Специфіка розвитку науки в умовах кінця XVIII–XIX століття, Детальна інформація

Реферат на тему:

Специфіка розвитку науки в умовах кінця XVIII–XIX століття

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики стає період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Гегель, Шеллінг.

Головні свої філософські твори І. Кант написав в останні десятиліття життя: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790).

Розроблюючи принципи «критичної філософії», І. Кант обґрунтовував ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визначає два види пізнання: апріорне (додосвідне) та емпіричне. Перше спирається на свідомість, отже, осягає істину, друге пов'язане з відчуттями і не вважається достеменним, науковим.

За Кантом, апріорні форми знання закладені в свідомості кожної людини. Цю апріорну істину (свідомість) він називає трансцендентною.

Естетичні погляди І. Канта, які спиралися на принципи «критичної філософії», викликали широкі дискусії на початку XIX ст. Особливу увагу привернула кантівська ідея про естетику як критику смаку. У роботі «Критика здатності судження» він розробляє механізм естетичної оцінки, порушує принципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження: «Краса – це форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення про мету».

Розмірковуючи про сутність прекрасного. Кант пише, що прекрасне є не тільки якість або ознака предмета, об'єкта, а й ставлення суб'єкта до об'єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Такий підхід закладав теоретичні засади естетики XX ст.

Особливу увагу І. Кант приділив аналізові специфіки вияву естетичного судження в мистецтві. Філософ вважав, що судження есте-

КАНТ ІММАНУЇЛ

(1724–1804) – німецький філософ, вчений, фундатор класичної німецької філософії. Був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, лише людство може бути ідеалом досконалості. Поняття «досконале» Кант розглядав як важливу координату формування гармонії, ідеалу. Проте зазначений термінологічний збіг позиції І. Канта з позицією О. Баум-гартена пов'язаний лише з визнанням досконалого як можливої складової естетичного. Щодо інших проблем естетичної науки позиція Канта може розглядатися як принципово новий етап у розвитку науки – етап німецької класичної філософії.

тичного смаку грунтується не на розумінні, а на особливому задоволенні, яке ми отримуємо при спогляданні форми естетичного предмета. Естетичне судження суб'єктивне, і його оцінка не може бути доведена. Проте в естетичному судженні мистецький твір розглядається як доцільний. Однак доцільність не є зовнішньою, не привнесена у творчість митця, скажімо, якимось суспільними завданнями. Це доцільність без цілі. Прекрасне подобається нам незалежно від практичного інтересу.

Аналізуючи мистецтво, І. Кант залучає поняття «гра», «уява» і розглядає мистецьку діяльність як гру, приємну саму по собі, як задоволення від «чистого» (тобто необумовленого практичною необхідністю) руху людської уяви. Значно ширше, ніж це робив Баум-гартен, Кант використовує поняття «уява». Якщо О. Баумгартен послуговувався цим поняттям лише при розгляді специфіки художньої творчості, то І. Кант використовує його в естетико-мистецтвознавчому контексті.

З ім'ям І. Канта пов'язане і нове розуміння видової специфіки мистецтва, яке він поділяє на:

1) механічне – безпосереднє відтворення якогось предмета;

2) естетичне – відтворення предмета з метою викликати почуття задоволення;

3) приємне естетичне – задоволення від сприймання твору на рівні відчуття;

4) витончене естетичне – чуттєве задоволення від твору, що стимулює пізнавальну діяльність людини.

Отже, від задоволення на рівні «приємних естетичних мистецтв» людина може піднятися до «витонченого естетичного мистецтва» – мистецтва, яке має особливе призначення, а саме – стимулює розвиток людської культури, розширює уявлення про навколишній світ, допомагає спілкуванню людей. Проте і в цьому разі І. Кант, визнаючи певне призначення мистецтва, досить своєрідно інтерпретує його доцільність, адже витончене естетичне мистецтво – це засіб уяви, який сам по собі доцільний, хоча і без мети, але стимулює культуру здібностей душі для спілкування між людьми.

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми отримали в теоретичній спадщині ГЕОРГА ВІЛЬГЕЛЬМА ФРІДРІХА ГЕГЕЛЯ (1770–1831) – німецького філософа, представника класичної німецької філософії. У вступі до лекцій з естетики він зазначав, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як «сфера мистецтва, або ще точніше – художньої творчості». Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естетика» і вважав за доцільне замінити його терміном «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Філософ вводить у визначення предмета естетики поняття «прекрасне», яке в його концепції обмежене мистецтвом. Зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» обмежував науку, замикав її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок лише з проблемами мистецтва відкидав від предмета естетики усе, що знаходилося поза мистецтвом.

Аналіз прекрасного дає філософу змогу підійти до вивчення більш широкої проблеми – специфіки людської чуттєвості. Для того щоб збагнути логіку роздумів Гегеля, слід пам'ятати, що філософ розглядав рух до опанування істиною як поступовий процес, опосередкований трьома ступенями.

Перший ступінь – суб'єктивний дух – не виходить за межі індивідуального досвіду.

другий ступінь – об'єктивний дух – вираження досвіду суспільного життя, історичної практики (мораль, право, моральність).

Третій ступінь – абсолютний дух – розвиток об'єктивного духу перетворюється на самопізнання духу.

Краса, за визначенням Гегеля, – чуттєва форма абсолютного духу, а чуттєвість мистецтва спирається на почуття зору і слуху.

ГЦодо інших важливих естетичних проблем, розроблених Гегелем, то, розглядаючи історичний розвиток як прогрес у сфері духу, філософ інтерпретує історію мистецтва як зміну форм: символічна – класична – романтична, а ці форми стимулюють розвиток видів мистецтва:

архітектури, скульптури, живопису, музики, літератури (епосу, лірики, драми). Критерієм побудови такої системи він вважає співвідношення між художнім змістом і його втіленням. У символічній формі мистецтва зміст ще не знаходить адекватної форми вираження. Класична форма – це гармонія змісту і форми, а романтична – руйнування гармонії, нівелювання змісту, гіперболізація ролі та значення форми. Аналізуючи романтичну форму розвитку мистецтва, Гегель стає на суперечливу позицію. З одного боку, він твердить, що митець може відображати все, в чому людина здатна відчувати себе як на рідному грунті, а з іншого – абсолютному духові, який тяжіє до єдності суб'єкта й об'єкта, необхідно звільнитися від змісту і форми, властивих скінченому, а таке звільнення можливе на новій стадії розвитку абсолютного духу – релігії.

Надаючи художнім почуттям особливого значення, Гегель ставив ще одну мету: довести, що вони стимулюють розвиток релігійних почуттів. Це помилкове твердження призводить до переоцінки ролі релігії в житті суспільства. Гегель підносить релігію до своєрідного ступеня пізнання, а поєднання віри зі знанням дає йому змогу поставити релігію над мораллю.

Гегелівська ідея зв'язку естетики і прекрасного набула розвитку у теоретичних пошуках російського письменника М. Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО (1828–1889), який визначав предмет естетики через поняття прекрасного. Проте Чернишевський не обмежував предмет естетики сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне як життя. Прекрасне, за Чернишевським, може виявитися в різних сферах життєдіяльності людини. Авторитет Чернишевського закріплює на російському грунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

Особливої уваги заслуговує філософсько-естетична позиція німецького філософа Ф. В. Й. ШЕЛЛІНГА (1775–1854), зокрема прочитані ним в Ієні та Вюрцбурзі лекції з філософії мистецтва, в яких він аргументує думку про художню творчість та естетичне споглядання як вищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу близький романтико-ірраціональний погляд на світ, який дає право говорити про нього як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса (справжнє ім'я Ф. Харденберг). Зміни у поглядах Шел-лінга пов'язані з 1814–1817 рр., коли філософ зближується з теософськими, релігійно-містичними спрямуваннями. Ще у 1803 р. в роботі «Філософія і релігія» Шеллінг визначає абсолют як бога, як нескінченну першооснову. На початку 40-х років Шеллінг вже виступає як виразник