Творчість та життя Л.Костенко, Детальна інформація

мій обов'язок, мій король.

***

Я в любові - як в еміграції.

Відпусти мене в рідний край.

"Епілог"

Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, адресовані Йому (майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.

Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб",

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал –

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

"І день, і ніч, і мить, і вічність..."

Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Або:

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!

Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони -пара.

Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних змагань.



І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, - тільки до воріт.

А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...

"Моя любове! Я перед тобою..."

Як не згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де "дівчина чорнобривая" могла собі дозволити хіба що сльози за коханим та хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його від'їзду "в чужу сторононьку" (в "жорстокий клекіт бою"), знаючи, що це святий обов'язок захисника вітчизни.

У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такою внутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта. Сама думка про те, що можна зійти з рідного "тополиного шляху", над яким зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже молитовному стилі: "Не дай..." Звертання до любові водночас є ніби звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме чується слово - "Боже!"

Усе це сприяє тому, що поезія "Моя любове! Я перед тобою..." сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма, яка до снаги лише аристократам духу.



“О скільки слів, і скільки снів мені наснилося…”