Цивільне право в західній правовій системі, Детальна інформація

Реферат на тему:

Цивільне право в західній правовій системі

Розвиток підприємництва відбувається під впливом багатьох правових інститутів. Під ними розуміють певну форму організації людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій сукупності норм і правил у будь-якій сфері суспільних відносин.

Інститут — це елемент суспільної структури історичної форми організації і регуляції суспільного життя, сукупність норм і звичок, цінностей, організаційних структур, культурних імперативів, усталених форм поведінки людей. Існування інститутів пов'язане з економічною взаємодією, яка супроводжує підприємницьку діяльність, відображається в інститутах і завдяки їм відтворюється з деякими варіаціями в заданих ними межах.

Суттєву роль у розвитку підприємництва відіграють правові інститути, представлені правовими нормами і правилами, якими керуються у своїй діяльності підприємці. Це пов'язано з тим, що право як система загальнообов'язкових норм і правил поведінки, зафіксованих в юридичних законах, відображає державну волю, встановлює права і обов'язки всіх учасників правовідносин. Право відіграє важливу роль у забезпеченні функціонування і розвитку суспільства та його складової частини — економіки. За допомогою правових інститутів оформлюються, закріплюються, унормовуються відносини між суб'єктами підприємництва.

Економічна взаємодія підприємців регламентується нормами цивільного і приватного права. Країни Заходу нагромадили значний теоретичний і практичний досвід застосування правових норм у регулюванні підприємницької діяльності. Певну частину норм цивільного і приватного права можна використати з урахуванням особливостей розвитку України для унормування та регулювання взаємодії між підприємцями, утвердження ринкової економічної системи в нашій країні.

Центральне місце у правових системах країн посідає цивільне право, яке й нині залишається найбільш розробленою галуззю права.

На основі цивільного права переважно відбувалося і відбувається формування нових галузей, розділів правових систем західних держав. Так, у трудовому праві, праві соціального забезпечення, природоохоронному, патентному та інших використано понятійний апарат, юридичні конструкції і теорії, розроблені в цивільному праві. Важливу роль відіграє цивілістика й у розвитку сучасного правознавства.

Певна річ, не можна ігнорувати стрімкого розвитку інших галузей правознавства, зокрема адміністративного права, а також їхнього впливу на зміст і методи цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Отже, цивільне право виконує роль центрального розділу правознавства. Найчіткіше це проявляється в країнах, юридичну надбудову яких можна зарахувати до романо-германської сім'ї правових систем. Зазначаючи виняткову роль цивільного права в цих державах, Рене Давид писав, що "справжнім правом залишається приватне право", що "формування юриста може бути забезпечене... тільки вивченням цивільного права".

Перед тим, як приступити до розгляду загальних проблем цивільного права західних країн та його ролі у регулюванні підприємництва, уточнимо зміст цього поняття і зробимо деякі зауваження термінологічного плану.

У країнах так званого англо-американського чи загального права немає поділу на звичні для юриста країн СНД галузі: цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне тощо. Норми, які в інших країнах, як правило, входять до складу цивільного права, утворюють тут самостійні розділи (договірне право, деліктне право, право власності та ін.). Але й у країнах романо-германського права термін "цивільне право" використовується в кількох значеннях. Досить часто західні юристи ототожнюють цивільне право і приватне право; іноді цивільному праву дається вужче тлумачення — цивільним визнається лише один з розділів (точніше загальний розділ) приватного права.

Зазначимо, що в різних західних країнах поділ між публічним і приватним правом дуже різний. Так, у Франції до приватного права традиційно зараховують, крім власне цивільного права торговельне право, цивільно-процесуальне і навіть кримінальне, оскільки велика частина положень останнього спрямована на захист приватноправових відносин. Крім того, визнаються приватноправовими і такі галузі правової надбудови, в яких норми приватного і публічного характеру тісно переплетені: трудове право, сільськогосподарське право, право промислової власності, авторське, транспортне, лісове, гірське, страхове, а також міжнародне приватне право. Деякі французькі дослідники вважають зазначені галузі, як, утім, і кримінальне, а також цивільно-процесуальне право, особливим різновидом "комплексних галузей" права. А на думку Мореля, правові положення, що належать до цивільного процесу, є скоріше публічним, ніж приватним правом.

У ФРН процесуальне право завжди визнавалося галуззю публічного права. Що стосується трудового права, то в німецькій юридичній літературі переважає точка зору, що його варто розглядати як галузь sui generis, яку не можна трактувати однозначно як таку, що належить або до публічного, або до приватного права.

Право Швейцарії, Італії, Іспанії й Австрії дотримується в цьому аспекті німецької моделі, а в Бельгії і Нідерландах прийнято французький зразок.

Сфера дії приватного права (цивільного права — у широкому розумінні) окремих країн не збігається також через розходження в змісті приватноправових галузей. Так, у Франції недієздатність вважається розділом торгового, тобто приватного права, тоді як у ФРН і Швейцарії вона належить до процесуального, тобто публічного права.

Існують істотні відмінності й у визначенні предмета цивільного права у вузькому значенні. У багатьох державах континентальної Західної Європи та у країнах Латинської Америки історично склалася система дуалізму приватного права, коли поряд з нормами загального цивільного права діють спеціальні норми, які регламентують організацію і ведення торгової чи підприємницької діяльності. Сукупність останніх утворює особливу самостійну галузь — торгове право.

Цей дуалізм проявляється в наявності двох відносно самостійних систем джерел права, насамперед в одночасному існуванні цивільних і торгових кодексів. У ряді країн діють і особливі торгові суди, що розглядають суперечки за участю комерсантів.

Деякі держави Західної Європи (Швейцарія, Італія, Нідерланди) відмовилися від системи двох автономних кодексів і прийняли єдині цивільні кодифікації. У тих державах, де торгове право продовжує зберігатися як самостійна галузь, дуже складною практичною проблемою є розмежування між цією галуззю і цивільним правом.

По-різному вирішується і питання про зміст торгового права. Зокрема у Франції правове регулювання відносин, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням продуктів творчої діяльності (так звана інтелектуальна власність), визнається розділом торгового права, а у ФРН і Швейцарії воно розглядається як частина права цивільного. В Італії і Швейцарії трудові відносини регламентуються нормами цивільних кодексів, тоді як у більшості інших західних країн прийнято спеціальні трудові кодекси.

У цьому посібнику під цивільним правом мається на увазі той розділ права, котрий містить норми, які регулюють майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у суспільстві під впливом закону вартості.

Отже, цивільне право в нашому трактуванні охоплюватиме крім власне цивільного також і право торгове. Необхідно зазначити, що сімейні відносини в західних країнах традиційно зараховують до предмета цивільного права.

Правові норми, що регулюють відносини у сфері наймання і використання робочої сили, виокремилися в самостійну галузь трудового права.

Предмет цивільного права передбачає використання особливого методу. Регламентація відносин цією галуззю здійснюється на засадах формальної юридичної рівності їх учасників.

У західній юридичній літературі цивільне право визначається через з'ясування його місця в юридичній надбудові. Основна проблема, що при цьому виникає, полягає в розмежуванні права на цивільне (приватне) і публічне. Зазначений поділ у всіх країнах романо-германського права розглядається як основний.

Західноєвропейська юридична наука запропонувала низку критеріїв розмежування публічного і приватного права, намагалася пояснити необхідність існування цього дуалізму. Умовно всі доктринальні концепції в цій сфері можна розділити на три основні різновиди: теорія інтересу, теорія методу і, нарешті, теорія предмета правового регулювання, залежно від того, який критерій брався за основу класифікації правовідносин як публічної чи приватної.

Найдавнішою, безумовно, є теорія інтересу, суть якої зводиться до того, що приватне право відповідає приватній користі, а публічне служить суспільній користі. Тому зусилля багатьох західноєвропейських дослідників зосереджувалися на трактуванні поняття "користь". Відповідно до тверджень прихильників цієї теорії публічне і приватне право потрібно розмежовувати за цільовою ознакою. Якщо в публічному праві людина — тільки засіб для досягнення загальної мети, то в приватному — метою є саме вона, а засобом досягнення мети служать правовідносини.

Ця теорія зазнала різкої критики. Противники теорії інтересу звертали увагу на її очевидне розходження з реальним життям. Вони зазначали, що багато публічних служб використовують інститути приватного права, нерідко публічний і приватний інтерес пов'язані нерозривно. Нарешті, вони правомірно твердили, що всі норми права тією чи іншою мірою одночасно служать і приватному, і публічному інтересу.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. теорія інтересу була витіснена конструкціями, в яких за критерій розмежування публічного і приватного права пропонувалося використовувати метод правового регулювання. На перший план висувалося не те, що захищається правом, а як захищається. Якщо охорона надається тільки на вимогу особи, чиє право порушено, то й саме це право варто визнати приватним. Якщо ж порушене право охороняється тільки з ініціативи держави, у тому числі не за згодою потерпілої особи, то перед нами сфера публічного права.

Однак і теорія методу вразлива як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Деякі відносини у сфері цивільного права виникають незалежно від волі учасників, а в публічному праві є норми, що застосовуються за добровільною згодою сторін. Слід зазначити, що і координаційні відносини не є монополією приватного права, а відносини субординації — монополією публічного права. Наприклад, відносини між неповнолітніми дітьми і батьками є відносинами субординації. Відносини між органами місцевого самоврядування того самого рівня, хоча вони і регламентуються положеннями публічного права, вважаються відносинами координації.

Очевидні недоліки теорії інтересу як методу правового регулювання спонукали юристів зосередити зусилля на пошуках критерію розмежування публічного і приватного права у сфері предмета правового регулювання. Відомий російський юрист К. Д. Кавелін стверджував, що для цивільного права "речовинна цінність є найбільш правильним, безпомилковим і наочним показником..." Звідси висновок: предметом цього права є тільки майнові відносини. Оскільки такий висновок явно суперечив позитивному праву, цей вчений пропонував, аби підкріпити цю теоретичну схему, змінити структуру