Загальна характеристика культури ХІV-першої половини ХVIII ст., Детальна інформація

Реферат на тему:

Загальна характеристика культури

ХІV-першої половини ХVIII ст.

Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Чому ж саме в цю епоху виникла така вражаюча кількість істинних титанів мистецтва? Які чинники суспільного життя сприяли цьому? І чи можна вважати Відродження найяскравішим періодом еволюції західної культури й цивілізації?

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху. Хронологічно європейське Відродження триває близько чотирьох століть – кінець ХІІІ ст. – до початку ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному відношенні, а також хронологічно, епоха Відродження у цілому лишається у межах Середньовіччя, рамках феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.).

Відродження виникло на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку й зазнало великих змін. Воно пов’язане з переходом від аграрної культури до міської і повинне бути співвіднесено з тією побудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосуватися до вимог розвинутого, простого товарного виробництва. Суспільство стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, прискорився плин історії. Відбувається руйнування васальської системи, заснованої на земельних даруваннях, стає зрозумілою перевага грошової форми прибутків класу феодалів. Відбувається зміна сюзеренітету королівською владою, побудованої на принципі суверенітету. Виникла потреба в експериментальному пізнанні природи, розмежуванні церкви і держави, формуванні доктрини станової держави, для якої необхідно було відновлення елементів римського права. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження – могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму. “Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в етиці Петрарка було поняття “гуманітас” ( від лат. humanitas - людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, звідси й термін “гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя. Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою культури гуманізму є “реабілітація” природного в людині, визначення гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.

У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви – Реформація ( від лат. reformatio – перетворення). Його представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про “спасіння” віруючих “добрими ділами” ( тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, інколи обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до створення національних церков, не підпорядкованих римській курії, проведення богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати “священне писання” (Біблію) і відкидати “священну легенду” (рішення церковних соборів, вердикти римських пап). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових, протестанських церков ( в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі ( ідеологи М.Лютер, Ш.Кальвін, У.Цвінглі) мав антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму.

В основу своїх вчень усі три реформатори ( Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін) заклали два засадничі для всього євангелічного напряму твердження:

- спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” ( таїнств, обрядів і жертв на користь церкви), а тільки від віри в спокуту вальну жертву Христа;

- джерелом істини в релігії є не священна усна традиція, а тільки Святе Письмо, передусім Євангеліє.

Ці два положення мали цілком певний соціальний і політичний сенс. Принцип “виправдання тільки вірою” робив непотрібним цілий апарат магічно-благодатних установ церкви, всю духівницьку ієрархію, а отже, церкву як феодальний заклад. Визнання джерелом істини не церковної усної традиції, не папських розпоряджень, а лише Святого Письма ( канонічних книг Старого і Нового Заповіту), позбавляло католицьку церкву і папство влади однодержавства й авторитету.

Реформатори, як і гуманісти, запропонували своє прочитання Біблії. Вони запропонували розуміти біблійну істину як поетичну, образи Святого Письма розглядалися як художні, що їх читач мав розшифрувати у відповідності зі своїм рівнем культури. Загалом, Реформація в багатьох аспектах перекликається з гуманізмом Відродження. Вона також іде шляхом возвеличення людини, проте робить це більш обережно. Гуманізм занадто щедро наближає людину до Бога, проголошує її “другим Богом”. Реформація робить це більш обачливо. Вона зберігає християнську тезу про гріховність людини. У той же час вона наділяє її божественним початком, божественним даром і благодаттю, які відкривають перед нею реальний шлях до спасіння. Звідси вона всіляко підкреслює значення зусиль самої людини, її особистої віри, вибору, відповідальності. Саме спасіння вона проголошує особистою справою людини. Як і гуманізм, Реформація сприяла посиленню ролі світського початку, мирського життя.

У той же час поміж Реформацією і гуманізмом є суттєві відмінності. Основна з них стосується відношення до розуму. Підносячи людину гуманізм спирався перед усім на безмежні можливості людського розуму. Його віра в людину ґрунтувалася на вірі в її розум. Реформація ж дивилась на розум досить критично. Лютер називав його “блудниця диявола”. Віру в Бога він проголошував недосяжною для розуму. По-різному розглядалось питання про співвідношення людського й Божественного, що проявилося в ідейній суперечці поміж Лютером і Еразмом Роттердамським. Перший дорікав другому за те, що “людське означає для нього більше, ніж Божественне”. Лютер дотримувався протилежної позиції.

Протестантизм включає в себе кілька течій: лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм і т.д. Проте усі вони становлять собою релігію, яка є напрочуд простою, дешевою і зручною. Вона не вимагає великих грошей на будування дорогих храмів і обслуговування пишного культу, що має місце в католицизмі. Вона не забирає багато часу для молитов, відвідування святих місць та інших обрядів і ритуалів.

Найповніше буржуазний характер протестантизму виявив кальвінізм. Кальвіністи – проповідники переконували, що покора й доброчесна праця є обов’язок людини, визначений безпосередньо Богом. Адже кожен має думати, що він є Божий обранець, і напружувати всі сили, аби своїм життям довести, що вартий спасіння. Небажання працювати розцінюється як симптом відсутності благодаті. Навіть багата людина не звільнялася від обов’язку напружено і плідно працювати. Ефективне виробництво, підприємництво мотивуються не користолюбством і здирством, а навпаки – це виконання релігійного обов’язку, високе служіння Богу, “покликання”, як це формулював Мартін Лютер. Ділова людина стає ідеалом протестантизму, так само як лицар і чернець були ідеалами католицизму в добу феодального суспільства, а успіх у професійній діяльності є ознакою боговибраності.

Проблематика Реформації відобразилася в мистецтві, літературі, філософії як проблематика суперечки про людину, її волю, красу, розум, її минуле, сучасне й майбутнє.

Найсуттєвіші зміни епоха Відродження викликала в художній культурі, мистецтві. Саме в цій галузі розрив із Середньовіччям виявився найбільш глибоким і радикальним. В епоху Відродження мистецтво вперше набуває самоцінності, стає самостійною сферою прекрасного, сприяє формуванню суто художнього, естетичного почуття, уперше пробуджуючи любов до мистецтва заради його самого, а не заради призначення, якому воно слугує.

Місце та роль художника в суспільстві значно зростають. Він уперше розглядається як самостійний і повноважний професіонал, вчений і мислитель, неповторна індивідуальність. В епоху Відродження мистецтво сприймається як один із наймогутніших засобів пізнання і в цій якості урівнюється з наукою. Ще вище оцінюється мистецтво як творчість. За своїми творчими можливостями художник Відродження прирівнюється до Бога – творця.

У самому мистецтві відбуваються глибокі зміни. Воно здійснює рішучий поворот від середньовічного символу й знака до реалістичного образу й достовірного зображення. Новими стають засоби художньої виразності. Їх основу тепер становить лінійна й повітряна перспектива, трьохвимірність об’єму, вчення про пропорції. Мистецтво у всьому намагається бути вірним дійсності, досягти об’єктивності, достовірності і життєвості. Епоха Відродження була передусім італійською. Саме в Італії мистецтво досягло найвищого піднесення й розквіту. Саме тут нараховується десятки імен титанів, геніїв, великих і просто талановитих художників. В інших країнах також є великі імена, проте Італія поза конкуренцією.

Головними фігурами Проторенесансу є Данте Аліг’єрі (1265-1321), Франческа Петрарку ( 1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1375) і художник Джотто ( 1266/67-1337).

З кінця ХУ століття, коли італійське мистецтво сягає найвищого розквіту, розпочинається Високе Відродження. Для Італії цей період виявися виключно тяжким. Воєнні напади північних міст на розділену країну, яка втрачала свою могутність, необхідність боротьби за незалежність, висунули в мистецтві на перший план ідеї громадянської доблесті, обов’язку, подвигу, образ прекрасного, сильного духом і тілом героя, що піднявся над буденністю. У цей період настає недовгий “золотий вік” італійського Відродження. Його мистецтво зрікається подробиць, незначних деталей в ім’я узагальненого образу. Масштабність і узагальнення - визначні риси мистецтва Високого Відродження. Природно, що творцями такого мистецтва могли стати тільки істинні титани, якими і були Леонардо де Вінчі, Рафаель і Мікеланджело.