Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Ґлобальний крах суспільних інституцій, повна втрата ними реґулятивних функцій періоду «перебудови» стало бичем посткомунiстичного суспiльства, незважаючи на потоки законотворчостi та бюрократичну традицiю. Сама мова законiв перестала виражати i структурувати ансамбль наявних суспiльних практик, вироджуючись у жарґон панування. Ця тенденцiя, що призводить до утвердження етосу фратрiї, сьогоднi спостерiгається скрiзь.

Комунiзм умер ранiше, нiж оформилися i запрацювали соцiальнi моделi сучасного капiталiстичного суспiльства. Таким чином, iдеологiя реформ нiбито передчасно позбулася реальної соцiальної основи. За громадянським фасадом не чиннi анi коди практичної етики 6, анi режими соцiальної iдентифiкацiї i корпоративної взаємодiї, якi тiльки-бо й надають iнститутам захiдної демократiї та економiки позитивний сенс. I наївна упевненiсть у тому, що законо- i нормотворчiсть, зрештою, змусить маси людей жити «цивiлiзовано», фактично нiяк не обґрунтована. Труднощi посткомунiстичного суспiльства закорiнюються в тому, що руйнацiя цехових структур, їхнє знецiнення в свiдомостi мобiльних iндивiдiв вилилося в масову вiдразу до iнституцiйних практик як таких. I чим бiльше суспiльство охоплює iдея «чорного передiлу», тим неодмiннiше на хвилi масового плебейства архаїчна фратрiя заповнює всi капiляри соцiального тiла.

Iз сказаного не випливає, що настають часи «анархiї», «беззаконня». Парадокс у тiм, що з часу, коли згасли цеховi вогнища влади, по сутi, лише завдяки сумнозвiснiй «кримiнальнiй революцiї», завдяки «особливому» паразитичному iнтересу, що його домагаються угруповання «братчикiв» на всiх поверхах суспiльної будiвлi, посткомунiстична еліта i надалi продовжує відтворювати міфологію «працюючих» суспільних інститутів, норм, законів i трансформує їх в якомусь «демократично-капiталiстичному» напрямі. Динамiку взаємодiї фратрiї вiд початку горбачовських реформ надала пiдприємницька дiяльнiсть.

У посткомуністичній лiберальнiй риторицi, комплiментарнiй щодо пiдприємцiв, сам пiдприємець постає як iнноватор, локомотив загального процвiтання i технiчного поступу. При цьому зовсiм не береться до уваги, що суспiльство, яке поставило фiґуру пiдприємця в центр перетину будь-яких соцiально-економiчних i полiтичних практик i при цьому не спромоглося пiдготувати вiдповiдне конституцiйне i корпоративне пiдґрунтя, пожинає плоди авантюрно-капiталiстичного буму. Але ж i його завершення не обiцяє полегшi, адже тепер уже «iнновацiйна» криза породжуватиме ситуацiю соцiальної непевностi. I так — безконечно.

Сучасна фратрiя за цих умов стає єдино можливою формою дiлової кооперацiї для маси людей, що вирiшили зайнятися пiдприємництвом.

Для того, щоб в цьому упевнитися, досить простежити, як держапарат перетворював новий «економiчний устрiй» на гiгантську машину привласнення нацiональних багатств, машину латентної приватизацiї загальнонародної нерухомостi. Поки «радянська людина» здригалася вiд ненавистi до комунiстичної номенклатури, мобiльнi громадяни СРСР створили братство, забувши назавжди, хто партiйний функцiонер, хто спекулянт валютою, хто користувався привiлеями, хто взагалi не зв’язував iз соцiалiзмом жодних перспектив.

Українці також були свідками перетворення комсомольських та партійних функціонерів на банкірів, інженерів на митарів, науковців на «човників»-комерсантів, а «розкрадачів соціалістичної власності» — на тіньовиків та респектабельних ділків й офіційних економічних радників.

Таким чином, вiд того, що, скажiмо, провадиться «розбудова самостiйної Держави» (України), пiдприємницька фратрiя аж нiяк не страждає. Навпаки, вона має з цього iстотну вигоду: вiдбувається перерозподiл прибутку мiж тими, хто його отримав на ринку, i тими, хто реґулює дiяльнiсть ринку. Фратрiя перетворюється на стабiльну i системотворчу соцiальну форму, що, по сутi, гасить потребу в iнакших способах соцiальної самоорганiзацiї. Фратрiя виступає як головна пiдприємницька «iнновацiя» у сферi органiзацiї соцiального простору в посткомунiстичну добу.

*  *  *

На наших очах вiдбувся тектонiчне зрушення у системі мікрополітики влади, iншими словами, в комплексi "влади—знання", що забезпечував єднiсть i стабiльнiсть соцiального цiлого протягом десятилiть тоталiтарного режиму. I прогнозувати його наслiдки передчасно. Радянськi люди звiльнилися вiд гамiвної сорочки комунiзму зовсiм не так, як це передбачалося сценарiями посткомунiстичних лiберальних «терапевтiв».

Немає нiчого дивного в тому, що культура доiндустрiальної доби в її мiкрополiтичних заломленнях постiйно проступає в обрисах посткомунiстичної доби, чудово вживаючись з «потьомкiнськими селами» демократiї, заличкованими модним економiчним жарґоном, розмовами про реформи, обвальним спадом виробництва i рiвня освiти, безробiттям комунiстичного «цеху», що зруйнувався зовсiм не на славу iндустрiального процвiтання, наукового поступу, громадянського миру, рiвностi та братерства. Розкол мiж фратрією і цехом вiдбувається уже не на рiвнi iдеологiчних, класових, станових, майнових, нацiональних суперечностей. Вiн твориться в антропологiчних глибинах, набуваючи базового характеру вiдмежування «своїх» вiд «чужих».

«Дiлова» елiта посткомунiстичного свiту не приймає як своє визначення «буржуазiя». Та й зрозумiло, чому. Якщо буржуазне просвiтительство ознаменувалося тим, що на додаток до владної вертикалi феодалiв, що харчувалися вiд ойкосiв, ремiсники i торгiвцi створили ефективну горизонталь соцiальних обмiнiв, тим часом «присмерк» комунiзму ознаменувався химерним номенклатурним пiдприємництвом i повсюдною асоцiальнiстю. Пострадянська фратрія перемогла комуністичний цех і, отже, це вкрай ускладнило формування демократичних інституцій в осяжному майбутньому.

 1 Див., зокрема, Зиновьев А. Коммунизм как реальность.—1980.

 2 Див у кн.: Glucksmann A. Les maоtres penseurs. — P.,1977. — Р.321.

 3 Ортега-и-Гассет Х. Спортивное происхождение государства// Философская и социологическая мысль.—К., 1990. —№ 6.—С.38-48.

 4 Див., зокрема: О.Білий, В.Бурлачук. Ми, філологи// Сучасність.—1992.—№7.—С.73-81.

 5 Справжнi плани горбачовської команди нам і сьогодні ще важко зрозуміти. Проте за потоками офiцiйної риторики (про «громадянський мир», «класове спiвробiтництво»), як i за дiями в цiлому, вбачається загальний «проект». «Путiвки» комсомольським ватажкам у комерцiйні структури, спроба створити аналог «народним пiдприємствам Г.Герiнґа» тощо свiдчать про намагання перетворити комунiзм у «корпоративну державу».

 6 Про рiзнi типи колективiзму i корпорацiї див.: Sainsaulieu R. l’identitй au travail: Les effets culturels de l’organisation.—P., 1988; Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма.—М., 1995.

НЕВИГАДАНИЙ «П’ЯТИЙ СВІТ»

Предмет попередніх розділів — представити константи і реґулярності, що вже склалися, зростання інститутів української держави як результату невпинної активності або надмірної бездіяльності різних політичних і соціальних суб’єктів. Водночас штучна для одних і незаперечна для інших актуальність предмета здатна витиснути з поля зору те, що трохи казенно можна було б назвати «контекстом державності», який, між тим, є для українських громадян насамперед повсякденним життям. Позірність другорядності дискурсу щодо повсякденності обманлива, оскільки сама тема, не пригноблена перебуванням у фокусі суспільних дебатів у часи інтенсивного конструювання держави, припускає відому ступінь свободи перспектив опису, виводячи їх за межі бінару «центральність — периферійність». Пропонуємо одну з можливих перспектив.

§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»

У одній із своїх бібліофільських містифікацій Хорхе Луїс Борхес фантазував:

«...На останніх сторінках тому XXVI ми знайшли статтю про Упсалу; на перших сторінках тому XXVII — статтю про «Урало-алтайські мови», але жодного слова про Укбар. Біой, трохи збентежений, узяв томи покажчика. Даремно підбирав він усі можливі транскрипції. Укбар, Уґбар, Оокбар, Оукбар... Перш ніж піти, він мені сказав, що це якийсь район в Іраку чи у Малій Азії. Зізнаюся, я ствердно хитнув головою, відчуваючи деяку незручність» 1.

Асоціації здатні завести куди завгодно. Проте чому б не уявити, що в тому єдиному примірнику енциклопедії, де друг письменника виявив статтю про Укбар, була і ще одна стаття на «Ук...», яка також випала з усіх інших видань. Тож чи існують насправді ці місця і чи такі вони, як про це розповідає упорядник? Де вони — на межі реальності чи на межі вимислу?

Полишивши осторонь розбіжності з приводу меж, можна сказати, що ніхто не має сумніву в існуванні землі, яка віддавна зветься Україною. Як, утім, і в існуванні значної сукупності індивідів, організованих у групи, страти, категорії, які окремо й разом діють згідно чи всупереч структурам, відповідальним за соціальний порядок, — тобто в існуванні суспільства, яке заповнює собою названу територію. Адже ми сьогодні так і говоримо: українське суспільство. Саме його, мабуть, і стосуються всі колізії «метафізики присутності». Цю метафізику, загалом кажучи, можна подолати, що цілком під силу інтелектуалам і митцям. Та лише не буденній свідомості, заклопотаній тяжкими й болісними спробами звільнити дійсність від чарів і видобути з її дивних знаків, натяків, жорстких констатацій певні значення та смисли. Звісно, й повсякдення вміло виробляє зразки реакцій на буквально «осоружне існування». Однак соціальна присутність індивіда, поза яким теза щодо наявності суспільства стає проблематичною, неминуче вимагає узгодженості з його суб’єктивною реальністю. Йдеться навіть не про те, що наміри суб’єктів розрізняти існуючі в соціальному просторі позиції та зараховувати до них себе чи інших сьогодні нерідко виявляються безуспішними. З ідентичністю суб’єктів відбувається щось таке, що дослідники характеризують у термінах трансформацій, втрат і пошуків, відкидання та набуття або в будь-яких інших концептах, які фіксують неординарність подій. Неординарність зовсім не обов’язково дорівнює глибокій кризі чи катастрофі. Трансформації ідентичностей бувають і в цілком стабільних суспільних системах, супроводжують міґрації, є супутниками соціальної мобільності. Перегляд загальнозначущих для досвіду культури цінностей також ускладнює уявлення сучасної людини про свою належність до певного спільного соціокультурного контексту, в якому досить виразно розрізняються лінії швів, що з’єднують окремі етнокультурні традиції 2. Інша річ, що у відносно спокійному і почасти рівноважному соціальному середовищі перманентне підтвердження або відтворення ідентичності суб’єктів відбувається непомітним чином, за природною установкою індивідуальної свідомості сприймати світ як даність, а реальність повсякдення та прилюдності — як упорядковану, тобто таку, що неодмінно й безсумнівно передбачає визначене місце й для них самих. Дотеоретичне мислення й здоровий глузд легко дають собі раду з цією процедурою. І «ідентичність залишається незрозумілою, поки вона не знаходить місця в світі» 2. У збуреному соціумі процеси ідентифікації актуалізуються, піддаються рефлексії та емоційному переживанню. Суб’єкти втягнуті у збирання неспростовних доказів своєї соціальної присутності, свого перебування «тут і тепер», у цьому соціальному просторі і в цьому часі. Проте безрезультатність операції бентежить далеко не всіх; хтось легко відмовляється від подальших спроб, дехто робить їх знову й знову, а заклики актуальності не сприймаються як суворі й імперативні. Звичайно ж, слід враховувати й перспективу рішучого переносу доречної для ствердження ідентичності реальності за межі наявної. Можна уявляти людину, як це мислилося в екзистенціалізмі, сумою її можливостей, тобто проекцією в майбутній час, а в нашому сценарії — і в інший або видозмінений соціум. Можна, навпаки, визнавати як привілейовану соціокультурну активність реєстрацію слідів того, що вже минуло. Але в будь-якому випадку подібне перенесення простору і часу ідентичності вимагає (нехай і приховано) співвіднесення з теперішнім — чи то через еґоцентричні акти суб’єкта, не убезпечені, від того, щоб обернутися «засліпленим самозбереженням» (Ю.Хабермас), ініційованим страхом утратити власну ідентичніть, чи через дискурсивні практики, які передбачають комунікативне й символічне відтворення власної соціальної позиції. Для успіху такої роботи необхідні не просто прийнятні дефініції просторової і часової реальностей, а й якнайточніші та найоднозначніші їх пойменування.

А таких на сьогодні в нашому світі не існує. Ті, що пропонують політики й журналісти, яких надихає магічна сила леґітимного статусу творців різноманітних символічних класифікацій суспільного життя, залишаються переважно тільки знаками, що ніяк не дають адекватних визначень ситуації. І, схоже, соціальні суб’єкти так і не впевнені, в якому саме світі їм належить, слід чи бажано самостверджуватися. Звідси й проростає поволі метафора «п’ятого світу».

§2. Orbis Quintus

Їх витоки — в усталеному описі світобудови, де спершу нумерація її елементів загальної структури не мала диференціюючого значення; припускалося, що є «перший світ» — політично, економічно й культурно самодостатній Захід, і решта, — тобто всі інші 4. До кінця ХХ ст. впорядкованість світів стає принциповим чинником. «Другий світ» країн соціалізму, як виявилося, був опозицією «першому». «Третій же світ сьогодні набуває репутації потенційного джерела нових політичних і культурних рухів. Нещодавно з’явився й «четвертий світ», локалізований у просторі Центральної і Східної Європи, Росії та деяких країн СНД, для якого характерний намір стати схожим на «перший» і наверстати історичне відставання. Й, нарешті, «п’ятий світ», що утворюється химерним поєднанням попередніх чотирьох і здатний волею історичної долі втілюватись де завгодно — на широких територіях чи в окремо взятій місцевості. Але символічна класифікація геополітики — не єдиний словник підхожих метафор. Белетристика, наприклад, пропонує свій. І ми легко впізнаємо наш «п’ятий світ» у борхесівському «orbis tertius» та побачимо його у «площині втомленого простору» Ювенільного моря. П’ятий світ — зовсім не утопія з минулого чи майбутнього. Це світ теперішнього, яке здобуло нечуваний привілей (Ж.Дерріда) порівняно з іншими модусами часу і в якому поля реального, уявного та символічного настільки взаємопроникні, що розрізнити їх може лише чутливий мікроскоп аналітика або гострий зір митця.

Можна сказати, що одна з головних особливостей «п’ятого світу» полягає ось у чому: він є — у контексті певної узгодженості фізичних відчуттів і ментальних уявлень з його леґітимними номінаціями, але його водночас і немає — у контексті взаємної непідтверджуваності відчуттів і уявлень (на відміну, скажімо, від Укбару, якого швидше нема, але він є), що й спонукає порозумітися хоча б щодо основних чи деяких метаморфоз із наявними в ньому просторовими й темпоральними відношеннями.

§3. Простір і час