрішньогалузевих) зв’язків між підприємствами, тобто перетворення цих зв’язків із внутрішніх на зовнішньоекономічні.

Відразу після колапсу Радянського Союзу та відповідної системи коопераційних зв’язків економіка України потрапила під жорсткий вплив міжнародної економічної кон’юнктури. Значна кількість виробництв (якщо не більшість із них) виявилась неконкурентоспроможною на міжнародному ринку.

Нарешті, українській політичній та економічній еліті бракує глибокого аналізу не тільки міжнародного досвіду, а й власних помилок, бракує реалістичних оцінок сучасних і майбутніх можливостей і тенденцій. Складається враження, що окремі рішення стратегічного характеру приймаються інтуїтивно або під впливом зовнішніх обставин.

§ 2. Стартові умови трансформаційного процесу

Очевидно, що економічна політика має базуватися на детальному аналізі вихідних економічних умов, які визначають початковий пункт економічної трансформації. Ці умови відрізняються в різних країнах і значною мірою визначають стратегічний напрям перетворень, накладаючи, так би мовити, «природні» межі на використання досвіду інших країн.

За величиною ВВП на душу населення Україна посідала 8-е місце в колишньому Радянському Союзі — 5 200 дол. США в 1990 р. 3. Це засвідчує, що Україна, маючи значний промисловий потенціал, поступалася іншим республікам у плані його використання.

Україна успадкувала від Радянського Союзу лише частину економічного комплексу з усіма відповідними наслідками. На практиці це означало, що розташування виробничих потужностей та схеми коопераційних зв’язків між ними не збігалися з існуючим адміністративним і територіальним поділом. До того ж радянська індустріальна стратегія виходила з ідеї економії на масштабах виробництва й не брала до уваги національних і територіальних меж.

Варто зауважити, що економіка СРСР вже в 70-ті роки зіткнулася зі значними труднощами, але їх вдавалося пом’якшувати завдяки масштабному експорту сировинних товарів (особливо нафти й газу). Відповідні надходження у вільноконвертованій валюті передовсім використовувались для збільшення імпорту споживчих товарів і проміжних виробів, що призводило до відкладання на майбутнє реалізації рішучих дій, спрямованих на подолання недоліків адміністративно-командної економічної системи.

Критичний стан економіки загострювався внаслідок того, що значна частина промислового потенціалу морально й фізично застаріла, а заміна або модернізація відповідних елементів виробничого капіталу відбувалася явно в недостатніх масштабах. Після Другої світової війни економічна політика Кремля не передбачала виділення достатніх обсягів капіталовкладень для удосконалення та розвитку виробничої інфраструктури України. Ось чому незалежна Україна успадкувала застарілу матеріально-технічну базу й енерґо- та ресурсомісткі технології виробництва, які є основним чинником забруднення навколишнього середовища.