Соціально-економічний зміст основних правових інститутів у країнах заходу. Договір, Детальна інформація

Пошукова робота:

Соціально-економічний зміст основних правових інститутів у країнах заходу. Договір

Договір у західному законодавстві, судовій практиці і доктрині традиційно визначається як угода двох чи більше осіб, за допомогою якого встановлюються певні права й обов'язки. Відповідно до класичної концепції договору, в англійському праві він являє собою зобов'язання або одностороннє волевиявлення особи, виконання якого забезпечується правом. Однак сучасне англо-американське

право відмовилося від такого трактування І нині визначає договір так само, як і право західноєвропейських континентальних країн.

Найбільш послідовного погляду на договір як угоду дотримується американська юриспруденція. В юридичному словнику Блека, настільній книзі кожного американського юриста, договір розшифровується як "угода між двома або кількома особами, що породжує зобов'язання робити або не робити що-небудь". Таким чином, у всіх країнах Заходу договір розглядається насамперед як угода. Договір є інститутом, без якого неможливе функціонування господарської системи в цілому. "Один товаровласник лише з волі іншого, а отже, кожний з них лише за допомогою одного спільного для них обох вольового акта може привласнити собі чужий товар, відчужуючи свій власний. Отже, вони повинні визнавати один в одному приватних власників. Це юридичне відношення, формою якого є договір, — все одно, закріплений він чи ні законом, — є вольове відношення, у якому відображаються економічні відносини".

Отже, основна функція договору, що визначає його сутність і соціальну цінність в умовах західного суспільства, полягає в тому, що це інструмент організації і функціонування товарного обміну. Обмін передбачає формальну рівність учасників та визнання за ними свободи поведінки. Право західних країн закріпило ці економічні імперативи в принципах юридичної рівності сторін у договорі, свободи договору й обов'язковості договору для його учасників. При цьому законодавець виходив з постулату, що учасники господарського життя самостійно визначають зміст своїх відносин. Зазначені засади, які називаються автономією волі, тривалий час панували у доктрині та законодавстві західних країн. Монополізація капіталу та виробництва докорінно змінила структуру ринкового господарства. Ігнорувати всевладдя великих підприємств на ринку стало неможливо ще й тому, що це суперечило б збереженню самого господарства, заснованого на приватній власності на основні засоби виробництва.

Західне договірне право змушене було поступитися частиною своїх принципів. Воно почало враховувати економічну нерівність учасників цивільного обороту, запровадило численні обмеження свободи договорів. Слід зазначити, що розширилися функції цивільного договору. Нині він використовується не лише як юридична форма обміну, а й як правовий інструмент організації ринкового господарства, що опосередковує процеси концентрації капіталу і виробництва.

Значні зміни відбулися останніми роками в системі договорів у праві західних країн.

По-перше, з'явилася велика кількість нових різновидів цивільних договорів. Це пояснюється появою на ринку нових товарів, сама природа яких потребує особливого правового регулювання. Зокрема, внаслідок науково-технічного прогресу предметом господарського обороту стає різноманітна інформація, що становить комерційну цінність. Внаслідок швидких темпах розвитку сектору послуг відповідно стрімко збільшується кількість і значення договорів у цій сфері національної економіки. З'являються договори, що поєднують елементи двох чи більше відомих видів договорів. Так, із середини минулого століття значного поширення набули договори лізингу, особливо машин і устаткування. В договорі лізингу одна сторона (лізингова компанія) передає іншій стороні (користувачу) певний предмет (машину, транспортний засіб, завод тощо), а користувач зобов'язується вносити за нього періодично плату; по закінченні договору він має право придбати цей предмет на пільгових умовах із заліком платежів. У договорі лізингу поєднуються характеристики договору майнового найму (оренди) і договору продажу. Використання інституту договору для оформлення процесів кооперації виробництва і централізації капіталу також породило нові договірні види. Наприклад, акціонерний закон ФРН 1965 р. серед пов'язаних підприємств виокремлює підприємства, що уклали між собою так звані підприємницькі договори. До них зокрема належать договори підпорядкування, згідно з якими одне акціонерне товариство підпорядковує управління свого товариства іншому підприємству; договори відрахування прибутку, коли акціонерне товариство зобов'язується перерахувати весь свій прибуток іншому підприємству або зобов'язується керувати своїм підприємством за рахунок іншого підприємства та ін.

По-друге, зі сфери цивільного права виводяться деякі види договорів. Найбільш яскравий приклад — трудові договори. Раніше трудовий договір розглядався як одна з форм цивільно-правового договору. Однак поступово (кінець XIX — початок XX ст.), переважно під впливом боротьби прогресивних сил суспільства, трудові угоди почали регламентуватися особливими нормами трудового законодавства. Це відособлення спостерігається й у тих країнах, де норми про трудовий договір дотепер містяться в цивільних кодификаціях (Італія, Нідерланди).

Не так чітко, але такий самий процес спостерігається у сфері регулювання договірних відносин між державними органами і приватними особами. Значення цих договорів у господарському механізмі західних країн нині дуже велике. Так, у США федеральні, органи окремих штатів та місцеві державні органи щорічно витрачають на придбання різних товарів і послуг близько 20 % валового національного продукту країни. У Франції такі договори називаються адміністративними. Конструкція адміністративного договору розроблялася в цій країні Державною радою і вченими-юристами. Основна його відмінність від цивільного договору полягає в тому, що сторони в адміністративному договорі не рівні не тільки фактично, а й юридичне. Державний орган — сторона такого договору — має право в односторонньому порядку змінювати його несуттєві умови або навіть розірвати цей договір. У багатьох адміністративних договорах передбачається право адміністрації контролювати виконання договору і давати інструкції іншій стороні. У свою чергу, якщо публічна юридична особа внаслідок реалізації своїх законних повноважень змусила іншу сторону зробити додаткові витрати, то вона зобов'язана їх повністю відшкодувати. Розходження між адміністративним і цивільним договорами існують і в порядку їх укладення, у рівні свободи сторін при визначенні умов договору, нарешті в тому, що спори, які виникають у зв'язку з такими договорами, розглядаються різними судами.

У праві Великобританії і США відсутнє таке чітке поняття адміністративного договору, як у французькому праві. Однак і в цих країнах існує особлива категорія договорів — урядові контракти, що укладаються адміністративними органами з приватними особами. Урядові контракти мають свій специфічний правовий режим, відмінний від того, якому підпорядковуються цивільно-правові договори.

У США державні органи, що беруть участь у таких контрактах, мають право в односторонньому порядку змінювати несуттєві умови, а також розривати ці контракти, якщо це відповідає загальним інтересам держави. У разі дострокового припинення урядового контракту за рішенням державного органу останній відшкодовує іншій стороні не лише позитивний збиток, а й втрачену вигоду. У США, як і у Франції, існує особлива система органів адміністративної юстиції, покликана розглядати спори за урядовими контрактами.

До розряду адміністративних належать і договори, які французька держава укладає з місцевими колективами, націоналізованими підприємствами і приватними компаніями з метою реалізації економічних програм. Вони називаються плановими, програмними, податковими договорами, квазідоговорами тощо. Відповідно до них держава надає своїм контрагентам податкові знижки і премії, позики на пільгових умовах та інші переваги і пільги в обмін на зобов'язання іншої сторони здійснювати інвестиційну програму, що відповідає плановим цілям, розвивати відповідне виробництво, підтримувати певний рівень зайнятості тощо.

По-третє, збільшується роль і значення різноманітних типових договорів, договорів приєднання та інших договірних проформ, які юридичне або фактично стають джерелами права. Використання договору для організації тривалих і стійких господарських зв'язків веде до збільшення тривалості термінів їх дії, ускладнення змісту, що у свою чергу спричиняє зміни процедур укладання, тлумачення, перегляду і виконання.

По-четверте, спостерігається тенденція до диференціації правового регулювання договірних відносин залежно від їх суб'єктного складу. В межах приватно-правового регулювання відбувається процес юридичної дезінтеграцї. У багатьох державах договори комерсантів, підприємців виокремлюються у спеціальну категорію торгових угод. Останні регламентуються спеціальними нормами торгового законодавства (включаючи торгові кодекси) і торговими звичаями. Згідно з положенням торгового права, торгові договори, на відміну від цивільних, можуть укладатися в спрощеній формі, полегшено їхній доказ. До комерсантів порівняно з некомерсантами висуваються підвищені вимоги щодо старанності, обачності в господарських справах. У торгових зобов'язаннях установлено солідарну відповідальність на боці боржника, тоді як у цивільних така відповідальність не презуміюється, а має бути прямо зазначена в законі. Спори між комерсантами в деяких країнах розглядають спеціальні торгові суди за особливими процедурними правилами.

Останнім часом із загального договірного права виокремлено норми, що регулюють договірні відносини з професійними комерсантами і споживачами. Законодавець змушений, нарешті, визнати, що загальне договірне право не дає пересічному громадянинові адекватних засобів захисту проти великої компанії або сервісного підприємства, котрі виробляють та реалізують товар або послуги на ринку. Посилення впливу споживачів на реалізацію товарів привело до прийняття практично в усіх західних країнах низки законодавчих актів, спрямованих на надання їм додаткових матеріально-правових і процесуальних гарантій охорони їхніх Інтересів у відносинах з комерсантами, а також до покладання на останніх певних зобов'язань. Тому можна констатувати, що із загального договірного права, яке існує в цих країнах, виокремлюється право, яке регламентує договори з участю споживачів. Щодо останніх законодавство також встановлює особливий порядок укладання, заперечування, контролю за змістом, а також відповідальності. Найчастіше ця диференціація переплітається з диференціацією правового регулювання залежно від особливостей предмета договору. Наприклад, існують значні відмінності в продажу рухомого і нерухомого майна, наймі машин і устаткування та наймання житла чи приміщення для влаштування торгового або промислового підприємства. Правовий режим продажу може значно розрізнятися залежно від способу продажу або платежу (продаж з аукціону, публічних торгів, продаж з розстрочкою платежу, продаж поштою, продаж удома, продаж за зразком тощо).

Принцип свободи договору певним чином трансформується. Він розшифровується як свобода вступати в договірні відносини та свобода сторін у визначенні їх змісту.

В епоху промислового капіталізму іноді допускалися відступи від цього принципу. У багатьох випадках держава встановлювала тверді ціни на продукти першої необхідності, продаж деяких товарів визнавався монополією держави або певних приватних осіб — концесіонерів та ін. І хоча існування і непорушність самого принципу не викликали сумнівів, поява і велике поширення монопольних угод та договорів приєднання змусили законодавця істотно поступитися принципом свободи договору.

Процес монополізації, який часто окреслюється в договірну форму, підриває конкуренцію — цей необхідний елемент функціонування ринкової економіки. Потреба підтримки елементарних умов функціонування економіки в умовах гігантської концентрації в руках окремих приватних компаній власності та влади змусили західні держави встановити правові приписи, що обмежують договірну і ділову практику учасників обороту. Сукупність цих норм утворила анти-трестівське право західних країн.

Антитрестівське законодавство обмежує або навіть забороняє деякі види договорів, якщо вони призведуть до знищення або істотного порушення нормальної конкуренції. До таких договорів, як правило, зараховують угоди, що закріплюють за учасниками певні обсяги виробництва того чи іншого товару, розподіляють між ними джерела сировини, ринки збуту, забороняють учасникам перепродавати товари нижче зазначеного рівня цін або не дозволяють вступати в аналогічні договірні відносини з особами, що не приєдналися до цієї угоди. Наприклад, після прийняття в 1914 р. у США закону Клейтона виникла неправомірна дискримінація в цінах, заборонялися "об'єднуючі контракти", якщо це загрожувало істотним ослабленням конкуренції або виявлялися тенденція до створення монополії. Американський закон Робінсона — Патмана 1936 р. забороняв контракти на продаж товарів за демпінговими ("нерозумно низькими") цінами з метою знищення конкуренції або конкурентів. Закон ФРН про боротьбу з обмеженнями конкуренції 1957 р. оголошував недійсними договори, укладені підприємцями або їх об'єднаннями, якщо вони не в змозі вплинути на виробництво, виробничі процеси або на умови руху товарів на ринку (ст. 1). В одному з параграфів цього закону уточнювалося, що недійсними визнаються будь-які угоди, за допомогою яких обмежується свобода учасників визначати ціни й умови постачання товарів у договорах із третіми особами.

У багатьох західноєвропейських країнах угоди, які обмежують конкуренцію (так звані "обмежувальні" угоди), підлягають обов'язковій реєстрації в адміністративних або судових органах, які оцінюють їхній зміст з позицій відповідності закону чи суспільному інтересу. Але незалежно від формулювань законодавця, які більш або менш категорично забороняються чи обмежують такі монопольні угоди, в усіх західних країнах закон або судова практика передбачають численні винятки із цих загальних заборон і обмежень. Договори, які хоча і підпадають під категорію "обмежувальних", дозволяються, якщо вони сприяють підвищенню продуктивності праці, раціоналізації виробництва, стандартизації, здійсненню експортної торгівлі тощо.

Нині найбільші корпорації забезпечують собі монопольне становище на ринку і панування над постачальниками і клієнтами, використовуючи такі договірні форми, як спеціалізоване замовлення, агентські і комісійні угоди, ліцензійні договори тощо. Корпорації нерідко воліють передавати незалежним підприємцям виробництво комплектуючих деталей, організацію продажу та інші операції і функції. Наприклад, найбільша американська автомобільна корпорація "Дженерал Моторе" володіє лише 130 підприємствами, але коопераційні поставки зв'язують її з 40 000 підприємств. Більшість з них — малі (на 33 000 підприємств зайнято в середньому менше як по 100 чоловік). "Дженерал Моторе" здійснює контроль за ними за допомогою системи договорів спеціалізованого замовлення.

Підрядник спеціалізується на випуску продукції, що використовується іноді повністю тільки однією корпорацією-замовником. Спеціалізація має довгостроковий характер, звідси випливає довгостроковий характер договірних відносин. У договорах, як правило, визначаються не лише кількість виготовленої продукції і терміни її поставок, а й вимоги до використовуваних матеріалів, устаткування, рівня кваліфікації персоналу тощо. Іншими словами, за допомогою договорів досягається, власне кажучи, такий рівень контролю за діяльністю підприємства, як і тоді, коли воно перебуває в повній фінансовій залежності від материнської компанії.

У сфері роздрібної торгівлі й обслуговування дуже поширеною стала система, коли компанія — виробник якогось товару передає реалізацію цього товару юридичне незалежному комерсантові на умовах, детально визначених у договорі. Зокрема найбільші нафтові компанії реалізують свою продукцію через тисячі бензоколонок, власники яких вважаються незалежними комерсантами. Автомобільні фірми продають машини через незалежних агентів-дилерів. Найчастіше договори, що пов'язують цих роздрібних комерсантів з виробником, настільки докладно визначають умови реалізації товару і діяльність роздрібного продавця, що може свідчити про цілковиту підпорядкованість останнього виробникові і створеній у такий спосіб системі розподілу товарів. Практично повна залежність роздрібного комерсанта або невеликого підприємства з обслуговування може бути встановлена шляхом договору франшизи, за яким компанія надає іншим особам право використовувати її торгові знаки, назви, символи для позначення певних видів діяльності, продуктів або послуг. У договорі франшизи користувач зобов'язується точно виконувати приписи компанії, яка має право здійснювати контроль за їх дотриманням. Компанія сприяє користувачеві в організації торгової діяльності, навчанні персоналу, збуті тощо. Порушення користувачем умов договору або невиконання чи неналежне виконання інструкцій компанії може спричинити застосування до нього жорстких санкцій. Найсуворішою з них є розірвання договору франшизи, що неможливо було тривалий час оскаржити в судовому порядку. Однак останніми роками американські суди почали обмежувати право компанії на розірвання договорів "на свій розсуд". Вважається, що договір франшизи може припинятися з ініціативи компанії лише за наявності "достатньої підстави".

Фактично дрібні комерсанти є службовцями, які виконують вказівки корпорації. Однак збереження їх формальної самостійності вигідне для корпорації з певних причин: по-перше, корпорація звільнена стосовно цих осіб від дотримання норм законодавства про працю і соціальне забезпечення: по-друге, вона не несе підприємницького ризику, пов'язаного з діяльністю дрібних комерсантів; нарешті, ілюзія "незалежності" змушує дрібного комерсанта працювати з повною віддачею сил і старанням.

Наведені приклади установлення в договорі відносин залежності однією зі сторін можуть бути ілюстрацією іншого дуже поширеного в сучасному ринковому господарстві явища, а саме — договорів приєднання. Зміст договорів приєднання визначається однією зі сторін, а інша найчастіше не тільки не в змозі обговорювати договірні умови, а взагалі не має вибору — приєднуватися чи ні до такого договору. Західні юристи наголошують, що договори із заздалегідь розробленими умовами неминучі в тих сферах господарювання, де укладається безліч однотипних, стандартних угод. Було б наївно вважати, що пасажир міського автобуса або метро кожного разу укладатиме новий договір щодо перевезення. Стандартні договори неминучі в будь-якому сучасному суспільстві. В західному праві проблема договорів приєднання передбачає передусім розв'язання теоретичного питання — з'ясування правової природи цих договорів. Крім того, вона має і практичний аспект — розробку адекватних правових засобів захисту інтересів економічно слабкої сторони в такому договорі.

Більшість сучасних західних юристів змушена визнати, що в договорах приєднання відсутня навіть найменша можливість узгодження воль, обговорення змісту договору, тобто в них зник найважливіший елемент самого поняття договору. Свобода договору й автономія волі перетворилися тут на звичайний фетиш. Американський юрист Кес-слер, аналізуючи роль і характеристики договорів приєднання, робить такий загальний висновок: "...могутні промислові і торгові володарі... нав'язують свій власний новий феодальний порядок, що полягає у поверненні від договору до статуту". Інші автори розцінюють це явище як істотні зміни значення і функцій договору, вважаючи, що індивідуальні правовідносини дедалі більшою мірою визначаються положеннями статутів, а не договорами, що вільно укладаються, і в цьому вони вбачають виродження, тобто кінець договору. Деякі західні юристи вбачають в інституті договорів приєднання один із проявів "соціалізації цивільного права", витіснення індивідуалістичного договору договором, пронизаним духом колективізму. Великі фірми масово включають у свої формуляри умови, які ущемляють інтереси рядового контрагента, зокрема в них нерідко обумовлюється звільнення продавця або сервісного підприємства від відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю чи майну контрагента при їх виконанні, або зменшення обсягу такої відповідальності. Класичне договірне право не має ефективних засобів захисту економічно слабкої сторони в таких договорах.

У цивільному праві більшості країн Заходу існують загальні положення про необхідність дотримуватися публічного порядку, добропорядності, совісності або положення про невиправдані договірні умови. Але на практиці ці норми не застосовувалися для захисту споживачів у стандартних договорах. Винятком є судова практика ФРН, яка, використовуючи розтяжні формулювання, вважає недійсними угоди, що завдають шкоди добропорядності, визнає недійсними договори, укладені з використанням монопольного становища або економічної могутності однієї зі сторін. Такої політики дотримувалися і грецькі суди. Оскільки незбалансованість прав і обов'язків сторін у договорах приєднання була занадто очевидною, судові органи західних країн у розгляді певних спорів іноді намагалися використовувати норми чинного договірного права щодо порядку укладення договорів, визнання їх недійсними через недоліки, виявлені сторонами, збитковість, для захисту майнових інтересів рядового споживача. З цією метою англійські суди почали розглядати як саму собою зрозумілу умову будь-якого договору з участю професійного продавця його обов'язок поставляти товар, який відповідає певним якісним характеристикам.

Відповідно до судової практики Франції, Бельгії, Нідерландів, Греції на професійного комерсанта у деяких видах договорів почали покладати інформаційний обов'язок. Французькі суди презюмують несумлінність професійного продавця, якщо товар було продано з прихованими недоліками. Однак навіть ці розрізнені і непослідовні спроби якось захистити слабку сторону в договорі приєднання в цілому погано узгоджуються з загальними принципами класичного договірного права з його автономією волі і свободою договору. У багатьох випадках загальна теорія договору не в змозі запропонувати дієвий захист від сваволі монополій. Наприклад, анулювання типового контракту, відповідно до положень класичного цивільного права, має наслідки лише щодо сторін певного контракту, і ніщо не перешкоджає компанії в подальших взаєминах із клієнтами використову-