Живопис, Детальна інформація

Минають століття, а творча спадщина великого італійця не перестає захоплювати і залишається об'єктом аналізу, стимулює теоретичні пошуки провідних естетиків і мистецтвознавців світу.

Ренесанс яскраво проявився також у нідерландському живописному мистецтві, що привело до виникнення особливої техніки живопису, відомої під назвою фламандської манери.

Провідні митці нідерландського Відродження володіли майстерністю деталізувати зображуване, намагалися удосконалити колористичну гаму, передати емоційно-чуттєву напругу. Видатними представниками

194

нідерландського Ренесансу були брати ван Ейк – Гумберт (1366– 1426) і Ян (1385–1441), які створили прославлений Гентський вівтар;

П. Брейгель (1525–1569) – автор всесвітньо відомої картини «Сліпі»; Г. Босх (1450–1516), у творчості якого нідерландський живопис досяг свого найвищого розквіту. З одного боку, полотна Босха безпосередньо пов'язані з традиціями національної нідерландської культури («Віз сіна»), з іншого – орієнтовані на загальнолюдські проблеми і відображають одну з страшних сторінок в історії людської цивілізації – інквізицію. Твори Босха метафоричні за своїм змістом. Наприклад, інквізитори на полотнах митця представлені у вигляді страшних чудовиськ, поряд з якими знаходяться їхні жертви – перелякані люди. Ці образи через кілька століть знову виникнуть у живописному мистецтві – на картинах художників-сюрреалістів, які вважатимуть Босха своїм «хрещеним батьком».

Живопис італійського та нідерландського Відродження мав значний вплив на розвиток цього виду мистецтва у Німеччині, зокрема на творчість А. Дюрера (1471–1528). Його ім'я пов'язане з розвитком портретного жанру – «Молода людина», «Автопортрет»; з монументальним живописом – «Чотири апостоли». Проте найбільшу славу Дюреру принесли його всесвітньо відомі гравюри «Три селянини», «Св. Ієронім», які отримали високу оцінку великих сучасників художника, зокрема відомого нідерландського вченого і письменника Еразма Роттердамського.

Мистецтво живопису кінця XVI – XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експериментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.

Особливе місце в контексті живописних пошуків XVII ст. посідає творчість двох голландських митців Ф. Халса (1585–1666)

195

та Я. Вермеєра Делфтського (1632–1675). Крім суто професійних досягнень, їхня спадщина стимулювала процес художньої спадковості, своєрідний «діалог через століття». Так, традиції Ф. Халса щодо живописної інтерпретації категорії комічного отримали продовження у творчості видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746– 1828) – «Водоноска», «Сліпий» і в опосередкованій формі вплинули на серію офортів «Капричос». Художня ж спадщина Я. Вермеєра Делфтського спонукала до художніх експериментів метра сюрреалістичного живопису С. Далі, про що він сам згадував у своїй статті «Світові ідеї».

Слід зауважити, що живописне мистецтво XVII–XVIII ст. характеризувалося цікавими пошуками у галузі колористичної композиції, що знайшли своє відображення у творах П. Рубенса (1577–1640), А. ван Дейка (1599–1641), Ф. Сурбарана (1598–1664), Е. Греко (1541–1614), Д. Веласкеса (1599–1660), особливо у творчості Рембрандта (1606–1669). У всесвітньо відомих полотнах голландського митця емоційна напруга виникає і передається завдяки дивовижній грі світла і тіні. У своїх портретах Рембрандт переважно працює темними фарбами. Однак для того, щоб більше підкреслити психологічний стан людини, який найадекватніше передають її обличчя і руки, митець використовує світлові акценти. Саме до цього прийому видатний художник звернувся у своєму геніальному полотні «Повернення блудного сина», що відобразило трагічні міркування Рембрандта про сенс людського буття.

Колористична композиція творів Рембрандта, гра світла і тіні на його полотнах мала значний вплив не тільки на розвиток живописного мистецтва XVIII–XIX ст., зокрема на творчість Ф. Рокотова (1732–1808), Д. Левицького (1735–1822), В. Боровиковського (1757–1825), Т. Шевченка (1814–1861), М. Пимоненка (1862– 1912) та інших художників, а й на пошуки, що відбувалися у мистецтві кіно, яке у кращих своїх зразках (фільми німецького експресіонізму, О. П. Довженка, А. Тарковського, П. Грінвейя) використовувало саме цей прийом для створення атмосфери емоційної напруги, передачі почуттів героїв стрічок.

XIX ст. у мистецтві живопису пов'язане з виникненням надзвичайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм (від фр. ітргезкіоп – враження). Надзавданням художників-імпресіоністів стає гасло: «Малюю те, що бачу», яке було втілене у кращих творах Е. Мане (1832–1883) – «Сніданок на траві», «Бар Фолі-Бержер», К. Моне (1840–1926) – «Враження. Схід сонця»

196

РЕНУАР П'ЄР ОГЮСТ

(1841–1919) – французький живописець, один з представників імпресіоністичного напряму. Його творчі інтереси концентрувалися навколо жанрів пейзажу і натюрморту, але ім'я О. Ренуара насамперед ототожнюється з новим етапом у розвитку портрета, що фактично набув статусу «візитної картки» майстра. Здебільшого на полотнах живописця зображені прекрасні жінки на пленері чи у «вишуканому інтер'єрі»: «Дівчата в чорному», «Великі купальниці», «Дівчата за піаніно». «Дівчина з віялом» та ін., які ніби уособлюють відомий давньогрецький принцип «кало-кагатії» – єдність добра і краси. Особливе місце у спадщині О. Ренуара займає портрет актриси /Канни Самарі. Це полотно в інтерпретації художника – гімн великій силі жіночості, що була лейтмотивом усієї творчості великого митця.

(назва саме цієї картини, власне, і визначила назву цього напряму), О. Ренуара та ін. Провідні художники-імпресіоністи намагалися передати і відтворити колористичне багатство навколишнього світу. Тому кольорове співвідношення зображуваного несло головне психологічне та естетичне навантаження.

Одним з провідних жанрів імпресіонізму стає пейзаж. Це зумовлює необхідність працювати на натурі – пленері і вимагає від художників вивчення характеру освітлення у різні години доби, урахування особливостей атмосферних умов, а головне – впливу світла на колір. Імпресіоністичний живопис так віртуозно володів світлом, що міг зафіксувати навіть колір повітря, туману, тіні тощо. Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живопису кінця XIX ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представниками якого були Ван Гог (1853–1890), Сезанн (1839–1906), Гоген (1848–1903).

Культура і мистецтво XX ст. пов'язані з виникненням феномена модернізму (від фр. тоаете – сучасний, новітній). Поняття «модернізм» слід відрізняти від терміна модерн, який використовують для визначення напряму у мистецтві останнього десятиріччя XIX ст. Отже, модернізм – це художньо-естетична система, що складається на

197

початку XX ст. і об'єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології:

Детальніше зупинимося на аналізі експресіонізму та сюрреалізму, адже у межах цих двох течій мистецтво живопису посідало одне з провідних місць.

Експресіонізм (від фр. ехргежіоп – вираження) – напрям мистецтва, що виник як своєрідне заперечення імпресіонізму. Його апологетів цікавила не ідея зовнішнього «враження», а внутрішній світ людини, бажання зрозуміти і можливість виразити його. Експресіонізм – це інтернаціональний рух, який сформувався у складний перехідний період між першою та другою світовими війнами і приніс у творчість його провідних представників песимістичне начало: почуття неспокою, страху, розгубленості, трагічного передчуття.

Експресіоністичний живопис був представлений іменами норвезького художника Е. Мунка (1863–1944) та французького митця Ж. Руо (1871–1958). Через усі їхні твори лейтмотивом проходить тема смерті – провідний мотив експресіоністичного мистецтва, інтерпретований у картинах Ж. Руо «Кладовище», «Розп яття», «Старий король» і фактично на всіх полотнах Е. Мунка – «Крик», «Жах», «Людина-гора», «Танок смерті» та ін. Превалювання темного кольору та певна деформація перспективи на полотнах норвезького художника створювали відчуття страху і безпорадності.

Традиції класичного експресіонізму продовжуються і у другій половині XX ст. Яскравою постаттю експресіоністичного мистецтва у 70–80-ті роки стає А. Райнер – австрійський художник, автор картин «Тіло-пози», «Екстаз», «Маски смерті».

У роботах Е. Мунка, Ж. Руо, сучасних художників-експресіоністів розв'язуються проблеми сенсу буття, людської самотності, не

198

ДАЛІ САЛЬВАДОР

(1904–1989) – видатний іспанський живописець, знакова постать сучасного мистецтва.