Консульства, Детальна інформація

У відношенні членів родин привілеї і іммунітети припиняються з того моменту, коли вони залишають територію країни перебування, або коли вони перестають бути членами родини консульської посадової особи.

Що стосується виконання функцій, то практично варто вважати загальновизнаними,ті які консул виконує до моменту залишення своєї посади в консульській установі. У випадку смерті працівника даної установи члени його родини, що проживають з ним, продовжують користуватися наданими їм привілеями і іммунітетами до моменту залишення країни перебування чи до закінчення певного терміну, протягом якого вони повинні були б залишити територію держави перебування.

Важливе значення має ст. 54. Вона говорить про обов'язки третьої держави в момент, коли консульські посадові особи проїжджають через неї, прибуваючи до місця свого призначення чи повертаючись в акредитовану державу. У цій статті сказано: держава надає всі іммунітети передбачені іншими статтями дійсної Конвенції, що можуть знадобитися для забезпечення проїзду чи повернення консульської посадової особи. Це поширюється і на членів їхніх родин.

Конвенція про консульські зносина 1963 р. зобов'язує консульських посадових осіб і всіх осіб, що користуються привілеями і іммунітетами, без збитку для них поважати закони і правила країни перебування (ст. 55). Спеціально підкреслений обов'язок невтручання у внутрішні справи, а консульські приміщення, як уже говорилося вище, не повинні використовувати з метою, несумісною з задачами виконання консульських функцій. Ця стаття відображає практику держав і сприяє розвитку дружніх відносин між ними.

Консульські посадові особи зобов'язані дотримуватися будь-яких вимог, передбачених законами і правилами країни перебування, у відношенні страхування від шкоди, що може бути заподіяна третьою особою в зв'язку з використанням будь-якого дорожнього транспортного засобу, судна чи літака (ст. 56).

Ця стаття спрямована також на забезпечення прав громадян у державах перебування у випадку здійснення правопорушень по відношенні до їхньої особи і майна консульською посадовою особою. Ця особа несе відповідальність за законами країни перебування (ст. 56).

Штатним консульським посадовим особам забороняється займатися в країні перебування будь-якою професійною чи комерційною діяльністю з метою одержання особистих доходів. Це приводить до зняття іммунітету у даної особи (ст. 57).

У результаті розгляду вищевказаних проблем можна зробити наступні висновки:

1. Особисті іммунітети і привілеї консульських посадових осіб неможливо розглядати лише на основі Віденської конвенції 1963 р., а варто враховувати і двосторонні конвенції, що відрізняються широкою різноманітністю в трактуванні даного питання.

2. Консульські посадові особи, як правило, наділяються службовим (функціональним) імунітетом, а універсального підходу до цієї проблеми взагалі не існує. Тому на практиці вирішення зазначених питань нерідко викликає розбіжності і конфліктні ситуації між направляючою державою і країною перебування, чого по можливості варто уникати.

3. Документи показують, що існує широка різноманітність у наданні іммунітетів і привілеїв консульським посадовим особам різних країн.

2. Іммунітети і привілеї адміністративно - технічного й обслуговуючого персоналу консульств.

Важливість дослідження питань про іммунітети і привілеї адміністративно- технічного й обслуговуючого персоналу консульств підрозумівається двома обставинами:

— у першу чергу тим, що значну частину працівників консульської установи складають саме ці категорії;

— у другу чергу тим, що дана проблема залишається сьогодні невивченою.

Необхідність поширення іммунітетів і привілеїв на зазначену категорію осіб у тому чи іншому обсязі припускається тим, що в силу специфіки виконуваних функцій деякі члени адміністративно- технічного персоналу, наприклад шифрувальники, діловоди, секретарі-референти й ін. інформовані в питаннях секретного характеру навіть у більшому ступені, ніж окремі консульські посадові особи. Арешт і інші примусові міри у відношенні них можуть серйозно дезорганізувати діяльність консульської установи і завдати значної шкоди акредитуючій державі.

У той же час надання іммунітетів адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу консульств означає звільнення від місцевої юрисдикції дуже численної групи іноземних громадян. Це торкається фінансових інтересів країни перебування (звільнення від податків і митних зборів), а також інтереси забезпечення правопорядку і державної (національної) безпеки (звільнення від карної юрисдикції).

Виходячи з вищевказаних обставин, у Конвенції 1963 р. було закріплене компромісне положення: "... консульські службовці не підлягають юрисдикции судових чи адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, чинених ними при виконанні консульських функцій" (ст. 43).

Таким чином, багатобічна Конвенція 1963 р. надала адміністративно-технічному персоналу, тобто консульському, що служить, обсяг і\ммунітетів, майже рівний іммунітетам консульських посадових осіб. Тобто їх іммунітети і привілеї носять функціональний (службовий) характер і поширюються тільки на дії, чинені консульськими службовцями при виконанні своїх функціональних обов'язків.

Але, говорячи про іммунітети, цією статтею Конвенції обмежуватися неможливо. Справа в тім, що в ст. 72 сказано:

"... при застосуванні положень дійсної Конвенції країна перебування не повинна проводити дискримінації між державами, однак не вважається, що має місце дискримінація, якщо країна перебування застосовує яке-небудь з положень дійсної Конвенції обмежно, через обмежувальне застосування цього положення до його консульських установ у державі, що представляється, якщо за звичаєм чи за згодою держави надають один одному режим, більш сприятливий, ніж той, котрий потрібно положенням дійсної Конвенції...".

Це положення, по суті, привело до того, що іммунітети і привілеї як консульських посадових осіб, так і консульських службовців і працівників обслуговуючого персоналу різних країн у тій самій державі перебування значно відрізняються один від одного відбито в двосторонніх консульських конвенціях.

Двосторонні консульські конвенції не єдині навіть у розподілі працівників консульських установ на категорії, не говорячи вже про різницю в наданих іммунітетах і привілеях. Розглянемо ці питання більш докладно на прикладі договорів.

Так, Віденська конвенція 1963 р. поділяє працівників консульської установи на три категорії: консульські посадові особи, консульські службовці і обслуговуючий персонал. Конвенції ж Росії з Монголією, КНДР, США, Великобританією, Фінляндією, Японією, Швецією, Норвегією, Малі й ін. підрозділяють працівників консульської установи на двох категорій: консульські посадові особи і співробітники консульської установи. Тобто в них не проводиться різниця, наприклад, між іммунітетами шифрувальника і садівника.

Особливо виділяється з цієї системи розподілу Конвенція Росії з ФРН, у якій до консульських посадових осіб віднесені секретарі і референти (див. п. 26 ст. 5), а до співробітників консульства — співробітники канцелярії, перекладачі, друкарки, стенографістки, бухгалтери, завідувачі господарством, шофери й інший обслуговуючий персонал (див. п. 3 ст. 5). Таким чином, споконвічно, навіть при розподілі на категорії в конвенціях закладається тенденція до надання різних іммунітетів особам, що займають ту саму посаду в різних консульствах.

Як бачимо, передбачений Конвенцією 1963 р. розподіл персоналу консульської установи на три категорії носить дуже умовний характер, про що свідчать розглянуті двосторонні конвенції. Включання в ту чи іншу категорію конкретних співробітників консульств відноситься винятково до компетенції акредитуючої держави і не регулюється нормами міжнародного права. Позиції ж акредитуючої країн по цьому питанню далеко не однозначні і нерідко суперечать позиціям держав перебування.

Грані між різними категоріями персоналу дуже невизначені, що наочно ілюструють приведені вище приклади. Це може бути зв'язане з інтересами забезпечення режиму безпеки в консульській установі, а також з тим, що акредитуюча держава при призначенні конкретних співробітників може бути не зацікавлене в публічному визначенні їхніх функціональних обов'язків. На практиці це приводить до того, що держава,яка представлена, визначаючи співробітників у консульські установи, не вказує, на які посади вони призначаються, а іноді навіть не уточнює, до якої категорії відноситься той чи інший співробітник.

Висновок двосторонніх конвенцій, у яких визначається статус адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу приводить до множинності підходів.

Аналіз іммунітетів і привілеїв, наданих адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу консульських установ різних країн, показує, що вони сильно відрізняються між собою. Так, адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу консульств Білорусії і Польщі в Росії можна пересуватися по всій країні, а такому ж персоналу Японії, Монголії, Італії, Литви, Франції — тільки в межах свого консульського округу. Тоді як цієї ж категорії осіби із ФРН, Китаю, Великобританії, КНДР, Швеції, Норвегії, США самостійно, без голов консульств чи консульських посадових осіб, пересуватися не можуть не тільки по країні, але навіть у межах їхнього консульського округу.

Що стосується імунітетів від юрисдикції країни перебування, то можна сказати, що адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал консульств Японії, Норвегії, США, Франції, Польщі не підлягає юрисдикції судових чи адміністративних органів у відношенні дій, чинених ними при виконанні своїх функціональних обов'язків. При цьому дана категорія осіб, а також члени їхніх родин з Японії і США користуються імунітетом від карної юрисдикції і в позаслужбовій діяльності, а на співробітників і членів їхніх родин з Норвегії, Франції, Польщі цей імунітет не поширюється.