ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ ЗНАНИЙ І НЕЗНАНИЙ, Детальна інформація

Зважаючи на ці погрози (а в краї розпочиналася «пацифікація»), ЦК КПЗУ наполіг на виїзді В. Вобинського до Радянської України. Влітку 1930 р. поет з родиною (дружиною та однорічним сином) був уже в Харкові, поселився в будинку по Сумській вулиці, прийняв радянське громадянство і включився в бурхливе життя столиці. Вступив до аспірантури при Інституті ім. Т. Г. Шевченка, а згодом увійшов до центральної управи Міжнародного бюро революційної літератури як експерт із слов'янських літератур. Брав участь у роботі ряду літературних організацій («Західна Україна», ВУСПП) і їх друкованих органів — «Червоний шлях», «Життя і революція», «Західна Україна», в конференції революційних письменників світу, в польському секторі Оргкомітету по організації СП СРСР. Виступав на вечорах в Комуністичному університеті ім. Артема, на мітингах і перед робітничими аудиторіями, написав для радіо та кіностудії сценарії з життя західноукраїнських трудящих, видав ряд збірок поетичних і публіцистичних творів.

Не забував В. Бобинський і про своїх західноукраїнських братів. Разом в Й. Бехером, Е. Кішем, Л. Ренном, А. Зегерс, Ф. Гладковим, І. Микитенком, О. Серафимовичем він у 1931 році підписав «Відкритий лист-звернення до письменників усього світу», протестуючи проти знущань над політв'язнями у луцькій тюрмі. Пильно стежив за всіма подіями в Західній Україні, діяльністю групи «Горно», журналу «Вікна», радив, як краще формувати журнал, які матеріали добирати, друкував на сторінках журналу твори «Впливологічний шкіц», «Рука на бруку», «Кайданницький аркан», «Розп'ятий скрипаль», фрагменти з «Поеми для дітей» та ін. У них різно виступив проти шляхетського режиму і всіх тих, хто прислужував йому. Поет вірив, що невдовзі і над західноукраїнськими землями майорітиме червоний прапор визволення.

На Радянській Україні, куди приїхав «з переконання на 337 % », що «хоч житиме в матеріально важчих умовах, ніж на Західній Україні, зате стане безпосереднім учасником творення справді великої української культури, справді народноправної української Держави», В. Бобинський пише про побачене («Молодь», «Жовтень») і про того, хто «окрилював велетнів світ» та «визначив шляхи людству» — В. І. Леніна (вірш «Сім років»), виступає проти паліїв нової війни («Газетний газ», цикл «Стрільниця»), а поряд

з цим багато уваги приділяє змалюванню революційних подій в Західній Україні (поеми «Народження республіки», «Запалюєм вогні», «Маршал», «Метафори» та ін.).

Твори ці — глибоко художні і з'явились з природних органічних джерел таланту, виросли з авторського засіву, як виростає пшениця на полі, як вибухає вулкан чи спадає на землю рясний ДОЩ.

Ліроепос займає особливе місце в поетичному набутку В. Бобинського. Крім уже згаданої «Смерть Франка», його перу належать поеми «Пісня про пісню», «Запалюєм вогні», «Поема про дітей», «Народження республіки», складні ліро-епічні структури, як «цикл поем» — «Маршал», «Der Bluthund», «Метафори» та ін., частина яких дійшла до нас в уривках чи «ескізах». Глибоким поетичним чуттям пройняті дві перші поеми. Вони в ніби ліричною сповіддю автора, виразом його сподівань і надій, його ліричним кредо.

Про зміст циклу поем В. Бобинський у листі до М. Тарновського в Нью-Йорк від 9 грудня 1931 р. писав: «...у мене назбирався цикл поем, яскраво політичних своїм вмістом, у яких я розкриваю обличчя польського фашизму і боротьбу західноукраїнського індустріального та сільського пролетаріату з капіталом...»13 Головним пафосом цих творів є утвердження героїчного початку, уславлення людей міцних духом, гордих і привабливих. Вони виявляють себе як герої, і то герої активні. І хоч показані часом у трагічних ситуаціях, та трагізм цей дещо інший — героїчний.

М. Ірчан, рецензуючи збірку В. Бобинського «Поеми і памфлети», зазначав, що її автор не обмежується окремими картинами з тогочасної західноукраїнської дійсності, він робить глибокий аналіз того ладу, суть якого вдало передає в рядках:

Сплелися цупко меч і хрест, Священний знак пацифікацій,— Благословенний богом трест Есконтування крові й праці.

Відомий В. Бобинський і як прозаїк. Особливо цікаві його но« вели «Гість із ночі», «Страх», повість «Над Збручем сходило сонце» та фрагменти з роману «Львів».

Ще в статті «Від символізму — на нові шляхи» В. Бобинський вимагав від «молодої прози» багатоплановості конфлікту й асиметричності будови, ліричного начала і психологічної складності, соціальної гостроти, точності й стислості. Саме цим вимогам і відповідала його власна художня практика. Вже перша, «експериментально закроєна» прозова річ — новела «Гість із ночі», що з'явилась друком у 1927 p.,— дає відчути читачеві ті якості й особливості молодого прозаїка, які дістали глибше виявлення в його пізніших творах. Це, насамперед, увага до животрепетних, суспільно значущих проблем, актуальність. По-друге, незмінна активна позиція митця, полемічна загостреність його творів.

В основу новели «Гість із ночі» покладено вірогідний факт: простий робітник, йдучи на самопожертву, проникає в охоплений полум'ям паровоз і зупиняє поїзд, рятує життя сотень людей. Побудована новела на різкому контрастному зіставленні: головному героєві твору — робітникові Мартину — протиставляється пихатий, «грубий панисько».

Лаконізм, драматичні ситуації, майстерно виписані діалоги у новелах В. Бобинського наближають його до творчої манери В. Стефаника: така ж напруга почуттів, психологізм, такий же вражаюче несподіваний фінал. Для прикладу згадаємо новелу «Страх». Автор знайомить у ній з образом червоного комісара. Екзекуції, що їх застосував до комісара сотник, не поставили його на коліна. Червоний командир переміг — і поведінкою, і вчинками, і своєю правдою.

Пережите, виболіле в серці лягло в основу повісті «За Збручем сходило сонце», твору раннього, не у всьому рівного й однаково викінченого. І в цій повісті В. Бобинський все ж зумів узагальнити явища тих буремних, тривожних років, задушевно розповісти про звичне і буденне, трагічне й героїчне, насичуючи твір яскравими деталями воєнного побуту і тогочасної політичної обстановки. У тому, як нагло гине батько Михася і сам він, як лишаються напризволяще його побратими по зброї, ошукані проводом, як нарешті вони знаходять ясну мету і проклинають своє «минуле», відчувається фальш і злочинство тих людців, перед якими тривалий час схилялись рядові воїни, в жертву за брехню яких віддали життя тисячі галицьких юнаків, одягнутих в строї австро-угорської армії.

Рукопис великого прозового твору «Львів», про тематику якого В. Бобинський сповіщав з Харкова у листі до М. Тарновського від 9 грудня 1931 року («Через кілька місяців я закінчу нову більшу річ — роман про останні кілька років з західноукраїнського життя. Друкуватиму його в ЛіМі в 1932 р. З того роману я міг би кілька уривків послати Вам, будуть вони малювати найяскравіші моменти з класової боротьби пролетаріату: касарня, школа, класова диференціація села, відношення буржуазії до мас трудящих, тюрма, спогади з радянсько-польської війни 1920 p., праця компартії і т. п.»), не зберігся. На сторінках періодики в 1932 році надруковано лише три розділи з нього. Але й ці фрагменти свідчать про значні можливості Бобринського романіста. Вони виявилися і в доборі життєвого матеріалу, і в сюжетній місткості, у виписуванні внутрішнього портрету персонажів, змалюванні побутових і пейзажних картин. Не можна не відчути тонкого ліризму, емоційної тональності оповіді.

В цих розділах роману, кожний з яких, до речі, характеризується певною сюжетною завершеністю, йдеться про жахливі методи, до яких вдавалися польські власті, викорінюючи на західноукраїнських землях більшовизм. Так, в першому з них, що носив назву «Батько», розповідається про події першої світової й громадянської війн, відтворюється, так би мовити, родовід головного героя роману Степана Крайнього м. Якщо в новелах (та й у повісті) поведінка, духовний світ персонажів зображені в дещо романтичному ключі, то тут домінує реалістична розповідь. Автор підкреслює врівноважений, позбавлений показних, зовнішньо ефектних рис характер батька героя. Максим на перший погляд — нічим не примітна людина, така, як і багато інших його односельців. Насправді ж він велетень, що, обравши небезпечний шлях комуніста-підпільника, готовий будь-якої хвилини віддати життя в ім'я перемоги червоної революції. Таким — загартованим і несхитним — проходить він через складні життєві перипетії — лихоліття першої світової війни, прихід у Галичину російських солдатів, розпад клаптевої Австро-Угорщини, бої з білополяками і, нарешті, наступ та відступ радянських військ. Російський полон і революція, робітники фабрики, на якій він певний час працював, відкрили йому очі на світ — і відтоді Максим зрозумів, де і як шукати правду. В боротьбі за неї, за перемогу червоної революції і на західноукраїнських землях, віддав він своє життя, заповівши сину продовжити справу, ним започатковану. А суть її в тому — щоб «скинути в цілім світі панську владу і завести хлопську».

Події в творі, їх плин і розвиток, передаються своєрідно — через сприймання й оцінки спочатку восьмирічного хлопчика, а згодом юнака Степана — сина Максима. Війна вкрала в нього дитинство, змусила рано змужніти і стати після смерті батька опорою родини. Рано Степан починає розуміти, що є дві правди на землі — правда батька, дядька Костя та червоних солдатів, з одного боку, і правда вбивців батька — з другого.

Трагічна розв'язка першого розділу роману, ймовірно, переслідувала єдину мету — акцентувати увагу читача на незвичні і водночас типові для західноукраїнської дійсності умови становлення героя, процес його соціального змужніння. На місце батька став син — і боротьба за владу Рад, за торжество комуністичних ідеалів у Західній Україні продовжуватиметься.

У двох інших фрагментах (розділах «Роман зачинається так» та «Львів, містечко в центрі континенту») автор намагається розкрити багатий внутрішній світ Степана Крайнього, що тепер уже став юнаком і ватажком на селі. А водночас — відтворити одну з жахливих сторінок історії Західної України, так звану «пацифікацію» (втихомирення), що почалася тут восени 1930 року в зв'язку з світовою економічною кризою 1929—1933 років, а відтак і вростанням революційних виступів трудящих.

Про один з типових епізодів пацифікації на західноукраїнських землях йде мова в другому розділі роману. Під час однієї з численних екзекуцій в селі, здійсненої загоном уланів на чолі з сержантом Скорупчинським (Скорупкою), було заарештовано 60 сільських активістів. Катованих людей «зелені вулани» мотузками і ланцюгами прив'язали до возів, навантажених награбованим, і змусили бігти розбитим гостинцем.

Цим напруженим епізодом розпочинається дія, драматизм якої не спадає до кінця розділу. Під час розправи над заарештованими має вирішитись питання — хто кого? Чи схилять голови, впадуть на коліна селяни, визнають всесильність окупанта, чи ж ціною нелюдських зусиль витримають страшне випробування — і одержать моральну перемогу. З жахливою правдивістю відтворено в розділі шалений біг напівживих людей, картини звірств над ними. «Один з тих, що бігли позаду, підкосився. Тепер сунувся, непомірно довгий, прив'язаний натягнутим, як струна, мотузом за зап'ястя, деручв передами чобіт, шкарубких і запорошених, тверду, камінцями наїжджену їздівню гостинця. Голова лежала на руках... Другим по Олянчині впав Іван Заріцький, з молодших господарів... Впав абияк, непритомний. Відкинув голову назад, і вона воліклася по дорозі, підскакуючи на камінцях. Швидко за нею почали камінці заперлюватись рожевою росою... Степан за себе ще оглянувся. Оглянувся не раз, а тричі. Панько Гривнак, Михань Кандибів і Роман Жовнір падали в невеликих відступах часу, один по однім, як би задивились на себе. Падали всі непритомні і товкли головами дорогу...» А взагалі були всі вони «жахливо понівечені. Один Олянчин мав голову цілу. Кров ішла з плеча, зуба й колін. Надерте до живого м'яса тіло, оточене пошарпаними й закривавленими клаптями вбрання, зяяло, як якісь безсоромнопот-ворні, пишно розквітлі пурпурові квітки. У решти ще й голови були немилосердно пошматовані».

В. Бобинсышй уміє кількома штрихами подати виразнжй портрет заарештованих. Ось Марко Рокитюк, «політичний», як його позаочі називали в селі, студент четвертого року прав, кволий здоров'ям хлопець: «Степан оглянувся і побачив Маркове обличчя. Було бліде з синім. Очі заплющені, ніздрі ходили дрібними дрижаками, рот хлипав повітря — здавалося: кричить людина і кричить так мучено, так жорстоко-боляче, що глушить себе і всіх, і не тільки ніхто другий, а й вона сама вже свого власного крику не вчує, не зрозуміє. На скронях билися б'ючко мотузки набухлих жил». І далі: «З-під заплющених повік, глибоко з-під бров'яних кісток чола викотилось прикрите димком, непритомне око, що, здавалось, не бачить нічого. Та це тільки здавалось».

Такими ж виразними виступають у творі Іван Заріцький, Антін Захарків, Петро Олянчин, Сенько Клак та ін. Для кожного 8 них письменник знайшов відповідне місце в сюжеті, кожного наділив власним голосом. А водночас усі вони становлять ніби один збірний образ — образ повсталого народу, що ціною власного життя утверджував нові ідеали, жадання трудящих західноукраїнських земель.

З особливою теплотою і любов'ю виписаний образ Степана Крайнього. Це його устами даються оцінки людям, подіям, фактам, його очима автор дивиться на світ. У зіткненні Степана і сержанта уланів Скорупчинського — центральний вузол розділу. Причому образ Степана поданий у динаміці, в процесі становлення, утвердження на позиціях революціонера. Він ще не розуміє багатьох речей, ще не розрізняє серед уланів «неворогів» собі, а серед заарештованих не впізнає випадкових людей. Дивується і разом з іншими осуджує намагання Марка Рокитюка зав'язати стосунки з уланами, переконати їх, що вони творять злочин проти таких, як і вони, бідних людей.

Тюремна дійсність, розмови з Рокитюком, «парубком з Сухо-баб» та іншими в'язнями ширше розкрили йому «очі на світ і на людей», і вже в третьому розділі — Степан стає душею ескадрону: польські власті мобілізували його в числі хлопців; з західноукраїнських земель в свою армію, щоб їхніми ж багнетами придушити народний гнів. Та мазурські і західноукраїнські селяни, одягнуті в уніформи уланів, уже свідомі своєї участі. Катує себе Мацек Твардзяк, що не стримався і зопалу відрубав, шаблею руку «зредукованого» електротехніка. Катується, хоч військове начальство видало йому премію, а місцевий ксьондз назвав вчинок його «святим». Степан допоміг Мацеку розібратись у тому, що робітник-поляк рідний українському робітникові, бо обидва гнуть так само спину на експлуататора — і від того чад шовінізму, що ним щораз підкурювали голови уланів їхні командири, поволі розвіявся, І тепер Степан переконаний, що Мацек шаблі па трудівника не опустить, бо має інший об'єкт — голову пана.

З негативних образів найглибше виписаний Скорупка, спочатку «невеликий жовнярик», згодом сержант і поручник ескадрону уланів, запеклий шовініст і жорстокий завойовник.

Зовні непоказний, «мав хлопчакувату фігурку» і очі, що «з-під лоба горіли вовчим, моторошним вогнем», він виявляється закінченим катом. Ще в часи громадянської війни Скорупка, тоді «засушений жовнярик», виявив схованку навідника, брав участь у розстрілі Максима і комісара, в екзекуції над невинного вагітною жінкою. Тепер же зросли його права: командував ротою. Коли «зелені» не задумувались над тим, що робили в селі, Скорупка свідомо чинив звірства. Коли «біг» скатованих людей викликав сміх з боку уланів, Скорупка не сміявся, бо знав, що тільки цим може примусити заарештованих скоритись. Коли інші розгубились перед одностайністю прив'язаних до воза, Скорупка — ні. Якщо для інших «зелених» всі в селі — бунтарі, Скорупка навіть серед заарештованих «шукає» найбільш небезпечних. Тому «скляними сліпедькими» очима «свердлив» зразу Степана, а потім Марка, бо відчув, що саме вони обидва — «головні» серед селян.

Відповідно до вчинків, автор подає і портрет Скорупки, «розкиданий» в різних місцях трьох розділів твору. Сержант — невеличкий, вуглуватий, з «непорушними» «чорними мертвецькими» очима, які ніби «висіли в повітрі». Мав завжди «стиснені варги». Завжди зовні спокійний, навіть повільний в рухах, він «міняється» в найбільш драматичні хвилини. Арештовані не піддалися йому — і тоді Скорупка став «блідий як крейда, нервово похльоскував батогом по дорозі, збиваючи хмарки пилі». А відчувши свою поразку, він полишає заарештованих і «зникав з очей за горбом», щоб зустріти їх в місті новою «люб'язністю».

Таким же, заздалегідь підготовленим, виглядає Скорупка і в третьому розділі роману. Він веде ескадрон, щоб розігнати «похід безробітних». І певен, що це вдасться йому, яких би жертв не коштувала та кривава «акція». Це Скорупка першим наказав «рубати і стріляти» демонстрантів і сам показував яскравий взірець, щоб потім «за сумлінну бойову поставу в обличчі ворога і в обороні начальства» бути «призначеним до відзнаки і похвали».

Василь Вобинський зарекомендував себе і як вдумливий дослідник та літературний критик. Вже наприкінці 10-х — початку 20-х років він публікує ряд статей і рецензій та ін.), у яких гостро засуджує тих, хто заперечував суспільну роль мистецтва, впадав у декаданс, проголошував утечу від життя. Він доводить, що мистецтво — то не якась автономна ділянка, а суспільне явище, один з видів політичної свідомості народу.