Читаючи Монтеня, Детальна інформація

Монтень не раз звертає увагу читача, що предмет, який його цікавить, про який він розмірковує, — це людина, її особистість, життя й доля. Усім відомо, що для об'єктивної оцінки чого-небудь потрібно абстрагуватися від власного «я», тільки після цього з являється можливість наблизитися до істини. Але зовсім іншого підходу вимагає пошук і дослідження людської особистості. Тут шукач повинен стати тонким психологом, намагатися вловити буття, яке стрімко змінюється щосекунди.. Щоб не потрапити в бистрину буття, дослідник повинен розглядати речі щодо конкретного моменту часу й конкретного простору, або ж провести порівняльний аналіз між об'єктами, які існують (або існували) у різних часових і просторових площинах.

Монтень розглядає людину як частину природи, її одиницю. Сама ж природа є головною наставницею у вихованні людини, її завдання — розвинути мислення індивіда, забезпечити здатністю до логічного умовиводу, до її «обов'язків» належить виявлення, розкриття й удосконалення того, що вона заклала в кожну людську натуру. Монтень, як дослідник людських душ, як створіння тієї ж природи, намагався своїми працями розкривати й виховувати людей вільних і природних, чесних і працьовитих. Він неодноразово підкреслював також індивідуальний підхід у справі виховання. «Нехай учитель вимагає в учня не тільки слова затвердженого уроку, але зміст і саму його суть, і нехай робить висновок про користь, яку він приніс, не за показниками пам'яті свого вихованця, а за його життям. І нехай, пояснюючи що-небудь учневі, він покаже йому це із сотні різних сторін і застосує до безлічі різних предметів, щоб перевірити, чи зрозумів учень як слід і якою мірою засвоїв це; у послідовності своїх роз'яснень нехай він керується прикладом Платона. Якщо хто вивергає їжу в тому самому вигляді, в якому поглинув її, то це свідчить про нестравність їжі й про нетравлення шлунка. Якщо шлунок не змінив якості й форми того, що йому належало переварити, отже, він не виконав своєї справи.

Нехай він змусить дитину пройтися перед ним і в такий спосіб одержить можливість судити про її ходу, а отже, і про те, наскільки йому самому потрібно стримати себе, щоб пристосуватися до сил учня... Здатність опуститися до потягів дитини і керувати ними властива лише піднесеній і сильній душі. Що ж до мене, то я твердіше і впевненіше йду в гору, ніж спускаюся з неї.

Стає -зрозумілим, чому освіта сьогодні настільки сіра й безлика. Сучасні класи напхані великою кількістю учнів, яким викладається однаковий матеріал, потрібне однакове поводження, хоча здібності їх можуть бути досить різними. Ось тому серед великої кількості учнів лише один або двоє одержують доступний їхньому розумінню матеріал, інші ж учні залишаються нерозкритими, немов бруньки на дереві при раптовому морозі. Чи не занадто дорога ціна такого навчання: дві бруньки, які розпустилися, на весь фруктовий сад?

Монтень акцентує увагу також і на практичній спрямованості виховання: «Чи можна навчити керувати конем, володіти списом, лютнею або голосом, не змушуючи день у день вправлятися в цьому, подібно до того, як дехто прагне навчити нас тверезому міркуванню і митецькому мовленню, не змушуючи вправлятися ні в міркуванні, ні в мовленні? А тим часом при вихованні в нас цих здібностей усе, що постає перед нашими очима, варте повчальної книги; витівка пажа, тупість слуги, застільна бесіда — усе це нова їжа для нашого розуму.

У цьому відношенні особливо корисним є спілкування з іншими людьми, а також поїздки до чужих країн, не для того, зрозуміло, щоб, дотримуючись звичаю нашої французької знаті, привозити із собою звідтіля різні відомості про те, наприклад, скільки кроків має завширшки церква Санта-Марія Ротонда, або до чого ж розкішні панталони синьйори Лівії, або, подібно до інших, наскільки обличчя Нерона на такій-то давній статуї довше й ширше, ніж його зображення на такій-то медалі, але для того, щоб вивезти звідтіля знання духу цих народів і їхнього способу життя, і для того також, щоб відточити й відшліфувати свій розум у зіткненні з думками інших. Я б порадив посилати нашу молодь за кордон у якомога більш ранньому віці й, щоб одним пострілом убити двох зайців, саме до тих з наших сусідів, чия мова найменш близька до нашої, так що якщо не привчити до неї свій язик змолоду, то потім уже засвоїти її не вдасться».

Такий підхід Монтеня до виховання заслуговує досить уважного вивчення, тому що не тільки в середньовіччі, але й у наші дні досить поширена ситуація, коли людина або пасивна у пошуках, або шукає те, що знаходиться далеко від істинних цінностей.

Монтень вітає ті глибокі, продумані знання, які можна застосувати на практиці. Він протестує проти тих учених мужів, що, «прагнучи піднятися над іншими і хвастнути власними знаннями», є насправді поверховими: «Вони вміють гарно говорити, але потрібно, щоб хтось інший застосував їхні слова на ділі». Сьогодні ці псевдознавці досить спритно «адаптувалися» в різних сферах діяльності, вони знову ж таки вміють міркувати, але не вміють діяти. Яку оцінку можна дати такій освіті або такій освіченості? «Я люблю й шаную науку, так само як і тих, хто нею володіє. І коли наукою користуються як слід, це найблагородніше і найбільше з досягнень роду людського. Але в тих (а таких безліч), для кого вона — головне джерело самовдоволення й впевненості у власному значенні, чиї пізнання ґрунтуються тільки на гарній пам'яті, хто все черпає тільки з книг, у тих, насмілюся сказати, я ненавиджу вченість навіть більше, ніж повне неуцтво. У нашій країні й у наш час ученість може бути корисною для кишені, але душі вона рідко що-небудь дає». Читаючи такі рядки, написані кілька сторіч назад, мимоволі думаєш про те, що людина по суті своїй мало змінюється.

Наука, а тим більш філософія, на думку Монтеня, повинна викликати в учнів радість і задоволення. Корисно також викладати цю науку дітям, адже крім того, що вона вчить дивитися на життя не з обивательського погляду, «...немає нічого іншого настільки милого, бадьорого, радісного, ледь не сказав пустотливого...», ніж філософія.

Скептицизм - за і проти

Монтень, як продовжувач скептицизму, вважав, що судити навіть про найбільш достовірне слід з дуже великою обережністю: «Наймудріша людина у світі на питання, що вона знає, відповіла, що знає тільки те, що вона нічого не знає. Більшість того, що ми знаємо, являє собою лише незначну частку того, що ми не знаємо». Скептицизм Монтеня спрямований тут не проти розуму, а проти середньовічної схоластики, яка могла «порозумувати», абстрактно вибудувати будь-яку схему, але не могла працювати з конкретним знанням, не могла йти від конкретного до загального, і навпаки.

Монтень закликає кожного відповідати за свої слова, тому що саме безвідповідальність призводить до словесних зловживань. Стверджувати те, чого не знаєш, говорити про те, чого не бачив, — це найглибше неуцтво. «Починаєш ненавидіти. Все правдоподібне, коли його видають за щось непохитне. Я люблю слова, що пом'якшують сміливість наших тверджень і вносять у них якусь помірність: «можливо», «ймовірно», «почасти», «кажуть», «я гадаю» і тому подібні, — пише Монтень. — І якби мені довелося виховувати дітей, я б так ретельно вкладав їм у вуста ці вирази, що свідчать про сумніви, а не про рішучість: «що це означає», І «я не розумію», «можливо», — що вони й у шістдесятилітньому віці поводилися б, як учні, замість того, щоб удавати з себе, як вони звикли, докторів наук, ледь досягнувши десятилітнього віку».

Будь-яке підняте питання можна розглядати односторонньо, з особистих позицій, а це вже є неуцтвом, тому що інші аспекти залишаються не охопленими увагою. Визнати своє неуцтво означає знайти в собі силу й мужність, що часом не поступається знанню.

Якщо досить коректно і м'яко розглянути, наприклад, такий вираз, як «я знаю», то він виглядатиме приблизно так: «на тому рівні можливості пізнання, на якому я знаходжуся, і при використанні всіх способів і засобів пізнання, які я маю у своєму розпорядженні, при наявності в мене інформації й відомостей з цього питання певного обсягу і певної вірогідності, я припускаю наявність таких ось відомостей». Якщо говорити про емоційне сприйняття цієї фрази опонентами, то деякі з них сприймуть В як більш-менш достовірну і таку, що має право на існування, інші — як нонсенс. Однак певна чіткість і коректність у сприйнятті цього висловлення повинна все ж таки з'явитися, що, цілком імовірно, забезпечить взаєморозуміння співрозмовників, і вони зможуть розглянути кілька сторін поставленої перед ними проблеми.

Повертаючись до питання про засоби пізнання світу, Монтень припускає, що людина, володіючи розумом, все-таки не має якогось почуття, що дозволяє пізнавати сутність речей. Він наводить як приклад «ті труднощі, на які ми наштовхуємося при дослідженні багатьох створінь природи... Якесь особливе по чуття підказує півням, що настав ранок або північ, що й змушує їх співати; якесь почуття вчить курей, які ще не мають ніякого досвіду, боятися яструба; якесь особливе почуття попереджає курча про ворожість до них кішок, але не собак, і змушує їх насторожитися при скрадливих звуках нявкання, але не боятися голосного і сварливого собачого гавкоту; воно вчить ос, мурах і пацюків вибирати завжди найкращий сир і найспілішу грушу, навіть не покуштувавши їх; учить оленя, слона і змію пізнавати певні, цілющі для них трави. Немає такого почуття, що не мало б великої влади і не було б засобом для придбання нескінченної кількості пізнань. Якби ми не сприймали звуків, гармонії, голосу, це створило б неймовірну плутанину в усіх інших наших знаннях. Адже крім безпосередніх показань кожного почуття, ми отримуємо безліч відомостей, висновків про інші предмети шляхом порівняння свідчень одного почуття зі свідченнями іншого Ми встановили яку-небудь істину, спираючись на наші п'ять почуттів і керуючись ними, але, можливо, для достовірного її пізнання, самої її сутності, потрібно було б отримати згоду й сприяння не п'яти, а восьми або десяти почуттів...» Такою заявою Монтень переконує читача, що все живе справді користується якимсь інтуїтивним чуттям, можна сказати, генетично закладеною пам'яттю, що небезпеку несе хижак, власник пазурів або зубів, а спілість фрукта зазвичай визначається колірною гамою або його ароматом. Натомість для нас «чинити відповідно до природи» означає «поводитися відповідно до нашого розуму», наскільки він здатен слідувати за нею і наскільки ми здатні розпізнати цей шлях. Людині найлегше покластися на свій розум, тому що все, що виходить за межі розуму, для неї є дивовижним і хаотичним. Знову ж таки незрозуміло: чи існує що-небудь чи нічого не існує, чи знаємо ми що-небудь чи нічого не знаємо, живемо ми чи ні... Адже Еврипід сумнівався, чи є наше життя життям чи ж життя є те, що ми називаємо смертю».

Тут Монтень підходить до одного з найскладніших питань філософії: усвідомлення людиною свого місця у Всесвіті. В історії людства і філософії були по-справжньому великі вчені, що здійснили кілька (вдалих і не дуже) спроб осягнути буття, Людство зобов'язане "їм багато чим Однак навіть не кажучи про досягнення цивілізації й інші умови, що впливають на ступінь пізнання людини і Всесвіту, а торкаючись тільки людського розуму, можна сказати спираючись на чисту інтуїцію, що людина далека ще від самореалізації вона ще не знає усіх своїх можливостей, які може використовувати для пізнання світу. Такій ситуації може сприяти сучасне уявлення про фізичну природу речей або що-небудь подібне, з іншого боку можливим є й те, що колись таке знання було набуте людством, але до наших днів воно не дійшло або рефлексія його була не зовсім повною.

У зв'язку з тим, що Монтень підтримував ідеї скептицизму, можна було б вести мову про сприйняття і можливе схвалення ним певних ідей агностиків, але сам філософ відкидає навіть таку спробу «Я переконуюся, що філософи не в змозі висловити свою основну думку ніякими засобами мови їм знадобилася б якась нова мова. Наша мова повністю складається із зовсім неприйнятних для них стверджувальних пропозицій, унаслідок чого, коли вони кажуть «я сумніваюся». їх відразу ловлять на слові й змушують визнати, що вони принаймні, упевнені й сумніваються. Це спонукало їх шукати порятунку в такому медичному порівнянні без якого їхній спосіб мислення був би непоясненним коли вони вимовляють «я не знаю» або «я сумніваюся» то вони кажуть, що це твердження само себе знищує.

Цей напрям думок точніше передається питальною формою «Що знаю я?» як говорить девіз, написаний у мене на коромислі ваг»

Таким чином, іронізм «Дослідів» являє собою критику старого мислення і t способом доказу того, що розум людини виявляє себе в безмежній розмаїтості своїх можливостей Монтень не відмовляється від пізнання силу й істини. Висунуті численні теорії й думки. їхня мінливість свідчать про невичерпність природи й думки людини, але аж ніяк не про їхнє безсилля «Нелегко встановити межі нашого розуму, він допитливий, жадібний і настільки ж мало схильний зупинитися, пройшовши тисячу кроків, як і пройшовши п'ятдесят Я переконався на досвіді, що те. що залишилося невідомим одному століттю роз'яснюється в наступному» Монтень залишає «відкриті двері» для майбутніх поколінь, він сподівається, що істина буття буде відкрита

В епоху Відродження був зроблений ряд відкриттів, що розсунули межі людських знань Середньовічна людина, яка сприймала світ як геоцентричну систему, раптом одержала інформацію, що докорінно змінює її уявлення про світобудову Це можна порівняти тільки з тим. як людина все життя прожила в одній місцевості, де всі орієнтири їй знайомі як свої п ять пальців, але у певний момент вона раптом потрапила у незнайому місцевість де їй потрібно шукати нові точки відліку або шукати й створювати нові орієнтири Новий, незвіданий світ виявився невичерпним і нескінченним, загадковим і страшним.

У людини виникає безліч теорій про різні світи «Твій розум на повній підставі і з найбільшою ймовірністю доводить тобі що існує безліч світів.

У випадку ж. якщо існує безліч світів, як думали Демокриї Епікур і майже всі філософи, то звідкіля ми знаємо, що принципи й закони нашого світу приватні також і до інших світів Ці світи можливо мають інший вигляд й інше влаштування. Він уявляв їх собі то подібними між собою то несхожими. Адже навіть у нашому світі ми спостерігаємо нескінченну розмаїтість і розходження в залежності від віддаленості тієї або іншої країни».

Скептицизм Монтеня зіграв позитивну роль також у запереченні різних забобонів і віри в чудеса. Він категорично виступає проти переслідування «чаклунів». Усе, що виходить за межі розуміння, є надприродним, для нього має бути і якесь надприродне підтвердження. «Життя наше є щось занадто реальне й істотно важливе, щоб ним можна було б розплачуватися за якісь надприродні й уявлювані події... Якою б бездоганно правдивою не здавалася людина, їй можна вірити лише в тому, що стосується справ людських... Мені здається, що цілком допустимим є засумніватися в чуді, якщо у будь-якому разі вірогідність його можна перевірити яким-небудь не чудесним способом. І я згоден зі святим Августином у тому, що стосовно речей, які важко довести й у які небезпечно вірити, слід віддавати перевагу сумніву». Монтень не визнає чудес, вважаючи, що немає нічого в природі, що виходило б за межі її законів. Ніякої особливої сили над природою немає. Природа сильна сама по собі й нерозуміння її проявів свідчить про недостатні знання людини.

Про місце людини у світобудові

Монтень руйнує антропоцентризм, який розглядає людину як центр Всесвіту і кінцеву мету усієї світобудови. У нього зовсім нова, відмінна від інших, теорія створення й існування людини: людина є частиною природи і підкоряється природним законам. Монтень змушує переглянути егоїстичне ставлення до всього, що оточує людину, «що все це створене й існує стільки століть тільки для неї, для її зручності й до її послуг». «Чи не смішно, — пише Монтень, — що це незначне й жалюгідне створіння, яке не в змозі навіть керувати собою й зазнає ударів усіх випадковостей, оголошує себе володарем і владикою Всесвіту, найменшу частку якого вона навіть не в змозі пізнати, не те що розпоряджатися нею!» На жаль, і сьогодні деякі індивіди вважають, що все у світі «крутиться» навколо них, хоча в наші дні вже достатньо утвердилося уявлення про людину як про частину природи, і причому не центральну. Однак психологія сучасної людини ще не перебудувалася відповідно до цього принципу. Адже маючи на руках доведену науковими дослідженнями інформацію, що чим більший обсяг мозку тварини, тим вона розумніша, людина, обсяг мозку якої значно менший, ніж у кита, дозволяє собі винищувати цих тварин. Незважаючи на науково доведені факти, людина вважає себе найрозумнішим представником фауни на Землі! «Через суєтність тієї уяви вона рівняє себе з богом, приписує собі божественні здібності, відрізняє й виділяє себе з безлічі інших створінь, применшує можливості тварин, своїх побратимів і співтоваришів, наділяючи їх такою часткою сил і здібностей, якою їй заманеться. Як вона може пізнати зусиллям свого розуму внутрішні й приховані рухи тварин! На підставі якого зіставлення їх із нами вона приписує ЇМ дурість... Важко сказати, хто винуватий у тому, що люди й тварини не розуміють одне одного, адже ми не розуміємо їх так само, як і вони нас. На цій підставі вони так само мають право вважати нас тваринами, як ми їх... Потрібно визнати рівність між нами і тваринами...»

Розмірковуючи про місце людини у світобудові, про її цінність, слід, насамперед, чітко усвідомити, що вона частина природи. Перш ніж штовхнути собаку або кішку, потрібно подумати, що ця істота знаходиться на рівних позиціях із людиною, вона виконує свою функцію: один охороняє територію, інша ловить , гризунів.

Напевно, абсолютно у всіх відношеннях рівняти кішку й людину все ж таки не слід, однак те, що всі ми, і люди, і кішки, є частинами природи (причому найбільш шкідливою для неї самої частиною сьогодні є саме ми) достатньо очевидно.

Про Бога. Віру й безсмертя душі

У той час, коли Монтень працював над «Дослідами», у Франції спостерігався розквіт інквізиції, тому автор не міг відкрито відповісти на питання: чи існує Бог. Однак у працях досить чітко і зрозуміло подана позиція філософа Сум'яття думок викликає в Монтеня сумнів в ідеї божества взагалі. Монтень опинився перед серйозними протиріччями: якщо Бог існує, то він є істотою одухотвореною, якщо він істота одухотворена, то має органи чуттів, а якщо він має органи почуттів, то він зазнає розбещуючого впливу пристрастей. Якщо ж він не має тілесної сутності, то не має й душі, а, отже, не може й діяти; якщо він має тіло, то він не врятований від загибелі.

Відокремивши релігійну істину від розуму і реального життя, Монтень перетворює свого Бога на абстрактну сутність, яка не має конкретних рис, але є вічною, позачасовою, не наділеною ніякими атрибутами.