Консульства, Детальна інформація

Слід зазначити, що в більшості конвенцій відразу ж обговорено, що це положення не відноситься до консульських посадових осіб, що є громадянами країни перебування чи має в цій країні статус іноземця, якому на законній підставі дозволене постійне місце проживання, а також членам їхніх родин. Але є і конвенції, у яких подібне застереження відсутнє, наприклад, у Конвенції з Польщею. Таким чином, приналежність до громадянства може впливати на іммунітети і привілеї цієї категорії осіб. Консульські конвенції регулюють волю пересування консульських посадових осіб і, треба відзначити, не завжди однозначно. Ряд договорів дозволяє волю пересувань і поїздок по всій території країни перебування, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. Деякі угоди дозволяють консульським посадовим особам волю пересування і поїздок тільки по території консульського округу, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. І є договори, у яких не відбита проблема волі пересування консульських посадових осіб. У цьому випадку варто орієнтуватися на Віденську конвенцію 1963 р. (ст. 34), у якій сказано: "Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у який забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи волю пересувань і подорожей по її території".

На практиці представники влади країни перебування можуть зштовхнутися і з таким питанням: чи може консульська посадова особа виступати як свідок? Так. Це регулюється ст. 44 Віденської конвенції 1963 р. Консульські посадові особи можуть викликатися як свідки при судовиробництві судових чи адміністративних справ.

Разом з тим, якщо консульська посадова особа усе-таки відмовляється від дачі показів свідків, до нього не можуть застосовуватися ніякі примусові заходи чи покарання (п. 1 ст. 44). Орган, якому потрібні покази консульської посадової особи, повинний уникати заподіяння перешкод у виконанні цією особою своїх функцій.

Ця стаття надає право консулу, у випадку згоди, свідчити в будь-якому місці й у будь-якій формі: в органах внутрішніх справ, будинку, у консульській установі, письмово чи усно.

При цьому консульські посадові особи не зобов'язані давати показання з питань, зв'язаних з виконанням ними своїх функцій, чи надавати стосовно до їхніх функцій офіційну кореспонденцію і документи. Вони також не зобов'язані давати показання, що роз'ясняють законодавство держави, яка представляється, (п. 3 ст. 44).

Іншими словами, ця стаття, з одного боку, як би зобов'язує консула свідчити, за винятком окремих випадків, а з іншого боку — дає йому можливість відмовитися від дачі показань свідка, начебто б створюючи протиріччя. Але ми вважаємо, що це "протиріччя" виражає повагу суверенітету акредитуючої держави і країни перебування і не може негативно позначитися на консульських відносинах.

З метою полегшення виконання консульських функцій консульські посадові особи можуть вільно спілкуватися з громадянами держави, яка представляється, і мати доступ до них, і навпаки.

У тому випадку, якщо в межах визначеного консульського округу будь-який громадянин держави, що представляється, виявиться арештованим, ув'язненим у в'язницю чи узятим під варту в чеканні судового розгляду, чи затриманим у будь-якому іншому порядку, компетентні органи країни перебування повинні негайно повідомити про це голову консульської установи (п. 15 ст. 36).

Консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина держави, що представляється, який знаходиться у в'язниці, чи затриманий під вартою , для бесіди з ним, мають право переписування з ним і можуть вживати заходи для забезпечення йому юридичного представництва (п. 1 ст. 36).

Якщо громадянин держави, що представляється, який знаходиться у в'язниці, чи затриманий під вартою , заперечує те, щоб консул виступав від його імені, то консульська посадова особа повинна від цього утриматись. Таке положення є природною нормою відносин консула і місцевої влади в будь-якій країні.

Ці права консульські посадові особи можуть здійснювати тільки відповідно до законів і правил, прийнятими в державі перебування (п. 2 ст. 36).

Стаття 38 Конвенції 1963 р. говорить про право голови консульської установи звертатися в компетентні місцеві органи його консульського округу при виконанні своїх функцій.

Ця ж стаття говорить, що в компетентні центральні органи країни перебування голова консульської установи може звертатися тільки в тому випадку, коли це допускається законами, правилами і звичаями держави перебування чи відповідними міжнародними договорами. У тому випадку, якщо вимоги консула не будуть задоволені, він має право звернутися до уряду країни перебування, але тільки через дипломатичне представництво своєї держави. Безпосередні відносини з урядом можуть мати місце тільки в тому випадку, якщо в даній країні немає посольства країни, що представляється консулом.

Що стосується податкових і митних привілеїв консульських посадових осіб, то їх регламентують ст. 49—59 Віденської конвенції 1963 р.

У ст. 49 сказано, що консульські посадові особи, а також члени їхніх родин, що проживають разом з ними, звільняються від податків, зборів податків особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

1) непрямих податків, що звичайно включаються у вартість товарів чи обслуговування;

2) зборів і податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться на території країни перебування;

3) податків на спадкоємне майно , податків на успадкування чи податків на перехід майна, стягнутих державою перебування, з певними вилученнями, зв'язаними з переходом майна у зв'язку зі смертю працівників консульства і членів їхніх родин;

4) податків і зборів на приватний дохід, включаючи доходи з капіталу, джерела якого знаходяться в країні перебування, податків на капіталовкладення в комерційні чи фінансові підприємства держави перебування;

5) зборів, стягнутих за конкретний вид обслуговування;

6) реєстраційних, судових, реєстрових податків, іпотечних зборів, гербових зборів з вилученнями, які відносяться до консульських приміщень.

Зарплата консульських посадових осіб у країні перебування звільняється від податків і зборів. Разом з тим працівники консульських установ, наймаючи осіб, зарплата яких не звільняється від прибуткових податків країни перебування, повинні виконувати зобов'язання, що накладаються законами і правилами цієї країни на наймачів.

Іншими словами, створюється режим, відповідно до якого, власне кажучи, консульські посадові особи не звільняються від податків у відношенні діяльності,яка виходить за межі їхніх службових функцій.

Що стосується звільнення від митних зборів і огляду на митниці, то ці моменти регламентуються в п. 1—3 ст. 50. У ній говориться, що мито не стягуються з предметів для особистого користування консульської посадової особи, включаючи предмети, призначені для його облаштування і для його офіційного користування. Від сплати митних зборів звільняються також члени родин консульських посадових осіб, що проживають разом з ними. Слід зазначити, якщо у відношенні митних зборів більш-менш визначене коло предметів, у відношенні яких мито не стягуються, то у відношенні огляду особистого багажу на митниці існують різні підходи. Конвенція 1963 р. (п. 3 ст. 50) звільняє від огляду особистий багаж консульських посадових осіб і членів їхніх родин, що проживають разом з ними. . Багаж може бути доглянутий лише в тому випадку, якщо в країни перебування є серйозні підстави припускати, що в ньому містяться предмети, що не є їх особистими предметами чи предметами для офіційного користування консула. Огляд можливий і в тому випадку, коли є підстави припускати, що в багажі знаходяться предмети, ввіз і вивіз яких заборонені законами і правилами країни перебування чи які попадають під його карантинні закони і правила. Такий огляд, однак, повинний проводитися в присутності відповідної консульської посадової особи чи члена його родини.

Таким чином, ми бачимо, що можливість огляду особистого багажу консульських посадових осіб чітко визначено Конвенцією 1963 р. Подібні положення відбиті у багатьох двосторонніх угодах. Відповідно до інших двосторонніх конвенцій особистий багаж консульських посадових осіб і членів їхніх родин підлягає огляду на митниці. Таким чином, консульська практика їде по двох шляхах:

звільняє від огляду особистий багаж консульських посадових осіб, якщо немає серйозних основ для огляду ;

не звільняє від огляду ні при яких обставинах.

Консульські посадові особи звільнені від усіх трудових і державних зобов’язань, незалежно від їхнього характеру, а також від військових зобов’язань, таких як реквізиції, контрибуції і військових розташувань. Це ж відноситься і до членів родин консульських посадових осіб, що проживають разом з ними (ст. 52).

Стаття 53 визначає початок і кінець консульських іммунітетів і привілеїв. У ній сказано, що привілеї і іммунітети, передбачені Конвенцією, починають діяти у відношенні консульської посадової особи з моменту її вступу на територію держави перебування, якщо вона вже знаходиться на цій території, з моменту, коли вона приступила до виконання своїх обов'язків у консульській установі.

Привілеї і іммунітети консульських посадових осіб припиняються з того моменту, коли вони залишають територію даної держави, чи після закінчення певного терміну, який достатній для того, щоб залишити територію даної країни.