Організація науково-мистецьких товариств, Детальна інформація

героїв — Довбуша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і за формою (жива народна мова, фонетичний правопис) був виявом протесту проти поневолення та роз'єднання українського народу. Тісні зв'язки члени "Руської трійці" підтримували з Наддніпрянською Україною, яку вони вважали центром тяжіння всіх українських земель.

Величезний вплив на розвиток української літератури справила творчість Т. Шевченка. Його "Кобзар" став епохальним явищем. Т. Шевченко підняв українську літературу на світовий рівень. Він порушує у своїх творах найгостріші питання суспільного життя, своєю поезією формує національну свідомість українців, закликає до співчуття та захисту всіх слов'ян і пригноблених народів Росії. Поет заклав основи політичної та філософської поезії, соціальної сатири, сформулював основні естетичні принципи реалізму, розширив верифікаційні засоби поезії. Його творчість вплинула на розвиток літератури та культури слов'янських народів.

Демократичний напрямок в українській літературі представляла ціла плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок ("Народні оповідання", "Інститутка", "Ледащиця", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" та ін.) з великою любов'ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти поміщицького гніту. Український байкар Л. Глібов у алегоричній формі показав безправне становище селянства. Письменник А. Свидницький створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі"; революціонер-демократ П. Грабовський — збірки "Пролісок", "З півночі"; поет-демократ С. Руданський — ліричні поезії, що зажили великої популярності: "Повій, вітре, на Вкраїну", "Ти не моя" та ін. Цікаві твори належать перу М. Чайки, Ганни Барвінок, П. Чубинського та ін.

Великий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш (роман "Чорна рада"), Б. Грінченко (збірки поезій "Пісні Василя Чайченка", "Під сільською стріхою", повісті "Сонячний промінь", "Під тихими вербами" та ін.), поети М. І_Цоголів (збірки "Ворскло", "Слобожанщина"), В. Самійленко (сатиричні вірші "Ельдорадо", "Патріот Іван" та ін.), О. Кониський, В. Кулик, П. Таволга-Мокрицький.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання створив І. Нечуй-Левицький. У високохудожній формі змальовано життя, побут та психологію різних верств населення України ("Микола Джеря",

"Кайдашева сім'я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та ін.). О. Ко-билянська та Панас Мирний у своїх творах дали енциклопедію українського життя та історію буржуазного суспільства.

Громадянські та демократичні позиції М. Коцюбинського ("П'яти -золотник", "По-людському", "Дорогою ціною", "Для загального добра" та ін.), Лесі Українки ("Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криця" та ін.) істотно вплинули на українську інтелігенцію.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози знаменує творчість І. Франка — письменника, вченого, громадсько-політичного діяча. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Каменярі", "Гімн", "Товаришам із тюрми"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"). Під впливом І. Франка розвивалася творчість М. Павлика, С. Коваліва, Н. Кобринської, Т. Бордуляка та найближчих його послідовників — В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини.

Реформа освіти 1803-1804 pp.

Унаслідок постійних переслідувань з боку польського уряду і католицької церкви в Західній Україні братські школи почали занепадати. У селах лише при окремих церквах існували школи грамоти. Діти дрібнопомісної шляхти, багатих міщан та вищого духовенства вчились у василіанських школах, створених уніатським орденом васи-ліан у Львові, Бучачі, Теребовлі, Володимирі-Волинському та інших містах.

Освіта Лівобережної України розвивалася за законами Росії. Відповідно до "Статуту народних училищ" (1786) у повітових містах відкривалися малі народні училища з дворічним терміном навчання, у губернських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання. Поряд із ними в окремих селах існували і "дяківки".

На початку XIX ст. (1803—1804 pp.) царський уряд здійснив реформу шкільної освіти; було затверджено таку структуру: церковно-народне училище (школа); повітове училище; гімназія; університет.

Першими гімназіями були Новгород-Сіверська (1804), Харківська (1805), Київська (1809), Сімферопольська (1812). Згодом вони з'явились у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Вінниці, Херсоні.

"Театр корифеїв"

Засновником українського професійного театру з повним правом вважається І. Котляревський. Він у 1810 р. разом з М. І_Цепкіним створив театральну трупу, для якої написав п'єси "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник". Вони ж зіграли ролі головних героїв: І. Котляревський — Возного, М. Щепкін — Виборного.

Продовжували свою діяльність вільні мандрівні трупи, на основі яких 1882 р. було сформовано майбутній "Театр корифеїв" — трупу М. Кропивницького. До неї ввійшли талановиті актори тодішнього театру — М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Карпенко, Л. Квітка та ін. У 1885 р. трупа вже налічувала близько 100 акторів і поділялася на дві: одна — під керівництвом М. Кропивницького, друга — М. Старицького.

Було засновано нову систему організації — товариство на паях, яке колегіальне вирішувало всі питання. Невдовзі починають діяти трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та ін. На початку XX ст. в Україні налічувалося близько 300 театральних колективів.

Над формуванням репертуару працювали кращі драматурги України. Вони боролися проти русифікаторства, порушували соціальне значущі питання, формували шанобливе ставлення до української культури, торували нові шляхи розвитку сценічного мистецтва. Ставилися вже згадувані п'єси І. Котляревського; "Назар Стодоля" Т. Шевченка; понад 40 п'єс М. Кропивницького, серед яких "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "По ревізії", "Пошились у дурні" та ін.; інсценізовані обробки М. Старицького "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Циганка Аза", "Різдвяна ніч" та його соціально-побутові драми "Не судилося", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці"; глибоко психологічні п'єси І. Карпенка-Карого "Наймичка", "Безталанна", сатиричні комедії "Мартин Бо-руля", "Сто тисяч", "Хазяїн", історичні драми "Бондарівна", "Сава Чалий" та ін.; драматичні твори І. Нечуя-Левицького "Маруся Богуслав-ка", Панаса Мирного "Лимерівна", Б. Грінченка "Степовий гість" та "Ясні зорі", І. Франка "Украдене щастя", "Учитель" та "Кам'яна душа".

Багато з цих п'єс не сходять зі сцени й сьогодні. Творчі досягнення корифеїв українського театру є провідними в сучасному театральному мистецтві.

Реформа освіти у другій половині XIX ст.

Розвиток шкільництва та народної освіти в Україні не відповідав суспільним реаліям після скасування кріпосного права. Прискорений розвиток капіталістичних відносин потребував кваліфікованих працівників. Станова школа поступово перетворюється на буржуазну. Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти. Усі типи початкових шкіл стали народними училищами, до них приймали дітей усіх станів. Вони працювали за єдиними планами та програмами: вчили закону Божого, читати, писати та чотирьох арифметичних дій. У двокласних початкових училищах з п'ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії, малювання. З 1872 р. початкові повітові училища було переведено на шестирічний термін навчання; при цьому розширювалося коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Велику роль у поширенні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували початкові школи, організовували учительські курси. У Східній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тисяч початкових шкіл усіх видів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Письменне населення становило близько 24 /о.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії. За новим статутом існували повні (семикласні), що поділялися на класичні та реальні, і неповні (чотирикласні) — прогімназії. Класичні давали гуманітарну підготовку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук, їхні випускники могли продовжити освіту в технічних вузах. Наприкінці XIX ст. у Східній Україні було 129 гімназій та 19 реальних училищ.

Розвиток економіки стимулював появу професійної освіти: ремісничих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учительських семінарій та курсів професійної підготовки. Поряд з університетами відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: технологічний та ветеринарний інститути в Харкові, політехнічний у Києві, Вище гірниче училище у Катеринославі та ін.

У Західній Україні церковні та інші початкові школи були реорганізовані в народні училища і передані у відання світських органів. Кількість їх невелика, тому в окремих районах до 76 /о населення залишалося неписьменним. Австро-угорський уряд обмежував право українців

навчатися рідною мовою. Так, одна середня українська школа припадала на 820 тисяч осіб, а одна школа з польською мовою навчання — на ЗО тисяч учнів, не було жодного реального училища, середнього або вищого професійного навчального закладу з українською мовою викладання. У Львівському університеті навчання здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. У Закарпатті проводилася політика примусової мадяризації.

Недільні школи, клубні заклади та бібліотеки в Україні

Під впливом визвольних ідей, що поширювалися в Україні у другій половині XIX ст., революційно-демократична молодь активно пропагує свої погляди через освіту, організовує школи для селян, робітників і ремісників. Ці школи працювали в недільні та святкові дні, звідси їх назва. У Києві на Подолі 1859 р. відкрилася перша недільна школа. Протягом 1859—1862 pp. в Україні їх діяло понад 110.

Недільні школи підтримували передові діячі культури, створювали та видавали підручники для них. Так, Т. Шевченко підготував і видав "Букварь южнорусский", П. Куліш — "Граматику", О. Кониський — "Шотницю". Студенти та гімназисти старших класів ставали вчителями в цих школах. Разом із слухачами вони заснували спілку "Громада", членами якої були П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський та ін. Царським указом 1862 р. недільні школи були закриті, їх діяльність було відновлено тільки на початку XX ст.

За європейським зразком в Україні окремі громадські об'єднання дістали назву клубів. Перші з них були становими — дворянські, купецькі, офіцерські, ділових людей. Вступ був обмежений, а утримання здійснювалося на внески.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поряд із становими створювалися народні клуби у Києві, Харкові, Одесі. При них діяли читальні, бібліотеки, лекційні та концертні зали, гуртки та курси. У 1893— 1896 pp. у Києві працював соціал-демократичний "Лук'янівський клуб", а упродовж революції 1905—1907 pp. у багатьох містах України з'явилися легальні робітничі клуби, які були центрами політичного об'єднання та самоосвіти пролетаріату (зокрема, клуб трудящих осіб у Києві). З наступом реакції їх було закрито. Легально продовжували існувати тільки народні доми та "Просвіта".