Естетична специфіка літератури, Детальна інформація

251

ЗОЛЯ ЕМІЛЬ

(1840–1902) – французький письменник, один з найвидатніших представників напряму натуралізму в літературі. Його спадщина – яскравий взірець трансформації досвіду природничих наук у літературну площину. Характерною особливістю творчості Е. Золя є його тяжіння до циклічності, що зумовило появу двадцятитомної серії романів «Ругон-Маккари». Метою письменника стало дослідження чинника «дурної спадковості», що була основою генеалогії роду Ругон-Маккарів (про це йдеться на сторінках роману «Кар'єра Ругомів») і безпосередньо вплинула на подальшу долю його нащадків – героїв творів «Пастка», «Здобич», «Гроші», «Черево Парижа», «Творчість», «Людина-звір» тощо.

В основному всі романи циклу трагічні за світовідчуттям. Об'єктом художнього осмислення Е. Золя стає психофізіологічна природа людини і неконтрольованість п вчинків. Письменник ніколи не виносить остаточний вирок своїм персонажам, він не засуджує і не виправдовує

їх, адже ними керує могутня сила позасвідомого. Саме до цього висновку доходить доктор Паскаль – герой однойменного й останнього роману циклу. Специфіка образного мислення, особливості світосприйняття письменника дали підставу 3. Фрейду вважати Е. Золя першим психоаналітиком в історії людства.

значний вплив на творчість відомих французьких письменників Е. Золя та братів Гонкур – Едмона (1822–1896) і Жюля (1830– 1870). На сторінках своїх романів вони розглядали людську природу, витоки її моральних настанов, насамперед у сфері фізіології та у контексті основних біологічних законів. У художній практиці натуралістів було здійснено спробу інтеграції філософії, природничих наук і літератури.

Важливе місце в структурі проблеми естетичної специфіки літератури посідає питання стимулів художньої творчості, що, зокрема, зумовила практику ведення щоденників провідними письменниками XIX–XX ст.:

Т. Шевченком, Ф. Достоєвським, братами Гонкур, К. Манном та ін.

Наприкінці XIX ст. в європейській літературі виникає цікава тенденція, що стимулює процес «діалогу культур». Найпоказові-шим щодо цього є феномен української літератури межі століть. Так, творчі пошуки О. Кобилянської, Л. Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка, М. Євшана, М. Вороного та інших, з од-

252

ного боку, є виявом специфіки української національної самосвідомості, а з іншого – заглиблені у європейський літературний контекст. Спадщина цих письменників є яскравою сторінкою не тільки в національній, айв загальноєвропейській літературі та культурі. Саме тому спільні мотиви можна побачити у творах О. Кобилянської і Е. Золя, Л. Українки і Г. Ібсена, М. Вороного і Ш. Бодлера.

Події, що відбуваються у літературі наприкінці XIX ст., позначені цікавими пошуками та експериментами, які пов'язані з формуванням художньо-естетичної^ системи модернізму (від фр. тосіегпе – новітній, сучасний). Його теоретичними засадами були ірраціоналіс-тичні концепції А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, екзистенціалізм М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, психоаналіз 3. Фрейда, теорія «колективного позасвідомого» К. Г. Юнга, інтуїтивізм А. Бергсона, феноменологія Е. Гуссерля.

Модерністський напрям був представлений двома йг го різновидами декадентством (від фр. <1еса<1епсе – занепад) та авангардом (від фр. аиапі§агс1е – передовий).

Декадентська література позначена відчуттям песимізму, приреченості тощо. У межах цієї течії сформувалася значна кількість художніх напрямів, яким було притаманне песимістичне світовідчуття. Найяскравішим явищем у структурі декадентської літератури був символізм (від фр. хутЬо/іхте – знак, символ), що мав інтернаціональний характер і яскраво виявився у творчості III. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме (Франція); О. Уайльда (Англія); Д. Мережковського, 3. Гіппіус, Ф. Сологуба, В. Брюсова, Л. Андреева (Росія). У своїх творах письменники апелювали до ідей романтиків, містиків; до філософських концепцій Платона, І. Канта, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова, які стали їхньою теоретичною платформою. У подальшому символізм трансформувався в акмеїзм (від грец. с^те – верхів'я, квітуча сила) – М. Гумільов, А. Ахматова, И. Мандельштам та інші, а також мав певний вплив на формування сюрреалізму та експресіонізму.

Авангардистський рух, що вважається крайнім виявом модернізму, у літературі найяскравіше репрезентований трьома художніми напрямами: експресіонізмом – Г. Бенн (Німеччина); Ф. Кафка, О. Кокошка (Австро-Чехія); Л. Андреев, В. Стефаник, О. Кобилянська («слов'янська гілка експресіонізму»); сюрреалізмом – Г. Аполлінер, П. Елюар, Л. Арагон (Франція) та футуризмом.

Авангардистський напрям футуризм (від лат. /иіигит – майбутнє) виникає в Італії. Його теоретиком і лідером був Ф. Т. Марі-

253

нетті – автор «маніфестів італійського футуризму». Проте поступово футуризм переступив межі Італії і сьогодні цей феномен пов'язують з «золотим європейським трикутником»: Рим – Париж – Москва.

Основним гаслом західноєвропейських футуристів стає ідея максимального зв'язку людини з науково-технічним прогресом, що повинен був стимулювати її інтелектуальну активність. Саме тому футуристи звертаються у своїй творчості до феноменів руху і ритму.

Особливе місце у загальному русі західноєвропейського футуризму посідає російський футуризм, який асоціюється з іменами В. Каменського, В. Маяковського, Д. Бурлюка, Б. Пастернака, М. Асеева.

Російські футуристи не заперечували естетичних принципів західного футуризму, але водночас ішли власним шляхом. Зокрема, свою творчість вони пов'язували з історією та міфологією слов'янства, запропонувавши ідею «переклику через тисячоліття» і проголосивши Х ст. «золотим віком слов'янства».

XX століття позначене активним процесом взаємодії культуротворчих наук і літератури, що привів до виникнення феноменів М. Пруста (1871–1922) та школи «нового роману» (М. Бютор, А. Роб-Грійє, Н. Саррот та ін.), творчість яких формувалась під безпосереднім впливом теорії інтуїтивізму А. Бергсона. Тісний зв'язок існував між психоаналітичною концепцією 3. Фрейда та творчістю Т. і К. Манн, який мав взаємовпливовий характер: якщо романи письменників «Доктор Фаустус», «Мефісто» були безпосередньо пов'язані з ідеями віденського психоаналітика, то сам 3. Фрейд глибоко сумував, що, неминуча смерть не дасть йому змоги дочитати другу частину роману «Иосиф та його брати». Психоаналітична теорія стимулювала творчі пошуки Д. Джойса, Г. Лоуренса, А. Рюноске, К. Абе та ін.

Не тільки філософсько-естетичні, а й соціально-політичні процеси (перша і друга світові війни, «велика депресія» тощо) впливали на світовідчуття провідних письменників XX ст.: Е. М. Ремарка, К. Манна, Е. Хемінгуея, творчість яких стала вираженням психології «загубленого покоління».

У контексті загального літературного процесу XX ст. цікавим є феномен латиноамериканської літератури, що передусім асоціюється з іменами П. Неруди, Г. Маркеса. Ж. Амаду, у творчості яких органічно поєдналися кращі традиції європейської літератури і специфіка власної національної самосвідомості.

Поряд з формалістичними напрямами важливе місце у літературному процесі XX ст. посідає реалістична течія. Вона була представле-

254

на двома модифікаціями: неореалізмом (від лат. геаіікт – дійсний), виникнення якого пов'язують з теоретичними концепціями італійського філософа А. Грамші, що впливали на літературну діяльність Л. Піранделло, В. Пратоліні, К. Леві, А. Моравіа, Е. де Філіппо, та соціалістичним реалізмом.

У межах соцреалізму працювали А. Барбюс (Франція), А. Зегерс (Німеччина), а починаючи з 1934 р. – І з'їзду радянських письменників – соцреалізм став основним методом радянської літератури та мистецтва і безпосередньо асоціювався з творчістю М. Горького, О. Фадеева, М. Шолохова, Я. Коласа, О. Корнійчука та ін.

Сьогодні метод соціалістичного реалізму викликає значні теоретичні дискусії, що пов'язані як з аналізом концепцій цього творчого методу, так і з розглядом супутніх проблем, зокрема теорій «соціального замовлення» та «пролеткульту», які відіграли трагічну роль у радянській літературі та мистецтві.

Отже, література XX ст. вражає розмаїттям художніх напрямів і течій, які свідчать про цікаві пошуки і процеси, що не перестають відбуватися у її надрах.