Естетична специфіка літератури, Детальна інформація

А. Франса (1844–1924) – «Острів пінгвінів» тощо; Б. Шоу (1856–1950) – «Професія місіс Уоррен», «Будинки вдівця» та ін.

Слов'янська література XV–XVII ст. фактично не опановувала художніх можливостей комічного. Навпаки, особливості розвитку літератури Східної Європи того періоду пов'язані з феноменом богословських творів, що були яскраво інтерпретовані у творчості протопопа Аввакума (1620 або 1621 – 1682), зокрема в його автобіографічній повісті «Житіє протопопа Аввакума».

Особливості подальшого розвитку світової літератури XVII ст. позначені формуванням художніх течій, процес виникнення яких активно продовжувався і у XIX ст. Початком цього руху став такий напрям, як класицизм, що яскраво виявився у багатьох країнах Європи, зокрема у Франції – «французький класицизм»: П. Корнель (1606–1684), Ж. Расін (1639–1699), Ж. Б. Мольєр (1622–1673) та в Росії – «російський класицизм»: О. Кантемір (1708–1744), О. Сумароков (1717–1777), Д. Фонвізін (1745–1792). Саме у творах цих письменників знайшли відображення основні естетичні принципи класицизму:

247

Достоєвський

ФЕДІР МИХАИЛОВИЧ

(1821–1881) – російський письменник,

епохальна постать європейського літературного процесу.

В його творчості простежуються два етапи, що розділяють роки наслідків трагедії «нетрапіевського осередку», членом якого був Ф. М. Достоєвський. Перший етан – це період становлення письменника, коли були створені роман «Бідні люди», повісті та оповідання «двійник». «білі ночі», «Неточка Незванова» та ін., що складають єдиний тематичний цикл – осмислення «драми маленької людини», витоки якого, за висловом самого Достоевського, сягають у творчість М. В. Гоголя («Шинель»). Другий етап пов'язаний з романами «Зневажені і скривджені» і «Записки з Мертвого дому», тоді як розквіт літературної діяльності письменника асоціюється зі своєрідною трилогією письменника – «Злочин і кара», «Ідіот», «Біси», що можуть вважатися літературною моделлю аналізу «проблеми пограничних ситуацій». У цих романах Достоєвський осмислює цілий комплекс загальнофілософських питань (життя – смерть, добро – зло, страждання – співчуття, злочин – кара тощо). Художнім підсумком творчості письменника став роман «Брати Карамазовы». Особливе місце у спадщині письменника посідає його «ІЦоденник», який допоміг краще збагнути особливості світовідчуття Достоєвського, сприяв частковому проникненню у секрети творчої лабораторії одного з найвидатніших письменників усіх часів і народів.

співвідношення одиничного та загального, що виявляється як на рівні змісту, так і на рівні форми; єдність місця, часу, дії тощо. Процеси, які відбувалися у межах класицизму, були теоретично осмислені у трактаті Н. Буало (1636–1711) «Мистецтво поетичне».

Значний вплив на розвиток літератури XVIII ст. мало Просвітництво, що стимулювало філософські пошуки Д. Дідро, І. І. Вінкельмана, О. Г. Баумгартена, які впливали на світосприйняття Вольтера (1694–1778) та Ж. Ж. Руссо (1712–1778). їхній творчий доробок був блискучим синтезом власних філософських концепцій, літературної творчості і стимулював розвиток літературного процесу Східної Європи: Г. Державін (1743–1816), О. Радищев (1749–1802) та ін.

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. бере свій початок процес інтеграції культуротворчих наук: філософії, естетики, етики, мистецтвознавства, що приводить до виникнення напряму романтизму (від фр. готапіізт.е), який яскраво виявився у Німеччині, Англії, Франції,

248

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

(1814–1861) – знакова постать української культури. Феномен цього видатного письменника і живописця є одним з найдослідженіших в історії України. Філологи, мистецтвознавці, культурологи, психологи зробили об'єктом прискіпливого аналізу художню спадщину Т. Шевченка, яка з плином часу справляє все більше враження висотою свого художнього рівня, різноманітністю жанрово-тематичного спектра, кількістю створеного. Можливість блискучої реалізації свого талан ту у двох видах мистецтва (літературі та живописі) зумовила використання Т. Г. Шевченком прийому «тематичної дифузії». Найпоказовішим прикладом у цьому зв'язку є інтерпретація митцем історії матері-покритки, що була ним втілена у відомих літературних і живописних творах («Наймичка», «Катерина» та ін.). Великий інтерес сучасних дослідників викликає щоденник письменника, який більш відомий під назвою «Захалявної книжки». Саме їй у найтрагіч-нііпі моменти життя Т. Г. Шевченко довіряв свої думки, розкривав власну душу, фіксував творчі задуми. Розшифровка цих записів, можливо, відкриє нові, ще не досліджені, сторінки з життя і творчості особистості, з іменем якої справедливо асоціюється феномен української національної культури.

Росії, Україні. Батьківщиною романтизму була Німеччина. Біля його витоків стояли естетики Новаліс, брати Шлегель, Ф. Шеллінг, які стимулювали творчі пошуки провідних письменників-романтиків Е. Т. Гофмана (1776–1822), Г. Гейне (1797–1856), И. В. Гете (1749– 1832) – Німеччина; Дж. Г. Байрона (1788–1824) – Велика Британія; В. Гюго (1802–1885) – Франція; В. Жуковського (1783–1852), О. Пушкіна (1799–1837), М. Лєрмонтова (1814– 1841) ранній період творчості – Росія. Письменники романтичної орієнтації намагалися піднятися над прозою буття, але водночас не займалися її відвертою естетизацією. Саме тому романтизм вважається предтечею провідного напряму XIX ст. – реалізму, який розкриває людський характер опосередковано, через одиничне як вияв загального. Реалістичний рух подарував світові визначних письменників:

О. Пушкіна, М. Гоголя (1809–1852), Ф. Достоевського, Л. Толстого (1828–1910) – Росія; Т. Шевченка (1814–1861), П. Мир-249

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(справжнє ім'я Л. П. Косач-Квітка) (1871– 1912) – видатна українська поетеса і громадська діячка. Значний вплив на формування її естетико-мистецтвознавчих орієнтирів мали концептуальні розробки провідних західноєвропейських і вітчизняних теоретиків межі XIX– XX ст.: С. Кьеркегора, Ф. Ніцше, М. Драго-манова та ін., що зумовило превалювання філософського, морально-психологічного аспектів у творчості письменниці.

Характерною особливістю художнього спрямування Л. Українки була органічність у поєднанні національного і загальнолюдського, активне звернення до міфологічної традиції, інтерпретація класичних сюжетів світової літератури: «Кассандра», «Камінний господар», «Руфін і Прісцілла», «Оргія» та ін.

Творчим тріумфом Л. Українки стала драма-феєрія «Лісова пісня», в якій письменниця через систему яскравих художніх образів здійснила філософське осмислення споконвічних проблем життя – смерті, добра – зла, любові – зрадництва, що і надало твору статусу шедевра української літературної класики.

ного (1849–1920), І. Карпенка-Карого (1845–1907), О. Кобилянську (1863–1942), Л. Українку (1871–1913), М. Коцюбинського (1864–1913) – Україна; Ф. Стендаля (1783–1842), О. де Бальзака (1799–1850), Г. Флобера (1821–1880) – Франція; Ч. Діккенса (1812–1870), В. Скотта (1771–1832) – Англія та ін. Перелік імен можна продовжувати, адже література XIX ст. – це література «видатних персонали».

Доробок цих письменників був об'єктом для теоретичного аналізу з боку не тільки літературознавців, а й філософів, естетиків, психологів, оскільки у творах Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Т. Шевченка, О. де Бальзака та інших письменників проблеми людини, сенсу буття були осмислені з філософсько-естетичних позицій.

У подальшому такий інтеграційний прийом був характерним для творчості В. К. Винниченка, доробок якого впливав на світосприйняття як української, так і європейської інтелігенції, адже твори письменника мали загальнолюдську смисложиттєву спрямованість («Олаф Стефензон», «Рівновага», «Заповіти батьків»).

250

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ

(1880–1951) – український письменник і політичний діяч. Характерною особливістю його творчих пошуків і громадської діяльності було акцентування уваги на морально-етичній проблематиці. Винниченко зосереджувався на аналізі «іюграничних ситуацій», що стали об'єктом його художніх інтерпретацій в романах «Божки», «Рівновага» та п'єсах «Брехня», «Чужі люди». «Дисгармонія». У своїй творчій діяльності письменник активно використовував прийом «ідентифікації» – ототожнення себе з героями власних творів: «Шаблї життя», «Момент», «Олаф Стефензон» та ін. Важливе місце в спадщині Винниченка посідає його науково-дослідна діяльність, що, з одного боку, є цікаїзим зразком теоретичного осмислення власної творчої лабораторії, а з іншого – свідомою демонстрацією моральної позиції письменника: «Про мораль пануючих і мораль пригноблених. Олвертий лист до моїх читачів і критиків»: «Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво». Збагативши і розвинувши кращі традиції української літератури та визначивши принципово нову літературну тенденцію, В. К. Винниченко водночас подолав межі суто національного, здобувши статус загальнолюдського.

Розвиток реалістичного напряму XIX ст. пов'язаний з виникненням його різновидів – власне реалізму, що був яскраво представлений передусім у країнах Східної Європи і теоретично осмислений у працях О. Герцена (1812–1870), М. Чернишевського (1828– 1889), М. Добролюбова (1836–1861), та веризму (від італ. иего – істинний, правдивий), який безпосередньо асоціюється з творчістю італійського письменника Дж. Верги (1840–1922).

Кінець XIX – початок XX ст. позначений активізацією інтеграційного процесу дифузії культуротворчих наук і художньої практики, що у літературі привів до виникнення цілої групи напрямів і течій формалістичної орієнтації.

Так, у 70-х роках XIX ст. складається напрям – натуралізм (від лат. паіига – природа). Ця течія була зобов'язана своїм виникненням філософії позитивізму (О. Конт, І. Тен та ін.), яка мала