Середні віки Л. Українки, Детальна інформація

Ідеєю «Камінного господаря» Леся Українка бачить перемогу «камінного», консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки (Донни Анни), а через неї і над Дон Жуаном — «лицарем волі». Цей автокоментар Лесі Українки накреслює загальну концепцію драми, а в листі до Ольги Кобилянськрї (20 квітня 1913) авторка її доповнює характеристикою, модифікуючи традиційні риси героїв легенди. Однак оригінальність і українськість донжуанівської теми Лесі Українки, з погляду філософічного й формального, є в чомусь глибиннішому.

Погодившись із думкою Л. Старицької-Черняхівської, що «Камінний господар» є віддзеркаленням полеміки між тогочасними представниками двох суспільно-політичних орієнтацій, себто тих, що боронили думку «оволодіння державним апаратом» і тих, що вірили в «анархічне заперечення всякої державности», вважаємо, що ця полеміка була тільки мистецькою вихідною точкою Лесі Українки у сферу надчасових і надтериторіяльних проблем людських взаємних стосунків та парадоксів життя.

Автор «Камінного господаря» розглядає їх у контексті панівних течій європейського суспільно-філософічного мислення минулого.

В основному драма торкається вічних екзистенціяльних питань—конфлікту між людською мрією й реальністю, чуттям й інтелектом, свободою й камінно-консервативним та джерел енергії, що мотивують людину в її самореалізації у світі відсутньої рівноваги й гармонії. На ці полярності драматург дивиться не з позиції однієї, а з суми філософічних систем, у центрі яких поставлена «романтична» іронія, яка зосереджується на відношенні людини до протиріч, що існують між дійсністю та людськими ілюзіями. Леся Українка «випробовує» життєздатність різних етичних та філософічних гіпотез і аксіом своїх попередників і сучасників, ілюструючи ці «правди» поведінкою своїх героїв та їх остаточними долями.

І Побудований, наче на практичному принципі афористичної дефініції Сковороди — «Життя є філософія, і філософія є життя», «Камінний господар» втілює головні філософічні концепції епохи й надчасу у своєрідному чотирикутнику людських колізій — в Дон Жуані, Донні Анні, Командорі Дон Гонзаґо й Дольорес. Другорядні дійові особи (зокрема Сганарель і Маріквіта) є психологічним відпруженням та дзеркалом комічности ідеалів центральних персонажів драми. В цих персонажах — ідеї ірраціональної «волі» Шопенгавера та його вчення про сліподіючі сили, продуктом і жертвою яких є людина, про всесильність розуму (Донна Анна), культ моральности влади та право провідника застосовувати всі середники для реалізування інтересів держави (Гонзаго) або влади (Анна). Тут егоцентричний опортунізм — «все або нічого» Кіркегарда й роздвоєність між моральною безоглядністю й свободою чуттєвости Ібсена (Анна).

В героях «Камінного господаря» багато паралель з ідеями Ніцше про людську «волю до влади» (головно Анна), стремління до самодисципліни (Ґонзаґо) та до творчої завершености (ліричний герой). Уявлення Ніцше про «надлюдину», себто індивідуальність, що прямує до здатности творчо скеровувати свою стихію та виходити понад почуття ненависти й жадоби помсти; його погляди на етичний індивідуалізм і людську свободу від насильних ідеологій та правил. Та, врешті, теорія Ніцше про вічний конфлікт між принципом «діонізіянським», органічно буйним і одночасно трагічним, та «аполлонівським» консерватизмом — джерелом однобічно-умовних схем речей. Ці принципи-типи культур Ніцше намагається «сублімувати» й гармонізувати в «цілісній . культурі» й «цілісному колективі» на засадах антимасовости, індивідуального вибору етичного кодексу та культу форми, яка прямувала б до рівня «прекрасного».

Отим стимулом, внутрішньою енергією, яку Шопенгавер зве {раціональною «волею», Гегель «розумовістю», Ніцше «гоном» до влади. Шов жіночою «життєвою силою»,— в Лесі Українки є своєрідний антитетичний сплав вольовости й емоційности з перевагою останнього. З одного боку, вчинками її героїв керує містичний принцип, що не піддається людській дефініції й логіці (Дольорес), а з другого—оте «contra spem spero» і «незламний» віталізм, який авторка окреслює «жіночою провербіяльною живучістю» (Анна). Поруч і над ними існує скептицизм драматурга, та етичний і пізнавальний принцип, що має паралелі у філософії Сковороди, й концепція ідеального, реального й того, що мало б бути у постулятах Юркевича й українському світосприйманні.

«Серце» пронизує всю драму й виявляється в різних формах самореалізації героїв. У Командора й Анни воно прагматичне і є запорукою громадської «почесности» й закріплення влади; в Дон Жуана це почуття стихійне, що на кінці драми переходить в «одчай», а в Дольорес це неокреслене почуття, що веде до самопожертви. Спільним знаменником цих виявів «серця» є відсутність взаємности й гармонійної завершености.

Колективно «persone dramatic» «Камінного господаря» творять макросвіт ідей і їх колізій, а індивідуально кожний з персонажів є мікросвітом, в якому схрещуються й зударяються основні концепції драми — свобода, влада й закон з однією підкресленою домінантою. В не надто глибокого «мислителя» Дон Жуана наголошена абсолютна, до меж анархічности, свобода, з претензіями Ніцшевої «надлюдини»; в Донни Анни вперте й безоглядне стремління до влади, що розумом, хитрощами й своїм жіночим чаром підпорядковує громадські правила своїй концепції волі, а воля це — влада й «потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя». В Командора акцентоване «камінне» служіння громадській етикеті та державному й Божому законові, а в Дольорес — іраціональне серце й містична надзаконність.

Авторове згущування барв і драматична загостреність світосприймання героїв випливає з двох джерел — суб'єктивного й об'єктивного, які зливаються в одне психологічне й мистецьке русло. В ньому автобіографічний первень безнастанної боротьби чутливої душі драматурга зі своєю чорною долею і зневірою в осягнення повної любови та розумове зусилля поетки перемогти в собі ці почування і вбрати їх в об'єктивне, віддалене від себе філософічне узагальнення трагедійности. Тут намагання Лесі

Українки пізнати й синтезувати своє особисте страждання й іронію свого життя та перекласти біль на мову мистецтва.

В дусі концепцій Сковороди, Юркевича, Ніцше й інших, у підтексті «Камінного господаря» приховане стремління драматурга до «сублімації» й естетизації серця, просвіченого етичним розумом, відромантизування серця, як основи внутрішньої й зовнішньої гармонії; авторове й людське шукання доріг до себе, свого щастя й того, що «повинно» або могло бути, значить, до моральности людських стосунків, етичної влади та «живої» любови — «дитини волі».

У драмі є намагання наблизити, згармонізувати світ «діонізіянський», що в Дон Жуані, Дольорес і, до значної міри, в Донні Анні, зі світом «аполлонівським», що в Командорі Дон Гонзаго, та осягнути, наскільки він об'єктивно можливий і реальний, ідеал «цілісного суспільства» й «цілісної культури» Ніцше. Значить, ідеться про «приручення» анархічної стихії Дон Жуана, егоїзму й гордовитого гону до влади Донни Анни, «камінности» етики Дон Ґонзаґо та екзальтованости Дольорес. Передумовою для досягнення цього мала б бути узгодженість «серць», але в драмі вона недосяжна, як і в житті автора драми. Леся Українка вирішує це питання трагедійно — перемогою «камінної» своєї долі.

В моменті, коли між Дон Жуаном і Анною починає народжуватись любов, як наріжний камінь «нової» влади, яка мала б «скріпляти й руйнувати всесвітні трони». Командор .камінною правицею заморожує Дон Жуанове серце, а «лівицею ставить Донну Анну на коліна». Перемагає, отже, не «серце», а «камінність», як драматургова метафора реальности, влади консервативного закону над свободою та іронії людської віри в ідеал.

Ця трагедійна розв'язка колізій драми, як і ціла драма, є відкритою для багатьох можливих інтерпретацій чи спекулювань, але одночасно вона створює ряд труднощів, що випливають з драматургового комплексного відчування й мислення, в якому світи бажання й дійсности, мислі й чуття, стихії і порядку, суб'єктивного й об'єктивного, так антитетичне й нероздільно сплетені, що їх важко розглядати з однієї площини чи філософічної системи, їх розуміти неможливо, а треба радше відчувати, емоційно поринувши у світ автора «Камінного господаря».

Отже, своїм філософічним трактуванням творчої фактури й стилістично-комунікативною манерою, «Камінний господар» є складовою частиною процесів і творців українського авангарду. Він є тим, чого своєю творчістю досягнув Ніцше в німецькій літературі—жанром, що об'єднав у собі філософічну й мистецьку функцію. До Лесі Українки, мабуть, можна віднести слова Фройда про Ніцше, коли він каже, що не знає людини, яка мала б такий вникливий і повний вгляд у себе, як мав Ніцше. Ця прикмета характерна теж авторові «Камінного господаря».

Заключення.

Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора і стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують їх по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем.

До митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. її творчість стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в. його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра і справедливості, сповнена пафосом революційного оновлення світу, гуманізму, свободи і братерства народів.

Ім'я поетеси овіяне особливою всенародною любов'ю. Сама постать Лесі Українки як людська особистість має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла в свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг.

Талант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа і хист художника-майстра.

Використана література.

Ломонос Е. Вивчення творчості Л. Українки. - К., 1987.

Міщенко Л. І. Леся Українка. - К. - 1986.

Розумний Я. Українськість Дон Жуана в "Камінному господарі"//Дивослово. - 1995. - №2. - С. 22-24.

Степанишин Б. Дивоцвіт України. - Рівне, 1997.

Ткаченко О. Іноземний світ Лесі Українки//Культура слова. Збірник. - К., 1990. - С. 10-20