Микола Гурович Куліш – життя і творчість, Детальна інформація

- Ти скажи, старенька, там, на волі, що тут не тортують, не мучать, Це все брехня.

І глянув мені в очі. Я зрозуміла його слова, зрозуміла, що його допитували, мучили, що кожне його слово тут вимучене. Про це говорив увесь його вигляд».

Фатальну роль у житті М.Куліша відіграв Андрій Хвиля. Він, наче демон, появлявся на кожному Кулішевому перехресті, про що драматург переконувався ще в «одеський період» своєї творчості, коли Дніпровському скаржився: «Загнав мене сюди Хвиля, молодий... комуніст, але добрий прислужник і уперта хохляра...» Очевидно, пізніше Хвиля виконував вказівку Кагановича. Цей же партійний упир чимало крові попив і Хвильовому. А після ліквідації «ВАПЛІТЕ» обидва Миколи взагалі потрапили в пряму залежність від Хвилі, мусили погоджувати з ним усі питання видань. Коли ще в 1932 році в Куліша виникла думка про переїзд до Москви, де було безпечніше, знову ж таки той же Хвиля став на заваді, адже був завкультпромом ЦК. Коли ж минув рік після фатального пострілу автора «Синіх етюдів», Вишня і Курбас уже спокутували неіснуючі гріхи на Півночі в концтаборах, а М.Куліша цькували, саме Андрій Хвиля у центральній газеті «Комуніст» опублікував статтю «Співець українського націоналізму» про М.Куліша. Цей «критик» провокував Куліша на самогубство, підштовхував до такого вибору, який зробив Хвильовий, нахабно заявляючи, що нехай Куліш краще сам стріляється, а то його й так посадять.

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу з усіх засуджених українських письменників лише М.Куліш та В.Підмогильний. Звідти письменник старався писати якомога частіше додому. Та листи не тільки перлюструвалися1, а й просто зникали невідомо куди. Прочитаймо бодай такий уривок: «За два місяці я дістав від тебе одного листа. Дуже сумно, старенька, що ти не одержала їх, і п'ять місяців, як пишеш, не маєш про мене вісток. Я писав, рідна, і буду писати, поки живий». У листуванні Микола і дружина давали знати одне одному, що робиться насправді. Один з листів Антоніна коментувала так: «Болять у мене руки й ноги (мабуть, від ревматизму), хоч сиджу в сухій і теплій келії», - це значить: догадайся, в якій сухій і теплій». Останню звістку про себе він подав дружині 15 червня 1937 року. З цього часу на всі запити дружини про Куліша їй відповідали однозначно: «Не знаємо!» Існує дві версії загибелі письменника. Йосип Гірняк залишив письмові свідчення, що Куліша, Курбаса і ще багатьох представників української інтелігенції вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули в крижані хвилі Білого моря. Інші джерела вказують на те, що цього письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

На завершення уроку перед старшокласниками можна поставити такі запитання: - Ю.Лавріненко писав про надзвичайну мужність Куліша і його глибоке вміння казати правду, яку нерідко вкладав в уста своїх героїв. Як ви розумієте, чим небезпечні для радянського ладу були слова головного героя драми «Народний Малахій», які з відповідним коментарем наводить літературознавець: «В уряді УРСР, на площах Харкова, в домі проституції, у божевільні з легкою відвагою шизофреніка Малахій прилюдно гукає: «Нарости ростуть на прекрасній конституції: тюрми, божевільні, шинки», «проповідують і пишуть - нема нічого поза класами, а я скажу - ось позакласова солідарність злих»; (до робітників на заводі) «невже і гегемонів загорожено мурами та ще якими?., що різнить вас з тими, що сидять у бупрах та божевільнях?»; (до російського вельможі в уряді УРСР) «кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української... Питаю: навіщо українізують чужих? Хіба щоб погонич скидався на українця і не помітно було, як їдять удвічі більше калорій?»; «ще зречено було в староіндійських Ридвегах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили?»

- Як ви розумієте висновок Ю.Лавріненка і чи поділяєте таку його думку: «У змаганні України з комуністичною Росією за духову суверенність і власний свій духовний шлях Микола Куліш являє блискучу перемогу. От чому фізичне знищення Куліша супроводжувалося знищенням його драматургічної спадщини. Із 14 його п'єс Москва поки що (у радянські часи - О.С.) дозволила користуватись тільки двома першими, ще учнівськими його драмами?»

Радимо також зачитати такі слова Леся Танюка й запропонувати учням пояснити, як вони розуміють наведену цитату. «Талант брав у Кулішеві гору - він єдиний диктував йому шлях до вічності, хоча то був шлях через Голгофу, - шлях, на якому давно вже лежали його побиті й розгублені «блакитні й червоні мрії». Ось чому, опановуючи творчість Миколи Куліша, мусимо пізнати в ній усе - від пласких агіток на злобу дня до його драматургічних шедеврів, від ядучої публіцистики доби ВАПЛІТЕ до найінтимніших листів, адресованих друзям і рідним, від сміху до плачу, від любові до ненависті. Нам немає чого соромитись у Кулішеві - у всіх проявах свого "Я" він був однаково щирий. Що більшою видасться нам амплітуда його вагань і злетів, то виразніше постане перед нами тло, на якому довелося жити йому і його героям. Отож берімо його таким, який він був, з усіма його прозріннями й кризами: правдивий портрет Миколи Куліша читач домалює собі сам».

Для багатьох знайомих і всієї рідні батько Івана Кочерги Антон Кочерга вважався Дон-Кіхотом, адже відзначався надзвичайною чесністю й порядністю не тільки в зрілі роки, айв ранній молодості. Й хоча саме через ці риси характеру була змарнована батькова блискуча кар'єра, він ніколи не скаржився, не жалів, що вчинив так, а не по-іншому. Для приладу візьмемо ту пору, коли Росія воювала з Туреччиною за Балкани. Йшов 1877-1878 рік. Голодні й погано вдягнені російські солдати замерзали на Шипці, а на їхніх і так мізерних продовольчих пайках збивали собі неабиякий капітал інтенданти, тилові щури-чиновники. Ніхто з офіцерів не смів про це навіть заїкатися: в кого гроші, в того й сила. Та знайшовся штабс-капітан, який викрив шахрайство й не побоявся сказати превосходительним злодіям, що за ними плаче тюрма. Високоблагородія сприйняли це за шантаж і вирішили відкупитися. Тричі набавляли суму, пропонували аж сорок тисяч карбованців, а безкомпромісний штабс-капітан Атон Кочерга не спокусився й таки подав рапорт про зловживання й корупцію. Результатів перевірки чекали з великою тривогою. Та кого треба, напоїли, кому треба, піднесли "подаруночок" - і винним вийшов сам Кочерга, якого "за наклеп" і як людину "неблагонадійну і неспокійну" попросили у відставку. Тоді майбутній батько письменника в пошуках заробітку помандрував селами й містами Росії. Служив військовим, будівельником, залізничником, Згодом одружився з дочкою сільського землевласника із містечка Носівки на Чернігівщині, де 6 жовтня (24 вересня - за старим стилем) 1881 року в подружжя народився син Іван. Цю дату вказує і сам драматург при вступі в університет. А проте є й інше трактування: у послужному списку письменника і метричній церковній книзі датою народження записано 26 вересня за старим стилем, отже, виходить, що за новим - 8 жовня.

Мати Івана Кочерги була людиною акторських здібностей, уміла декламувати й імпровізувати, хоча й ніколи не виступала на сцені. При світлі гасової лампи малий Івась часто цілими вечорами слухав її чудові розповіді. Родина часто переїжджала, оскільки Антон Петрович у той час став залізничним службовцем. Хлопчикові подобалося "життя на колесах". У пам'ять назавжди врізалися нові й нові краєвиди за вікнами поїзда, вокзали, нові люди, які на короткий час ставали добрими знайомими.

Дитина росла не по літах розумною, допитливою. Друзі сім'ї пророчили, що Івась обов'язково стане відомим художником, адже прекрасно малює, а хлопчик все більше захоплювався грою в театр. Він клеїв дерев'яних чоловічків, малював декорації - мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. В усіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати з ним театр. Звичайно, не завжди щастило побачити дійсно серйозну постановку, тим більше - після 1905 року, коли почалася реакція й цензура дозволяла ставити виключно розважальні твори, примітивні водевільчики. Уже тоді Іван запитував батька, чому йдеться про такі нудні справи на сцені, невже не можна показати щось цікавіше? А ще багато читав. Як і всі діти із заможних сімей, спочатку освіту одержав вдома. У Чернігівську чоловічу гімназію (одну з найстаріших в Україні, відкриту ще у 1805 році) пішов майже десятирічним. Учився дуже добре. Під час навчання вже не було ніяких мандрів, адже ще на початку 1891 року батько дослужився до статуса колезького радника, за станом здоров'я вийшов у відставку з підвищеною пенсією - 1200 карбованців на рік - й назавжди поселився у Чернігові.

Хто знає, чи влаштовувало особливо це місто батька. Є лише свідчення, що з усіх населених пунктів старий Кочерга найбільше любив Київ. Одного разу з сином проходив повз Житній базар і показав малому Самсона, який роздирає пащу страшному левові, а з тієї пащі бризкає цівка води. Батько запропонував синові, щоб той напився цієї води, щоб ніколи Київ не забути й повертатися в це місто ще й ще. Така романтична подія навіки закарбувалася у свідомості Івана. Недаром значно пізніше у драмі "Ярослав Мудрий" митець проголосив таку чудову думку:

Хто вип'є раз дніпровської води,

Тому ніколи Київ не забути.

5 червня 1899 року сімнадцятирічний, наймолодший у своєму класі, Іван Кочерга отримав атестат зрілості. Випускники гімназій мали право на вступ до вищих навчальних закладів без екзаменів. Разом із друзями Іван подав документи у Київський університет святого Володимира. У ті часи цей вуз мав тільки чотири факультети: історико-філологічний, медичний, фізико-математичний та юридичний. Кочерга вирішив студіювати юриспруденцію. Вчився він дуже добре, і починаючи з другого курсу, відмінника звільнили від оплати за навчання. Одержавши диплом другого ступеня, молодий фахівець міг знайти собі роботу за спеціальністю навіть у Києві, але повернувся до Чернігова, де його давно вже чекала кохана дівчина, одружився - і ні одного дня так й не пропрацював юристом. Аделаїда Соколовська була закохана в Івана ще з тих часів, коли він закінчував гімназію. Ця дівчина виховувалася у сім'ї старшої сестри, адже матері не нам' ятала (її ненька померла зовсім молодою), а батько - талановитий піаніст - постійно гастролював по країні й не міг з собою брати дочку. Взагалі, Степан Соколовський був людиною-легендою. Колишній кріпак, він ще у неволі вивчився на музиканта, назбирав концертами грошей і викупився. Недаром дочки називали старого музикою з панщизняного ярма.

Коли молодята побралися, їм було вже по 24 роки, але виглядали вони зовсім юними. Молода дружина була нижча за Івана десь на дві голови. Обоє сповнювалися взаємною ніжністю, і коли люди бачили їх разом, то й собі ставали якимись добрішими. У 1906 році в подружжя народився первісток Михайло, а через два роки - Роман.

Після Чернігова Іван Кочерга деякий час працював у Любліні в контрольній палаті. А коли почалася Перша світова війна, переїхав у Житомир і оселився у цьому місті.

Перший свій крок у літературу Іван Кочерга зробив ще у Чернігові у 1904 році, коли в "Черниговских губернских ведомостях" надрукував кілька ґрунтовних театральних рецензій, підписуючи їх криптонімом "И.А.К." або іменем одного з героїв майбутньої п'єси "Майстри часу" - Карфункель. Сам письменник початком своєї творчості вважав 1910 рік, коли була створена його перша романтична п'єса-казка російською мовою "Песнь в бокале". До речі, й перші драматичні твори, й перші вірші, й театральні рецензії (а їх назбиралося понад 90) письменник писав російською мовою. Пояснити такий феномен не трудно: так було безпечніше, а до того ж, коли Івана приймали на державну службу, то, як і всіх чиновників, заставили дати розписку, що не є учасником жодної політичної організації, а потім ще й зобов'язали скласти церковну присягу на вірність самодержавній владі. Молодий Кочерга не відзначався радикалізмом, був працьовитим, законопослушним і сумлінним, за що досить швидко отримав чин колезького асесора і орден Станіслава III ступеня. Жовтневі події він сприйняв індиферентно, але все-таки трохи побоювався змін.

Уже після революції були написані такі твори, як історична драма "Изгнанник Вагнер"(1921), "Викуп"(1924), "Фея гіркого мигдалю"(1925), "Алмазне жор-но"(1927). Українська мова творів, а нею письменник володів бездоганно, принесла йому славу. Саме твори цією мовою мали небачений успіх.

20 лютого 1926 року в театрі імені М.Заньковецької відбулася прем'єра "Феї гіркого мигдалю". На початку тридцятих років з'явилося "Свіччине весілля", а в голодний 1933 рік - філософський твір "Майстри часу", який, до речі, у 1934 році на Всесоюзному конкурсі накрашу п'єсу, що відбувався в Москві, отримав премію.

Письменник не жив на творчих хлібах. У перші роки радянської влади йому вдалося влаштуватися ревізором у робітничо-селянській інспекції, а згодом - у редакціях газет "Волынский пролетарий» та "Робітник". У 1941 році письменникові виповнилося 60 років. Разом з іншими талановитими людьми Кочергу евакуюють в Уфу, доручають йому портфель редактора газети письменників України "Література і мистецтво". Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії Наук УРСР, яка теж переїхала у столицю Башкири'. Жилося в цей час Кочерзі дуже тяжко. І не тільки тому, що сім'ю розмістили в маленькій кімнатці готелю, - тоді всі проживали в тісноті, а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою. Вразливий, нездатний на ілюзії чи просто оптимістичне бачення майбутнього України, митець надзвичайно тяжко переживав її окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному украю. В 1943 році І.Кочерга переїхав до Москви, Але як тільки звільнили Київ, почав рватися у рідний край. Саме тут у 1944 році митець і закінчив свою лебедину пісню - історичну драму з часів Київської Русі "Ярослав Мудрий".

Після митарств з цим твором та переживань за свою власну долю (а драматург очікував навіть арешту й розстрілу - такою була обстановка стосовно "Ярослава Мудрого", усугублена жовто-синіми афішами, які без жодної задньої думки намалював художник) літній І.Кочерга зламався як митець. Написані пізніше коротенькі драми уже не мали тієї глибини, яка властива найкращим драмам цього письменника. Правда, у 1948 році він ще створив досить гарну трагедію "Пророк" про Шевченка, але на сцені театрів цей твір появився аж у 1961 році, після смерті автора, а при житті Кочерги сталінські посіпаки завдали митцеві кілька болючих, добре продуманих ударів у спину. Планував письменник також написати драму про українського чудового музиканта М.Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне й патріотичне, смерть сина й цілий букет хвороб не дозволили І.Кочерзі втілити у життя свій задум. В ці роки митець займався хіба що перекладами художніх творів, адже досконало знав французьку та німецьку мови. Останньою завершеною роботою Кочерги-перекладача вважається "Приборкання непокірної" Шекспіра.

Помер письменник 29 грудня 1952 року, проживши досить довге життя. Похований на Байковому кладовищі в Києві. До лицаря у одній з перших драм І.Кочерги "Песня в бокале" смерть прийшла у вигляді прекрасної дівчини. До Кочерги вона з'явилася волею від суєти й тяжких життєвих випробувань, які старенькому драматургові вже здавалися справжньою карою.

Драма "Свіччине весілля" Івана Кочерги у творчому доробку письменника займає особливе місце. Вперше під назвою "Пісня про Свічку" вона вийшла друком у 1931 році. Через два роки під такою ж назвою твір видали російською мовою. Т в цей же рік письменник зумів видати драму вдруге українською, значно переробивши і змінивши назву - "Свіччине весілля". Безсумнівно, що друге українське видання було значно якіснішим, вдалішим. До нинішніх читачів і глядачів твір дійшов саме в такій редакції.

Особливістю творчості І.Кочерги було те, що до всіх своїх улюблених, найкращих з художньої точки зору творів, автор писав передмови. До певної міри ці передмови були зайвими, адже драматург в них лише пояснював зміст, а тим часом поціновувач сприймає твір саме з контексту, і такі підказки драматурга, як треба розуміти його героїв чи проблему, аж ніяк не могли відіграти роль доброго анонсу чи вдалої рецензії. Але була в цих передмовах і позитивна сторона: драматург пояснював, що саме наштовхнуло його на конкретну тему, що стало тим конкретним важелем, за допомогою якого він зрушив певний історичний матеріал з мертвої точки, трансформував його і надав вигляду художньої інтерпретації минулого. У передмові до драми "Свіччине весілля" письменник підкреслює, що у архівах знайшов дві грамоти литовських князів (1494 і 1506 років), у яких порушувалися питання заборони світити світло й відміни цього рішення. Письменник підкреслював, що заборона існувала щонайменше 15 років і у грамотах згадувалося невдоволення киян з цього приводу. Історія не подавала повстання ремісників - у творі це художній домисел.

Перед тим, як перейти до аналізу твору, слід уточнити певні деталі, які стосуються часів литовського панування в Україні. Ця тема була заборонена в радянські часи, тому читачі або глядачі "Свіччиного весілля" мусили сприймати подане драматургом на віру, не маючи належних уявлень про історичний проміжок часу, охоплений у творі. Історичні дані свідчать, що, по-перше, саме литовські князі допомогли Україні звільнитися від монгольського іга. По-друге, підпорядкувавши собі Україну, литовські володарі сприйняли як належне вищість української культури над литовською, визнали українську мову державною, запровадили нею діловодство. Є відомості, що литовський князь писав листи до своєї матері-італійки саме нашою мовою, яка тоді вважалася дуже вишуканою і достойною, щоб якраз нею спілкувалися короновані особи. Якщо проводити історичні паралелі того, що відбувалося в часи Великого Литовського князівства, то напрошується асоціація українців з етрусками, які розчинилися у римській примітивнішій культурі, але, розчиняючись, облагородили римлян як народність, дали поштовх до нового витка прогресу в Римській державі. Українці не асимілювалися, вони зберели етнографічне ядро, одночасно благотворно впливаючи на культуру всієї держави Литви. Статут Литовський, магдебурзьке право були документами високого рівня, давали українцям право на розвиток ремісництва і торгівлі, на досить урегульований законами уклад життя, де громадяни в державі законопослушні тому, що їхні обов'язки не є тягарем, а права не допускають хаосу та беззаконня. Проте через деякий час сама Литва потрапила в залежність від Польщі, і всім свободам в Україні настав кінець.

Але повернемось до того історичного відрізку часу, який зображений у драмі І.Кочерги. Тоді Литва володіла тільки частиною України та Києвом. Решту предковічних українських земель були поділені між Польщею, Молдавією, Росією та Угорщиною.

Київ вважався важливим торговельним центром, але не процвітав, бо його постійно руйнували набіги татар. Ремісничі квартали того часу можна назвати дерев'яно-солом'яними. Вони спалахували під час пожежі в одну мить. Очевидно, саме з метою безпеки було прийнято литовськими князями заборону світити світло.

Важливим є те, що події у "Свіччиному весіллі" відбуваються на межі литовського (1320 -1501) і польського (1501 - 1647) періодів підпорядкування. Литва втрачала силу. Закономірно, що це відбивалося на адміністративному рівні, зримо відчувався занепад і самоуправство на місцях. Сам автор драми не наводить прикладів, щоб його герої-ремісники висловлювали невдоволення проти литовського князя. Вся лють спрямована виключно на місцевого воєводу та його прибічників, зокрема місцевого українського представника влади - війта Шавулу.

У передмові до "Свіччиного весілля" драматург мотивує причини ймовірного повстання насамперед тим, що кияни збагнули посягання місцевих чиновників на їм дане магдебурзьке право. Можна запропонувати учням пригадати з історії, що це таке, а можна просто навести цитату з "Історії України-Русі" Миколи Аркаса: "Багато городів у ті часи достали од князів литовських так зване "Магдебурзьке право". Це право давало городянам велику самостійність і незалежність од власті державної; по тому праву городська рада порядкувала усіма справами в городі: громада вибирала з-поміж себе "бургомистра" і "лаву", в котрій було чотири "райці", дванадцять "лавників" (присяжні засідателі) і "війт"; війта обирали до смерті - він був судією для городян. "Рада" і "лава" звалася заразом "магістрат".