Читаючи Монтеня, Детальна інформація

Пошукова робота

Читаючи Монтеня

План

1. Про смерть

2. Людина в природі чи природа в людині

3. Чистота суспільних відносин, або великий розум

4. Головне — людина

5. Скептицизм — за І проти

6. Про місце людини у світобудові

7. Про Бога, віру й безсмертя душі

8. Про закони

Мішель Монтень (1533—1592 pp.) — відомий французький філософ епохи Відродження. Філософські праці Монтеня спираються на сучасну йому філософську літературу й античну спадщину. Монтень увійшов в історію як засновник скептицизму, як продовжувач античного скептицизму Піррона, за словами якого всі скептики є «шукачами». Саме тому на надгробному камені Монтеня вибитий напис: «Він догмати Христа з'єднав зі скептицизмом Піррона». У філософії Монтеня основним є надання людині права на сумнів Під сумнів ставляться догмати релігії, саме християнське поняття Бога, Філософ відкидає релігійне вчення про безсмертя душі й підходить до розуміння свідомості як властивості матерії. На відміну від агностиків, Монтень не заперечує пізнаванності світу. Головним принципом його моралі е переконання в тому, що людина не повинна пасивно очікувати свого щастя, обіцяного їй на небесах, вона вправі прагнути щастя в земному житті.

Найвідомішою роботою Монтеня є «Досліди». У них Монтень продовжує культурні традиції, пов'язані зі стоїцизмом й епікурейством, із якими він познайомився, читаючи твори римського філософа Сенеки й історика Плутарха. Стоїки вчили зневажати страждання, біль і смерть, адже всі ці почуття не можуть переважати над людською мудрістю Вищою за всі людські якості для Сенеки виявляється «чеснота», що може бути лише наслідком постійного й неослабного зусилля волі, і цим вона відрізняється від звичайної, природної доброти. Там, де людині не потрібно докладати зусиль, вступати в боротьбу з пристрастями, там немає «чесноти». Тільки людський розум може перемогти страх смерті й підкорити собі пристрасті. Така інтерпретація ролі розуму, людської волі, життєвої активності спрямована проти підкорення долі, провидінню, фатальній необхідності,

Про смерть

«Філософствувати — означає вчитися вмирати» — так називається один з найцікавіших розділів «Дослідів». Одним з найголовніших благодіянь чесноти за Монтенем є «презирство до смерті; воно надає нашому життю спокою і безтурботності, воно дозволяє смакувати її чисті й мирні радості; коли ж цього немає — отруєними виявляються також усі інші насолоди». Людські біди, страждання, убогість — це ті злигодні, яких зазнає будь-яке людське життя, але в боягузів є своя зброя, що руйнує всі негаразди — смерть. Смерть — це той ворог, від якого не втечеш, не сховаєшся. Чи є вихід, що дозволяє втекти від злигоднів, а не кидатися в обійми смерті? «.. треба навчитися зустрічати її (смерть) грудьми І вступати з нею в єдиноборство. І щоб відняти в неї головний козир, оберімо шлях, прямо протилежний до звичайного. Позбавмо її загадковості, придивімося до неї, привчімося до неї, думаючи про неї частіше, ніж про будь-що інше. Будемо усюди й завжди викликати в собі її образ, і при тому в усіх можливих її образах. Завдяки цьому ми зміцніємо, зробимося більш стійкими». Якщо підходити до такої філософії Монтеня як до установки, то вона створює враження своєрідної релігії. Можливо, вона й була для самого Монтеня релігією? «Невідомо, де чекає нас смерть; так будемо ж очікувати \x03AE усюди. Думати про смерть — означає думати про волю. Хто навчився вмирати, той розучився бути рабом». Можливо, тут звучить логічне пояснення попередніх закликів? «Готовність умерти Рятує нас від будь-якого підпорядкування й примусу... У сутичці між нами і смертю немає місця прикиданню, доводиться говорити начистоту і показати, Нарешті, не приховуючи, що в тебе за душею. Ось чому цей іспит — остаточна перевірка і спробний камінь усього того, що зроблене нами в житті. Цей день — верховний день, суддя всіх інших наших днів. Цей день, як говорить один давній автор, судить усі мої минулі роки. Смерті надам я оцінити плоди моєї діяльності, і тоді стане зрозумілим, чи виходили мої слова тільки з вуст або також із серця»

Монтень у своїх працях не береться давати визначення смерті, він чесно визнає, що не знає, «що вона собою являє і що робиться на тому світі». Він такий самий смертний, як і всі, володіння смерті не підвладні йому, він може лише усвідомлювати її присутність, її неминучість. «Смерть може бути байдужою, а може бути й бажаною. Я намагаюся уникати того, що, як мені відомо, є поганим, — наприклад, кривдити ближнього або не підкорятися тому, хто вищий за тебе, чи то бог, чи людина. Але того, про що я не знаю, добре це чи погано, я не страшуся. Якщо я помру, а ви залишитеся жити, то одні боги знають, кому з нас буде краще. Тому вирішуйте, як вам заманеться». «Рівність є перший крок до справедливості», — говорить Монтень, закликаючи сприймати життя і смерть як належне, адже покоління предків спостерігали сходи й заходи сонця, місяця, появу зірок на небі так само, як спостерігаємо їх ми, слід звільнити місце прийдешнім поколінням, щоб і вони спостерігали усе, що бачили наші предки й ми». Ось у цьому Монтень і бачить рівність. На думку Монтеня, природа вчинила на диво мудро, передбачивши смерть: «Щоб прищепити вам ту помірність, якої я від вас вимагаю, а саме, щоб ви не відверталися від життя і разом з тим не втікали від смерті, я зробила їх напівсолодкими й напівскорботними. Я навіяла Фалесу, першому з ваших мудреців, ту думку, що жити й вмирати — те ж саме. І коли хтось запитав його, чому ж, у такому випадку, він усе-таки не вмирає, він досить мудро відповів: «Саме тому, що це те саме».

Хочеться поставити природне питання: чому ж для людини смерть на війні менш, страшна, ніж смерть удома? Монтень і тут дає відповідь: «Я гадаю, що тут справа в сумних обличчях і застрашливій обстановці, серед яких ми її бачимо і які породжують у нас страх ще більший, ніж сама смерть. Ми ніби вже заживо одягнені в саван і віддані похованню... Милостивою є смерть, яка не дала часу для цих пишних приготувань». Отже, людина страшиться смерті «вдома» тільки через скорботні обличчя й обстановку, яку спостерігають тільки живі.

Деякі можуть сказати, що Монтень песимістичний у своїх поглядах, але скоріше слід вважати його гуманістом, який вважав, що людина не повинна упокорюватися переддолею, Богом, провидінням, вона цілком може відповідати за свої вчинки; Монтеню далекі жертовність, зречення в ім'я потойбічних ідеалів, про які ніхто достеменно нічого не знає: «Презирство до життя — безглузде почуття, тому що в кінцевому рахунку воно — усе, що в нас є, воно — усе наше буття... Життя веде нас за руку... потихеньку й легко, поки не кине в цей жалюгідний стан, змусивши поволі звикнутися з ним. Ось чому Ми не відчуваємо жодних потрясінь, коли настає смерть нашої молодості, що, далебі, за своєю сутністю набагато жорстокіша, ніж кончина ледь жевріючого життя чи кончина нашої старості. Адже стрибок від буття-животіння до небуття менш тяжкий, ніж від буття-радості й процвітання до буття-скорботи й муки». Монтень дуже правильно помітив і оцінив своєрідну «смерть» в юності з погляду психологічної природи людини.

Мета людини — вслухатися в природу. Долати труднощі, що виникають перед людиною, допомагає помірність в усьому, вона дозволяє уникати непомірних крайностей, дає можливість існувати особистості в тих межах, що поставлені самою природою.

Монтень приєднується до античних мудреців, він вважає, що пристрасть за своєю суттю — пастка для людини. Кожний повинен уміти відрізняти справжні, повноцінні задоволення від тих, до яких домішуються турботи або які затьмарені ними. Більшість задоволень, за словами філософів, «лоскоче й захоплює» нас лише для того, щоб задушити до смерті. Якби головний біль починав нас мучити перед сп'янінням, ми остерігалися б надмірно пити. Але насолода може бути як фізичною, так і моральною. Наприклад, книжки приносять моральне задоволення, але якщо робота з ними забирає в нас здоров'я й бадьорість, то чи не краще покинути їх, щоб зберегти найцінніше наше надбання — здоров'я. Людина повинна вміти знаходити розумну рівновагу і вміти її підтримувати.

Монтень звертає нашу увагу на непомітну красу, яку найчастіше людина може оцінити, коли вона з'являється очищеною, рафінованою, пихатою й надутою. Принадність її «непомітна, прихована: лише дуже ясний і чистий погляд може вловити це тихе сяйво». Цінність краси в її простоті й добірності. Щоб знайти або побачити бажане, кожен витрачає ту кількість зусиль розуму, яку необхідно затратити для досягнення поставленої мети. Поверховий погляд на речі ніколи не дасть повної картини, не відкриє їхньої внутрішньої краси. «Будь-хто з нас значно багатший, ніж йому здається, але ми привчені жити позиками і милостинями, ми виховані так, щоб охочіше брати в інших, ніж витягати щось із самих себе. Ні в чому не вміє людина обмежитися лише тим, що їй необхідно... Жадібність її не знає меж». Та ж сама картина спостерігається і в одержанні знань: «Людина претендує на те, щоб зробити більше, ніж їй під силу і ніж це взагалі потрібно, вважаючи в науці корисним для себе без винятку все, що вона охоплює» Тяга до «поглинання речей» властива людям споконвічно, за своєю природою. Змінити ж таке становище можна, очевидно, силою розуму.

Чистота суспільних відносин, або великий розум

Прикладом стоїчної мужності для Монтеня є люди, що поводяться у відповідності зі своїми принципами, непохитно витримують усі страждання й негаразди. Монтеня дивує в бідних прошарках населення те, як там вимовляється й сприймається слово: «Про сухоти він (садівник) говорить «кашель», про дизентерію — «розлад шлунка», про плеврит — «застуда», і називаючи їх м'якше, він : переносить їх легше». Тут можна посперечатися з філософом. Справді, досить часто зустрічаються випадки, коли спрощуючи, роблячи менш «страшною» назву хвороби, люди й переносять її легше. Але Монтень не враховує того, що малоосвічений народ не знає правильної назви хвороб, а якби він знав правильну назву, багато хто перестав би спрощувати «страшні назви». Крім того, незнання діагнозу захворювання «простими хворобами» призводило до високої смертності серед бідних прошарків населення. Ототожнення високої філософії і народної мудрості дозволяє Монтеню провести паралель між освіченими людьми й простолюдинами. Тільки ці дві категорії людей, вважає Монтень, гідні поваги. «Натомість метиси, які знехтували станом первісного незнання всіх наук і не зуміли досягнути другого, вищого стану, небезпечні, шкідливі й лихі саме вони вносять у світ розбрат» Подібне судження можна почути і про творчість. «Поезія посередня, що має місце між народною і тією, що досягла вищої досконалості, заслуговує зневаги не варта того, щоб цінуватися й шануватися» Самокритика Монтеня настільки висока, що він зараховує себе до метисів, які «сидять між двох стільців» і метиси, які відійшли від первісного незнання через власну велику гординю і не дійшли до «великих умів» через убогість свого розуму є тими, хто засумнівався «Що ж до мене, — говорить Монтень, — то я намагаюся, наскільки це в моїх силах, повернутися до первісного, природного стану, який зовсім даремно намагався покинути».

Прикладом «природного» життя для Монтеня с тубільці Америки, їхні звичаї й особливості соціального ладу. Він протиставляє природне життя тубільців порядкам і соціальним установкам, прийнятим у нього на батьківщині «Ці на роди здаються мені варварськими тільки в тому розумінні, що їхній розум ще мало оброблений і вони ще дуже близькі до первозданної безпосередності й простоти Ними все ще керують природні закони, майже не перекручені нашими Вони все ще перебувають у такій чистоті, що я іноді досадую, чому відомості про неї не досягли нас раніше, у ті часи, коли жили такі люди, що могли б судити про це краще, ніж ми Ось народ у якого немає ніякої торгівлі, ніякої писемності, ніякого знайомства з лічбою, ніяких ознак влади або переваги над іншими, ніяких слідів рабства, ніякого багатства, ніякої бідності. Ніяких спадщин ніяких розподілів майна, ніяких занять, крім ледарства, ніякого особливого шанування родинних зв'язків, ніякого одягу, ніякого землеробства ніякого вживання металів, вина або хліба Немає навіть слів, що позначають неправду, зрадництво, вдавання, скнарість, заздрість, лихослів'я, прощення » Монтень бачить у суспільному ладі тубільців ту простоту, яку «заглушили» непотрібні умовності цивілізованого світу Природність законів відсутня у сучасному суспільстві, а ті. як прийнято, диктуються користю, жадібністю й прагненням до влади Цілком можливо, що Монтень тут «хоче бачити» тільки один бік медалі, він не враховує того, що суспільний лад тубільців ще не досяг тієї межі, за якою виникають звади, племінні, природно-ресурсні й економічні проблеми без вирішення яких ставиться під сумнів сам факт подальшого існування цього суспільства. Монтень не бере до уваги, що навіть у тубільних племенах присутній людський фактор, де будь-який член суспільства може збунтуватися проти свого становища в суспільстві, а у випадку сильного лідерського начала він здатен повести за собою одноплемінників чим і створює конфліктну ситуацію

З розвитком будь-якого суспільства природно виникають конфлікти й проблеми, що вимагають вирішення Звідси випливає, що «примітивність» суспіль них відносин не постійна, вона зникне, як тільки з'являться перші причини для розвитку суспільства, а отже, можливе й виникнення різнорідних «штучних» обмежень, які накладаються на людину, і навряд чи таке змінене суспільство викликає захват у філософа.

Незважаючи на висловлене замилування укладом життя «чистого суспільства», Монтень все-таки розуміє тимчасовість його благоденства «Вони починають війну не заради завоювання нових земель, тому що продовжують насолоджуватися родючістю незайманої природи, що постачає їх. без будь-якого зусилля з їх боку, усім необхідним для життя в такому достатку, що їм немає потреби розширювати власні межі Вони перебувають у тому благословенному стані духу, коли в людині ще немає бажань понад викликаними його природними потребами; усе те, що перевершує ці потреби, їм ні до чого. Усіх своїх однодумців, які приблизно однакового з ними віку, вони називають братами, молодших — своїми дітьми, а старших — батьками. Ці останні залишають своє майно в спадщину всій громаді, без розподілу і без будь-якого іншого права на володіння ним, крім того, яке дарує своїм створінням, породжуючи їх, природа. Якщо їхні сусіди, перейшовши через гори, нападають на них і здобувають перемогу, то вся здобич переможця полягає тільки в славі й усвідомленні власної переваги в силі й доблесті; їм немає справи до майна переможених, і вони повертаються у свою область, де їм не бракує нічого, а головне того найбільшого блага, яке полягає в умінні насолоджуватися своєю долею і задовольнятися нею Так само чинять, у свою чергу, і вони самі, коли їм трапляється бути переможцями».

Монтень вважає жорстокість цих, у буквальному значенні слова, канібалів більш виправданою, ніж жорстокість сучасників. Монтень критично ставиться до інквізиції, порівнюючи її з канібалізмом і навіть ставлячи на ступінь нижче, де людину за життя піддають жорстоким катуванням, тіло її спалюють, коли канібалізм більш «чесний»: людину смажать і з'їдають після того, як вона помре. Мабуть, з цим можна і потрібно погодитися, порівнюючи мораль часу інквізиції і звичаї дикого племені канібалів; хоча, зрештою, і сьогодні гуманність є не найпоширенішою властивістю душі сучасних цивілізацій, і в наш час вистачає жорстокості, не тільки щодо тварин, але й людей.

Монтень захоплюється культурою й способом життя цих дикунів. Чудові міста, розвинуте ремесло, вироби з дорогоцінних каменів і металів виконуються ними з великим смаком і майстерністю і не гірше, ніж це роблять європейці. Але, як не дивно, європейці не можуть зрівнятися з дикунами, коли справа .стосується «благочестя, дотримання законів, доброти, щедрості, чесності, щирості». Монтень з болем говорить про ціну, яку заплатили аборигени за спілкування з європейцями: «До чого ж легко було б завоювати душі настільки незаймані, настільки жадібні до сприйняття всього нового, здебільшого з прекрасними задатками, вкладеними в них природою! Ми ж вчинили зовсім інакше, скористалися їх незнанням і недосвідченістю, щоб тим легше схилити їх до зрадництва, розкоші, жадібності й до різнорідної нелюдськості й жорстокості за образом подобою нашої власної аморальності. Хто коли-небудь купував за таку ціну послуги, що надаються торгівлею й обміном товарами? Стільки міст зруйновано вщент, стільки народів винищено до останньої людини, стільки мільйонів людей перебито нещадними завойовниками, і найбагатша й найпрекрасніша частина світу перевернена догори дном заради торгівлі перцем і перлами: безглузда перемога!» Виходить, що чим розвиненіше суспільство, чим більше в ньому спокус, тим слабкішою й нещаснішою стає сама людина.

Ця тема актуальна й сьогодні, напевно, вона навіть набула жахливіших форм, тому що з розвитком цивілізації зросли й попити людства, а щоб одержати бажане, доводиться бути хитрішим і жорстокішим.

Головне - людина