НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА УКРАЇНІ В 40-50-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНИХ ОЦІНОК, Детальна інформація

Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”[54], який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи [86], що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх.

Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли тривало протистояння УПА і частин радянськіх військ. В пропагандивних роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття конфлікту, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандивний матеріал, як, наприклад, “Наше ставлення до російського народу” О.Горнового [11, с.79-92], або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави [53, с.15-75]. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки) “До генези Української Головної Визвольної Ради” [77, с.392-406]. Такі роботи виходять з таких положень:

Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;

Постійне зростання революційної боротьби в Україні;

Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави;

Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН-Б як до провідника усіх поневолених народів, що було оформлено у 1944р. у вигляді УГВР.

В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт П.Полтави “Хто такі бандеровці та за що вони борються” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми збройного руху опору на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН-Б. Це:

ОУН-Б – єдина радикальна сила у боротьбі проти німецької і радянської окупації:

Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму:

Декларування боротьби проти імперіоналістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу:

Безкомпромісова висока ідейність учасників руху на відміну від окупантів [54, с.11].

Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропаганливну діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких “УПА” М.Лебедя, серія спогадів Ю.Борця “Чумака” [7, 8].

Окремо слід згадати про серію “Літопис УПА”, видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. Зараз це 30 томів різноманітних збірок документів, спогадів, фотографій, покажчиків, які стосуються усіх сфер діяльності ОУН і УПА. Частина з них, починаючи з 1991 року, перевидана в Україні. “Літопис” є універсальним джерелом для дослідників цього періоду і аналіз даних, що містяться у ньому ще попереду.

Таким чином, націоналістичний напрямок історічних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників – вузькість та хибність оцінок, недостатня об’єктивність і т.ін.

II.2. АНТИУКРАЇНСЬКА

До неї належать представники перш за все радянської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей. Всередені цієї групи можливий поділ на “антиукраїнство” і “неоантиукраїнство” стосовно Російської Федерації, де й після 1991р. реанімовано ідеологічні засади радянської школи.

Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів наукового дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими – ідеологічним шляхом. Тобто науковцям заздалегіть “пояснювали” що і як треба писати, в чому маємо яскравий приклад – “Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, підготоварні, відповідно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали військові операції по “зачищенню” Карпат, особливо важливим було довести історичну закономірність єдності двох братніх слов’янських народів (про що дані конкретні вказівки, без жодного фактичного доведення) [72, с.15]. Основною формою втілення цих вказівок в 40-50ті роки були також матеріали пропагандивного змісту, проте основна частина містилася у “прикладному” вигляді в документах судових справ, яких тільки за перший рік безпосередніх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 [5, с.3]. Незважаючи на це число, радянська історіографія не визнає український рух опору масовим.

У 60-80х роках взагалі на теми, що стосувалися національних проблем, в СРСР було накладено табу, оскільки вважалося, що такі проблеми зовсім не існують. Власне, тому навіть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедію українців, мала замість правди спотворений і перекручений набір ідеологічних тверджень, що лунали зі сторінок періодики [39,48, 59…].

“Симптоматичною” з таких робіт є “Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів”, автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:

Збройна боротьба на заході України – була бандитизмом і мародерством і не була масовою;

ОУН – буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;

Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.

Проте “вітри перебудови” вже відчутно і тут і, всупереч першому твердженню, що наведено вище, УПА названо “достатньо мобільним і підготованим у військовому плані формуванням”, тобто – визнано організованість і силу цього з’єднання [17, с.24].

Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках професійних видань, не кажучи вже про періодику, з’являються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику” [25, 30, 85]. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры”…[85, с.77]

На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа – польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:

Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;

Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;

Стереотип українця – різуна-гайдамака, єдина мета якого – винищення поляків;

Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;

Намагання нав’язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття [19, с.15-19].