Творчість письменників «покутської трійці», проблема індивідуального стилю, Детальна інформація

Третім у “покутській трійці” був уродженець с. Кобаки Косовського району Іван Семанюк – Марко Черемшина (1874-1927).

Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту, Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Спостережливе око письменника-демократа і народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту.

Марко Черемшина здійснив творчий подвиг, написав головну книгу свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в “Карбах” воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту; в циклі “Село за війни”, - воно “вигибає” під пострілами обох воюючих армій; у “Верховині” його прибирають до рук нові пани й орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально.

Марко Черемшина навчався у сільській початковій школі, з 1889 року – у Коломийській польській гімназії, де, як і Василь Стефаник та Лесь Мартович, пройшов сувору життєву школу: приниження, знущання, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії. Не звільняючись гімназійною освітою, займався самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. “У гімназії, - писав письменник у “Автобіографії”, - зазнайомився я з цілою нашою. Літературою від договір з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Міллером та Голем”

У 1896 році відомий письменник, критик і публіцист Опис Маковий, надруковано перше оповідання Івана Саманюка, “Керманич” під літературним ім’ям “Марко Черемшина”.

Після закінчення гімназії М.Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня з наміром вступити на медичний факультет університету, але через високу плату за навчання записався на юридичний. “Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою”, зачитувався в красному письменстиві німецькому та російському...”

У Відні Марко Черемшина займається культурно-громадською роботою стає членом земляцьких студентських товариств “Січ”, “Товариство студентів з Росії”, робітничого товариства “Поступ”. Ці товариства влаштовували, вечірки, літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він пише свій “ескіз з велико міського життя”, “Нечаяснна смерть”, створює цикл поезій “Листки”. Старий друзі по перу Осип Маковий та Іван Франко доброзичливою критикою та дружніми порадами допомогли вийти з манівців модернізму і повернутися до зображення народного життя. У травневому номері “Літературно-наукового життя. У травневому номері “літературно-наукового вісника” з 1899 рік, редагованого Іваном Франком, було надруковано два “образки з гуцульського життя” – “Святий Миколай у гарті” і “Хіба даруймо воду”, які засвідчимо появу нового письменника-реаліста.

Протягом 1900 і 1901 рр. у львівському “Літературно-науковому віснику” і чернівецькій “Буковині” надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника “Карби. Новели з гуцульського життя”, видану у 1901 році заходами студентського товариства “Молода Україна”. Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття.

Після виходу “Карбів” у творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. 1901 року закінчив університет, але шил 1906 року одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина перебрався до містечка Ділятина на Станіславщині (нині Івано-Франківщині) і працював адвокатом шість років, а у 1912 році він відкрив власну адвокатську канцелярію у м. Снятині і там залишився до кінця свого життя.

Дружина письменника. Наталя Семанюк – Черемшина, згадувала, що в ті роки “на його письмовому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався ва його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких Марко Черемшина брав з судової практики. Однак основний професійний обов’язок відсував творчі задуми на другий план”

На початку першої світової війни Марко Черемшина з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилось у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих подій воєнного лихоліття, тому в нього виникає задум цілої книги оповідань “Село за війни”. У цей час він працює над новелами “Село вигибає”, “Зрадник”, “Село потерпає”. Сюжети для своїх творів Черемшина брав безпосередньо з життя. У травні 1915 року Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу.

У 1925 році у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини “Село вигибає”, до якої ввійшли новели із збірки “Карби”, а також нові оповідання та переклади.

Нові дві збірки оповідань – “Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн.1” і “Верховина”. Вибрані оповідання. Кн.2” вийшли у видавництві “Книгоспілка” 1929 року уже посмертно (раптова смерть 25 квітня 1927 р. обірвала всі його творчі плани).

На формування світогляду Марка Черемшини великий вплив мала усна народна творчість, безпосередня його близькість до народного життя.

Марко Черемшина знав українську літературу; в його особистій бібліотеці були зібрані майже всі кращі твори української дожовтневої літератури, твори російських поетів та письменників, книги польських, болгарських, західноєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи основними європейськими і слов’янськими мовами.

Марко Черемшина – один з найбільш “фольклорних” українських письменників. Усна народна поезія – відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і при виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів’я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина.

Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.

Марко Черемшина також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами. Серед письменників-сучасників найбільше уваги письменник приділив своєму побратиму Василю Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і летарутрно-критичних статей (“Добрий вечір, пане-брате...”, “Желания”, “Його кров”, “Під осінь”, “Стефаникові мужики”), у яких з любов’ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, “поета мужицької розпуки”, “Який приріс до села серцем і душею”.

Марко Черемшина у Василя Стефаника насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний більш перенести на папір, видобути з свого серця “слова, гей зорі”.

Марко Черемшина вважав Василя Стефаника близьким собі за світоглядом і художнім баченням світу. Особисте і творче спілкування Марка Черемшини з Василем Стефаником може бути зразком щирої дружби і глибокого творчого взаєморозуміння двох великих художників слово, борців за народні інтереси.

Письменник-лірик, чарівник слова – так можна назвати Марка Черемшину за проникливий ліризм його розповіді, сили і образність слова, що несе у собі великий заряд експресії. Він брав ці слова з уст народу, підслухав у шумі смерек, подуві полонинських вітрів. Доля наділила його щасливим талантом віднаходити високу поезію у живій народно розмовній мові, відображати буденні події на найвищих поетичних регістрах.

Василь Стефаник назва Марка Черемшину “великим поетом”. Таке визначення випливає з усієї творчості письменника – тематики, образного мислення, манери письма, конструкції фраз і речень, зрештою, всього поетичного світовідчування. Письменник-реаліст мислив як поет, умів тонко передавати настрій. Якщо він змальовував веселі картини природи Гуцульщини, світлі сторони життя гуцулів, то і його поезія була світлою, вигравала всіма барвами запашних весняних польових квітів. Коли ж він відтворював бездонне гуцульське горе, страхіття війни, поетична палітра співця набирала темних відтінків, зливалася з народними голосіннями.

Для синтаксису Марка Черемшини властиві надфразні єдності, тобто об’єднання кількох речень з одним підметом для всіх або ж римуванням слів, що закінчують речення, ритміка у побудові фрази з елементами внутрішнього римування. Інверсією, своєрідним порядком слів у реченні, з пропуском окремих слів. Ритмізація мови – одна з найхарактерніших рис індивідуального стилю Марка Черемшини.

Гуцульські діалектизми надають творам Марка Черемшини особливої поетичної чарівності, відбивають невичерпне образне багатство народної мови, її розмаїту метафоричність. Діалектизми стали для письменника одним із важливих додаткових художніх засобів відтворення образів гуцулів і гуцульської природи, передачі думок і настроїв персонажів.

О.Масенко, дослідник життєвого і творчого шляху письменника, справедливо відзначив, що творчість Марка Черемшини “ввірвала в себе нев’янучу красу привабливість тощо краю, який пор довив письменника-народолюбця й надав його висок поетичне слово. У кожній новелі Марка Черемшини так чи інакше відбився духовний світ його земляків гуцулів-верховинців, їх уявлення про природу й суспільство, про добрі й злі сили, їх віковічні прагнення довільного, щасливого життя”

Висновки

Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович. Три видатні майстри новели.

Перший з них – Василь Стефаник – безперечно, найдраматичніший з українських прозаїків початку ХХ століття, - володіє тільки йому притаманним даром писати “коротко сильно і страшно” (Максим Горький), а другий – Марко Черемшина – у своїх гуцульських новелах виступає натхненним ліриком, який навіть трагічні картини з життя Верховини закосичує найніжнішими полонинськими квітами, третій – Лесь Мартович – є неперевершеним гумористом-сатириком в літературі цього періоду, що виявляє надзвичайно глибокі життєві спостереження над різними прошарками й станами галицької суспільності, зокрема над селянством.

Зазначмо з опрацьованого матеріалу спільне і відмінне у творчості цих трьох мистецьких постатей.

Спільне: