Середні віки Л. Українки, Детальна інформація

За боже слової й за громадську волю!

Річард

А в чім, по-вашому, громадська воля?..

Годвінсон

(з погрозою в голосі)

Громада власні парості негідні

рубати може і в вогонь кидати.

і їх ніхто не сміє боронити.

Річард

(до Годвінсона)

В такій громаді, справді, повна воля

всім фарисеям.

Так зав'язується конфлікт. Проповідник недвозначно натякає Айронові, що він парость негідна, яку можна знищити. І Річард відверто називає Годвінсона фарисеєм.

Далі конфлікт загострюється. За те, що Айрон вступив, за словами проповідника, з громадою в поєдинок, духовний пастор підбурює пуритан. Твори скульптора вважають богохульством, розбивають видатний твір мистецтва — найкращу скульптуру. На Айрона зводять наклеп, звинувачуючи його у зв'язку з молодою індіанкою, з якої він ліпив скульптуру.

Джонатан, теж скульптор і колись товариш Річарда, скорився пуританам, «в покорі духа оддав на службу господа себе» — він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток. «Кому потрібна та краса?»,— так тепер говорить Джонатан про мистецтво і навчає Айрона:

Даремне ти з громадою завівся,

а надто з Годвінсоном.

Та Річард непорушний у своєму переконанні. «Путь моя правдива»,— заявляє він. Скульптор згадує притчу про Марту і Марію:

...Марта дбала про потреби часу,

Марія ж прагнула того, що вічне.

Едіта

Ти думаєш...

Річард

Іти услід Марії.

Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джонатан, бо не може справжній митець зрадити свої ідеали і «від хисту відступитись». Такий висновок випливав із переконань самого автора, який розцінює відступництво як самогубство митця. «Це страшна жертва душі, у мене рука не здійметься на таке самовбивство»,—так писала Леся в листі до Михайла Павлика.

Тут, у тексті драматичної поеми, читаємо слова Річарда Айрона:

О, я знаю!

Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?

Не можу я, бо зрадником не вдався.

Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,