Мистецька школа Олекси Новаківського у 20-30 рр. ХХ ст, Детальна інформація

У Космачі, на пленері, Новаківський давав учням ряд цінних фахових настанов, вимагав, передусім, цільного бачення природи, точності у сприйнятті колірних відношень, вірного визначення тональності кольору, його напруги і насиченості.

Як засвідчують у своїх спогадах учні Олекси Новаківського, навчання у його школі відіграло важливу роль у їх творчому становленні, запам'яталось на все життя, як світлий, овіяний ностальгією міф юності. Таке особливе ставлення учнів до школи, котра для багатьох була лише короткотривалим етапом, всього лиш початком у їх подальшій художній освіті — не була випадковістю. Справа в тому, що школа Олекси Новаківського у певному сенсі була унікальним явище в історії вітчизняного шкільництва. Не був це тільки учбовий заклад зі звичайним типом лекційного навчання. Завдяки високому авторитетові Олекси Новаківського його школа в скорому часі перетворилась у своєрідний національний ареопаг молодих творчих сил західноукраїнських регіонів.

Атмосфера творчого ентузіазму та серйозне ставлення до мистецьких завдань, що панували у школі, притягували молодь з усіх куточків України — із Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянської землі. За понад десятилітній період існування школи (1923-1935) у стінах її навчалися більш ніж 90 учнів.

Аналіз джерельних матеріалів до діяльності Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові дозволяє розглядати ЇЇ сьогодні як унікальне явище в історії українського художнього шкільництва. Була це не тільки перша на Галичині мистецька школа із чіткою українською національно-культурною орієнтацією, але й активний осередок духовно-мистецького життя того часу, котрий і в наступні десятиліття мав широкий резонанс в діяннях української культури не тільки в Україні, але й далеко поза її межами — у багатьох країнах Західного світу.

3.1. Ярослав Лукавецький.

Створити Портрет художника, чия творчість майже невідома сучасному шанувальнику українського образотворчого мистецтва, видається надто складною справою. Тому оберемо для початку начерковий рисунок, штрихи якого дадуть нам змогу підкреслити своєрідне, найсуттєвіше у його творчості.

Перед нами літня людина. Ніхто б їй не дав вісімдесят літ, якби не сива голова і легка сутулість та ще печаль на устах, ота, що буває в осінніх садах. Цей чоловік завжди непосидющий, стрімкий v рухах, дотепний, з очима, які весь час випромінюють внутрішню енергію. Співбесідника зацікавить новими думками про сучасний розвиток мистецтва на Прикарпатті, відкриє сторінки історії України. Ця людина пережила й передумала багато. На його життєвому шляху було духовне піднесення й падіння, радість і горе, успіх і зневіра, але ніколи не покидала його жадоба до праці, яка й допомогла вижити у боротьбі з неправдою.

Я. К. Лукавецький побачив світ 28 березня 1908 року в м. Снятині. Початок нового сторіччя не обіцяв спокійного життя навіть у маленьких провінційних містах Галичини. Вже в 1915 році родина Лукавецьких змушена була покинути Покуття і переїхати в Чехію в м. Оломуц. Але там вона не засиджується, через два роки повертається на рідну землю до Коломиї.

В цьому місті пройшли дитячі й юнацькі роки, тут він закінчив початкову школу і українську гімназію. Коломия в 20—30-х роках відзначалася інтенсивним культурним життям. Видавалися газети й журнали, виступали професійні театральні трупи, творили відомі українські письменники, такі як А. Чайковський, "А. Крушельницький. Атмосфера пожвавлення українського культурного життя, яка протидіяла шовіністичний політиці польського /ряду, не могла не вплинути на талановитого юнака.

Саме в гімназії, яку Я. Лукавецький закінчує в 1928 році, він зацікавлюється мистецтвом — у молодших класах збирає репродукції картин художників усіх мистецьких епох, і як пригадує, в нього їх назбиралося до двадцяти скриньок, у старших класах зацікавлення переростає в життєву потребу і він починає малювати не тільки на вимоги шкільної програми, повсякчас малює з натури, копіює картини Я. Пстрака, І. Труша, й. Куриласа, М. Івасюка. Будучи учнем восьмого класу виконує декорації на замовлення професійних театрів.

Активна участь молодого Я. Лукавецького у культурному житті Коломиї привернула увагу відомого українського громадського діяча і цінителя гуцульського народного мистецтва В. Кобринського. Він і порекомендувзи юнакові піти вчитися до приватної школи Олекси Новаківського. Ця школа визначила подальшу життєву й творчу долю Ярослава. Як згадує художник, він там більше дивився на картини великого майстра, очима вбирав буйність фарб і нестримність ліній, які нагально атакували його експресивну та вразливу натуру, ніж малював. Серце, наче й відчувало красу створеного Новаківським світу, а розум ще був замалим, щоб осягнути той обшир і глибину новаторських пошуків у живописі. В школі були закладені ті основи розуміння рисунка й живопису, які згодом ляжуть у власну концепцію творчого бачення світу: «...не бездумне копіювання природи, а на підставі натури творення цільно закомпонованої, колористичної, а, головне, настроєвої роботи — не існуючої в природі».

Своїми шляхами у мистецтві пішли також його товариші по школі. О. Плешкан, Г. Смольський, Л. Левицький, С. Гебус-Баоанецька, С. Гординський.

Ярослав Лукавецький після навчання у О. Новаківського їде до Кракова і влаштовується до приватної школи А. Терлецького. Тільки у 1932 році він складає іспити і стає студентом живописного факультету Краківської академії мистецтв. Розкриваються його творчі можливості. Будучи студентом другого курсу бере участь у великій виставці АНУМ у Львові 1934 року. Ось що писав про нього відомий мистецтвознавець М. Драган у газеті «Новий час» від 22 грудня 1934 року: «Дуже щасливо задеб'ютував молодий темпераментний учень Краківської академії Лукавецький Ярослав... Коли він на черговій виставці зважиться на розв'язання котрогось з питань сучасного мистецтва, коли піде шляхом рисункового упрощения, треба буде повірити у його щирість. Хто хоче творити, мусить глядача переконати...».

Похвала критика окрилює молодого художника. Він багато творчо працює, що закономірно приводить до розчарування рівнем викладання фахових дисциплін. Лукавецький сам прагне зайнятися викладацькою діяльністю. Тому повертається до Коломиї, де в 1936 році відкриває свою художню школу, в якій згодом буде навчатися 30 осіб різного віку. Крім цього він влаштовує персональні виставки, звітує як художник перед коломийчанами і снятинцями. Заживає слави портретиста. Справді, його роботи кінця 30-х років відзначаються високим професіоналізмом, розкутістю мазка і глибиною психологічної характеристики. Я. Лукавецькому вдаються портрети людей з багатим інтелектуальним життям. Він виконує ряд прекрасних портретів відомих українських культурних діячів, письменників — В. Кобринського, Б. Лепкого, Т. Окуневського та ІІІ. Художник звертається й до жанрової теми, натюрморту, пейзажу.

Великі організаторські здібності Я. Лукавецького розкрилися після 1939 року. Він бере активну участь в організації Обласного товариства художників, художньо-виробничих майстерень, художніх гуртків при Палаці піонерів, обласних художніх виставок, упорядковує до них каталоги, допомагає створити Гуцульський ансамбль пісні та танцю.

У післявоєнний період багато сил віддає роботі в Станіславському обласному драматичному театрі на посаді головного художника. Я. Лукавецький малює декорації до п'єс, які ставилися в театрі, малює декілька портретів українських акторів: А. Бучми, Н. Ужвій, І. Коссакової та ін.

Велика, воістину сподвижницька праця в ім'я розвитку рідної культури на Прикарпатті припиняється підступно і злісно: за безпідставним звинуваченням в аполітичності художника в 1951 році репресують, а кращі роботи з його доробку реквізують. Після такого удару Лукавецький як художник більше не підніметься до здобутих вершин в кінці 30—40-х років. Щоправда, після повернення в 1957 році із заслання він ще створив ряд прекрасних творів, серед них портрет Наталії Семанюк, який зараз експонується в Снятинському літературно-меморіальному музеї М. Черемшини, але це вже скоріше нагадує поодинокі яскраві спалахи натхнення, які пробиваються крізь розчарування і біль.

Починаючи з 60-х років Я. Лукавецький майже творчо не працює як живописець, все більше часу віддає оформительській роботі, займається як архітектор реконструкцією шкіл, стадіонів, виконує ескізи по озелененню населених пунктів, розробляє оригінальні проекти побудови художньо-меморіального музею В. І. Касіяна в м. Снятині.

Не помилився у своєму пророцтві М. Драган — Я. Лукавецький щирий у своїй творчості, його муза викристалізовувалася на нелегких дорогах служіння рідній культурі. У роботах, що збереглися, бачимо руку самобутнього майстра живопису, в творах його пульсує духовний темперамент і глибока думка, живість мазка і монументальність, артистизм ліній і простота форм. У цьому нас переконує відкрита персональна виставка робіт художника, перша за весь післявоєнний період. І хоч вона запізніла, але своєчасна, і явлене із забуття мистецтво радістю одзоветься у наших серцях, бо настав час шанування сіячів української культури.

3.2. Михайло Мороз.

Виходець з Поділля Михайло Мороз (7 липня 1904 р.Пліхів, тепер Бережанського р-ну Тернопільської обл. 27 вересня 1992, Бейлей Сітон. похований в Савт Бавнд Бруку, Нью Джерзі, США)1 настільки прижився на Гуцульщині, що у своїй творчості став одним з виразників ЇЇ духу.

Він був шостою дитиною з семи у селянській родині Іллі й Парасксвії Морозів. Закінчивши школу в рідному селі, з п'ятнадцятирічного віку Михайло Мороз став на бік тих. хто боровся за українську державність: разом зі старшими братами під час «Чортківської офензиви» влітку 1919 р. він брав участь добровольцем у боях, а згодом у «Чотирикутнику смерті» переніс тиф, потім був поранений і 1920 p., сповнений життєвого досвіду, повернувся в рідне село.

Михайло славився добрим голосом, що згодом навіть стало темою до роздумувань, а чи не стати оперним співаком. Він прагнув освіти - і загальної (розпочав її у Бережанах, а завершив у Львові), і фахової. У Львові він отримав перші схвальні відгуки на свої малюнки, а 1923 р. Михайло Мороз став учнем Мистецької школи Олекси Новаківського:. Школа була одним із факультетів Українського таємного університету у Львові, отож давала учням не лише ґрунтовні професійні знання, а й підносила їхній загальний освітній рівень. Ще в часі навчання в школі, яке завершилося для нього 1927р., Михайло Мороз вийшов на глядацький загал зі своїми творами в ході колективних та персональних виставок у Львові. Тернополі, Станіславі, Коломиї. Він брав участь у виставці учнів школи Новаківського в Коломиї, яку відкрили в Народному домі 21 грудня 1930 р. А в останній день виставки Народний дім для майбутнього музею “Гуцульщина” за 3030 злотих закупив роботу Михай ло Мороз та портрет гуцула Лендюка. “Поїздки в Карпати, до Космача зберегли на все життя приязнь до цього краю, що стане священною темою творчої праці Мороза. Вже в перших картинах, показаних на студентських виставках, він розкриває своє індивідуальне бачення природи, схиляючись до лірико-романтичного її трактування, і своє виняткове колористичне обдарування...» Подорож до Парижу (1928-30 pp.) Михайло Мороз здійснив на стипендію митрополита Андрея Шептицького. У мистецькій Академії Жуліан та Академії прикладного мистецтва він вивчав теорію і практику монументального мистецтва. Однією з кращих робіт того часу, виконаних студентами Академії, була монументальна фреска Михайла Мороза «Гуцульщина» (гуцулка з писанками). У Парижі він увійшов у середовище молодих українських митців, мав багато творчих контактів з відомими французькими майстрами. Саме тоді Михайло Мороз зі Святославом Гординським їздили Францією, побували ледь не у всіх музеях". «В Луврі Мороз шукав близьких собі за колористичною потенційністю і душевним неспокоєм майстрів, тих. за, його висловом, що почуття людини, - Ель Греко, Рембрандт, Делакруа: інтуїтивно тягнувся до Сезанна...»

1931 p. Михайло Мороз для себе і для свого вчителя Олексі Новаківського влаштував спільну подорож Італією; відвідували музеї, визначні місця.

З 1932 р. Михайло Мороз був асистентом професора Олексі Новаківського у Львові. Згодом він жив у Святоюрській палаті у Львові (1937-39 pp.), неподалік від митрополита Андрея Шептицького. на замовлення якого виконав багато портретів духовенства. Разом з тим, він з осені 1939 р. мав розпочати працю професора аналогії мистецтва в Богословській академії у Львові однак на перешкоді стала війна, яка застала митця у Космачі на Гуцульщині. «Творчий період перед війною Мороз визначає як час свого Ренесансу за величчю духу, за глибиною почуттів, з; свободою висловлювання й усвідомлення своєї гідності. Ніколи він так тісно не був зв'язаний зі своєю рідною землею, як тоді органічно жив з оточенням і гармонійно творив. Він став сонячним співцем гуцульського краю, - ця життєва щедрість буяє з його тодішніх картин»

3.3. Іван Кейван.

У Коломийську гімназію він, Іван Кейван (16 вересня 1909, с. Карлів, тепер Прутівка Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. - вересень 1992, Едмонтон, Канада), син столяра зі Снятинщини, прийшов за порадою Василя Стефаника. Було то 1919 р. Перед цим хлопець устиг закінчити Карлівську сільську школу. Його послали вчитися далі, хоч ще підростали менші ;а нього Василь, Марійка. Ганнуся, Володимир. Карикатури на гімназійних професорів Левиць кого і Сатурського засвідчили, що росте талант. 1927 p., закінчивши гімназію. Іван Кейван пішов на студії до мистецької школи Олекси Новаківського. Тут він упродовж двох років жив у мистецькій атмосфері, хоч. як сам зізнався в тому, нічого не навчився - вроджений талант графіка, яким було наділено Івана Кейвана, прагнув специфічного вияву.

Наступні чотири роки (1928-32 pp.) він віддав студіям на загальному відділі Краківської Академії мистецтв, а 1932-37 pp. учився графіки у Варшавській академії мистецтв. Малярства вчився професора Которбінського, графіку та граверську техніку поглиблено вивчав у відомих професорів Червінського. Чайковського, Кулієвича, Вулучковського. Разом з тим. він вивчав й історію та мистецтвознавство у Варшавському університеті3.

То була пора молодості, юнацьких мрій, час повного віддавання себе мистецтву. Пробував сили в літературі, був перейнятий мистецтвознавчими проблемами, виступав у пресі як критик. «Як письменник, І. Кейван розпочав свою діяльність в 1927 p., спочатку як новеліст, поет і журналіст, друкуючи свої твори під різними псевдонімами в українських часописах Галичини (...) Розвідки І. Кейвана про українську книжну графіку й «Розгублені цінності» свідчать про ґрунтовні студії автора над українським мистецтвом. Також рецензії і. Кейвана на книжки й виставки свідчать про його майстерність, подібно як у графіці й портреті, передавати головніший зміст і синтезу прочитаного й баченого. В цьому відношенні І. Кейван-публіцист становить рідкісне явище в сучасній українській публіцистиці», писав Володимир Сочинський.

Власне, ще в студентські роки свідченням його творчого обдарування були численні нагороди, головним чином перші й другі. Знали його як активного члена мистецького товариства «Спокій» у Варшаві, де навесні 1933 р. він уперше наважився прилюдно виставити свої роботи. Згодом він брав участь у діяльності Асоціації незалежних українських мистців і Спілки українських образотворчих мистців.