Андрій Малишко. Біографія та пісенна творчість, Детальна інформація
Андрій Малишко. Біографія та пісенна творчість
Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962) збагатили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його дальше зростання, а вибрані поезії «Пелюстка і лоза» (1964) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає з багатющої спадщини попередників — особливо — І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь шкаралупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем.
Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.
Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.
Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до імені поета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...»
Другий сонет — це зойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.
Йому призначено і далі йти,
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости...
...В майбутнє сонце нашої Вітчизни.
Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:
Я розумію світло.
Це — душа,
Любові й космосу глибини.
Жертва.
Блиск розуму.
Благословення миру.
Палання рук.
Веселощі трави.
Тобто — все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим — життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — як антитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити». І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ.
Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада...», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови.
Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе — страшно за такий народ.
Та ще страшніше, пише Павличко,
як знімають ката
з охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стають навкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката, пригадаймо: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чинилися нелюдські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.
Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.
Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.
Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до імені поета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...»
Другий сонет — це зойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.
Йому призначено і далі йти,
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости...
...В майбутнє сонце нашої Вітчизни.
Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:
Я розумію світло.
Це — душа,
Любові й космосу глибини.
Жертва.
Блиск розуму.
Благословення миру.
Палання рук.
Веселощі трави.
Тобто — все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим — життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — як антитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити». І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ.
Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада...», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови.
Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе — страшно за такий народ.
Та ще страшніше, пише Павличко,
як знімають ката
з охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стають навкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката, пригадаймо: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чинилися нелюдські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021