Соціально-економічний зміст основних правових інститутів у країнах заходу. Договір, Детальна інформація

вати формуляр, який суди оголосили недійсним. Нарешті, треба врахувати, що застосування санкцій у договірному праві цілком залежить від втручання суду. Але рядовий споживач уникає звертатися до суду, справедливо побоюючись заплутаності, складності і дорожнечі судової процедури.

Несправедливість такого становища проявилася настільки чітко і різко, що держава мусила внести термінові корективи в чинне договірне право, дещо обмежити волю монополістичних об'єднань у визначенні змісту стандартних договорів. Практично в усіх західних країнах було проведено відповідні законодавчі реформи. Так, у Швеції закон, що забороняє несумлінні договірні умови, діє з 1971 р. (доповнений у 1976 р.). У Німеччині 1976 р. прийнято закон, що регулює стандартні договірні умови (набрав чинності з 1 квітня 1977 p.). У Великобританії такі норми включено до Закону про справедливу торгівлю 1973 р. і Закону про несправедливі договірні умови 1977 р. У США в 1975 р. прийнято федеральний Закон про прості договірні умови. Його ще називають Законом Магнусона — Мосса. Згідно з деякими нормами цього закону продавець не може передбачити в стандартних договорах, які він використовує у своїй практиці, застереження, що виключає гарантії придатності товару для продажу. Він може лише обмежити тривалість дії такої гарантії.

Правила, що регламентують стандартні договори, містяться й у законодавчих актах, які належать до окремих видів договорів. Наприклад, у США вони є у Федеральному законі про захист споживчого кредиту, у Великобританії — в Законі про споживчий кредит 1974 р. Відповідні норми звичайно включаються й в узагальнюючі закони про захист споживачів. Зокрема у Японії такий закон діє з 1968 р. У Франції в 1978 р. прийнято Закон про захист та інформацію споживачів товарів і послуг. У Фінляндії ціла серія законодавчих актів про охорону споживачів набрала чинності з 1 вересня 1978 р. Закони про захист споживачів прийнято в Австрії (1979 p.), Канаді (1978 р.) та інших країнах.

Важливий сам факт здійснення зазначених реформ. Західний законодавець після довгих десятиліть замовчування або ігнорування існування відносин фінансової залежності сторін у договірних відносинах змушений був визнати наявність економічної нерівності в найпоширенішій категорії договорів: в угодах між споживачами і професійними комерсантами — великими компаніями. Основний зміст законодавчих новел зводиться до того, щоб правовими засобами постаратися якось пом'якшити гостроту цієї проблеми, надати рядовим споживачам додаткові права і гарантії, покласти на комерсантів певні обов'язки, обмежити свободу компаній у визначенні змісту стандартних договорів, у тому числі заборонити включати в договори положення, які найбільш відкрито і грубо ущемлюють інтереси споживачів, нарешті, запропонувати споживачам простіші, дешевші, а тому й доступніші процесуальні засоби захисту своїх прав.

Нові законодавчі акти поширюють дію або на типові, стандартні контракти, або на договори, в яких професійному комерсантові протистоїть споживач.

Першим шляхом пішло, наприклад, право ФРН. Закон 1976 р. встановив контроль над загальними договірними умовами. Останні визначаються як умови, заздалегідь сформульовані однією зі сторін для безлічі контрактів, що нав'язуються іншій стороні. В інших країнах контроль за змістом поширюється на договори з участю споживачів. Західне право при визначенні особи, яку можна вважати споживачем, виходить звичайно з двох критеріїв: по-перше, споживач не є підприємцем, тобто професійним комерсантом, що оперує з товарами або послугами; по-друге, він купує річ або послугу для задоволення своїх власних потреб. Фінський законодавець розглядає як споживача приватну особу, котра придбаває річ, товар або послугу для своєї родини. Схожі визначення містяться й у законодавстві (судовій практиці) інших західних країн.

Контроль за змістом стандартних договорів покладається на суди (ФРН, Бельгія, Ірландія) або ж на різні органи державного управління, у тому числі на міністерства (Франція, Канада), спеціальні органи, створені для охорони інтересів споживачів і нерідко за їх активної участі. У США стандартні договори з участю споживачів у сфері страхування та комунальних послуг підлягають обов'язковому попередньому затвердженню особливими державними агентствами (комісією зі страхування, комісіями з комунальних послуг). Комісії дозволяють компаніям використовувати той чи інший стандартний договір, якщо він містить усі запропоновані законом умови і не включає небажаних положень. Обмеження свободи в таких договорах здійснюється у двох напрямках. Нерідко закон приписує включити до стандартного договору або договору з участю споживача ту чи іншу обов'язкову умову. Але найчастіше законодавство йде шляхом заборони певних договірних умов. У ФРН закон перелічує умови, що визнаються недійсними. У Франції законодавство встановлює в цій сфері лише загальні межі, а конкретні недійсні положення контрактів перелічують у декреті. Нарешті, у багатьох законодавчих актах передбачається, що суд має право оголошувати недійсними ті положення контрактів, які є нерозумними, суперечать добросовісності або несправедливі. Зазначені критерії дуже розпливчасті, їхній зміст зрештою залежить від присуду незважаючи на те, що законодавець іноді дає їм пояснення. У законі ФРН про загальні договірні умови перераховано вісім винятків і наголошується, що вони не мають сили, якщо в конкретному випадку є неприйнятними, нерозумними або об'єктивно несправедливими. Оцінку таким договірним умовам дає суд. У Фінляндії закон забороняє продавцеві включати в договір умови, що є неправомірними з погляду споживача. Відповідно до шведського Закону про нечесні стандартні умови 1971 р. суд може заборонити підприємцеві використовувати надалі стандартні умови договорів, що є несумлінними стосовно іншої сторони. Крім того, зобов'язання продавця не можуть бути змінені угодою сторін, якщо внаслідок цього не поліпшиться охорона інтересів покупця. Законодавство і судова практика західних країн визнають зазвичай недійсними положення договорів, що звільняють продавця сервісного підприємства від відповідальності перед покупцем чи клієнтом, або зменшують розмір такої відповідальності, або дають постачальникові право на односторонню зміну чи розірвання договору у випадках, не передбачених законом, або покладають на споживача тягар доведення, за що має відповідати постачальник, та ін.

У сфері договорів приєднання чітко простежується загальна тенденція західного цивільного права — розширити права суду в тлумаченні договору аж до зміни чи навіть виключення з нього умов, які, на думку суду, є нерозумними.

Варто зазначити, що свобода договору обмежується і державою шляхом детальної регламентації банківських, страхових, транспортних, валютних, зовнішньоторговельних операцій; установлення систем ліцензування, коли для здійснення тієї чи іншої операції, наприклад договору продажу чи перевезення, необхідно попередньо одержати спеціальний дозвіл від компетентного державного органу; визначення цін на товари і послуги тощо. Наприклад, у Франції після видання двох ордонансів про ціни 1945 р. почався тривалий період регламентації цін, яка застосовувалася до такої великої кількості продуктів і послуг, що вільно встановлювані ціни стали винятком. Ціни встановлюються постановами міністра економіки (іноді разом з іншими міністрами, наприклад, транспорту, промисловості, сільського

господарства, охорони здоров'я) або префектів. Якщо продавець або особа, що надає послуги, не дотримуються постанов про ціни, вони можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності.

Розвиток правового регулювання виконання договору в західних країнах відбувається суперечливо. Це пояснюється тим, що саме на стадії Існування договірних відносин він зазнає впливу різних за спрямованістю сил. Поглиблення суспільного поділу праці, посилення кооперації в рамках ринкового господарства ставлять вимоги най-суворішого дотримання договірних зв'язків як необхідної умови функціонування складної господарської системи. Відмова від виконання або неналежне виконання договору в сучасних умовах може спричинити лавиноподібний процес розладу господарських зв'язків.

Нерідко учасникові договірних відносин майже неможливо або надзвичайно важко виконати договір. Уразливість договору перед економічними І соціальними потрясіннями посилюється, бо збільшується в цілому тривалість багатьох договорів, великого поширення набувають складні комплексні угоди. Це спонукає західне право відходити від принципу "святості" договору, тобто суворого виконання договірних зобов'язань. "Зазначені зміни, — на думку Р. Халфіної, — відбувалися І наростали поступово, вони не позначилися на законодавстві, але дуже помітні в практиці".

Розвивається І система способів забезпечення виконання договірних зобов'язань. У законодавстві цей процес найяскравіше відобразився в тексті Єдиного тарифного кодексу США. Спеціальний розділ цього Кодексу присвячений забезпеченню угод. "Забезпечувальний Інтерес", відповідно до положень цього кодексу, — це Інтерес у рухомому або нерухомому майні, що забезпечує оплату чи виконання зобов'язання. Зазначене поняття охоплює різноманітні за своєю природою способи забезпечення виконання зобов'язань, включаючи майново-правові І зобов'язально-правові. Останнім часом у всіх західних країнах переважною розвитку набули непосесорні способи забезпечення зобов'язань, у тому числі. Іпотека рухомості, умовний продаж, переважне право, а також передача І резервування права власності з метою забезпечення. Непосесорш способи не спричиняють передачі кредитору володіння майном, що було забезпеченням зобов'язання, отже, вони дають змогу боржникові використовувати це майно у своїй господарській діяльності, що вигідно відрізняє ці способи від посесорних. Зрозуміло, що основна мета забезпечувальних способів виконання зобов'язань полягає насамперед не в тім, щоб примусити боржника виконати зобов'язання в натурі, а у створенні додаткових гарантій для кредитора одержати відшкодування збитку в разі невиконання чи неналежного виконання договору.

Визначальною тенденцією, що характерна для змін у правовому регулюванні виконання договірних зобов'язань, є все-таки не посилення юридичних засобів, спрямованих на стимулювання виконання, а тенденція до звуження дії принципу "святості" договору. Це цілком відповідало епосі вільної конкуренції і було гарантією захисту інтересів власника від сваволі контрагентів за договором як своєрідний юридичний баланс принципу свободи договору. Функціонування вільного ринку передбачає стабільність договірних зв'язків, а тому названий принцип був покликаний стати правовим забезпеченням цієї стабільності.

Надзвичайна складність виконання, виконавчі витрати не звільняли боржника від договору. Вважалося, що сторони можуть у разі різкої зміни економічної кон'юнктури передбачити в тексті самого договору застереження про звільнення від виконання чи про зміну його змісту.

Швидкі темпи науково-технічного прогресу спричинилися, крім усього іншого, до значного збільшення кількості випадків, коли виконання договору мало здійснюватися, по суті, в нових умовах, які сторони не передбачали та й не могли передбачити в момент укладення договору, бо умови перебувають за межами контролю учасників договору. Особливо ці проблеми загострились в період Першої світової війни й у перші післявоєнні роки. Безумовне дотримання засад "святості" договору привело б до явно несправедливих рішень: безпідставного збагачення одних і невиправданих збитків інших учасників торгового обороту. Інакше кажучи, принцип "святості" договору в нових умовах функціонування західної економічної системи вступив у суперечність з потребами охорони власницьких інтересів її учасників і був, як це траплялося й в інших подібних випадках, обмежений дією головного імперативу цього суспільства. Для пристосування правової надбудови до нових потреб господарського життя були використані уже наявні юридичні конструкції. У країнах Західної Європи правила про неможливість виконання були поширені і на випадки економічної неможливості, коли договір у зв'язку з різкою зміною господарської ситуації можна було виконати тільки з надмірними витратами і труднощами. Було розроблено доктрину "застереження про незмінність обставин". Сутність її полягає в тому, що сторони, укладаючи договір, виходять з такої пропозиції: він буде виконуватися за певних обставин, які виникають на момент його здійснення. Зміна цих обставин надає право сторонам відмовитися від виконання договору або вимагати змінити його зміст. У ряді західних країн після Другої світової війни приймалися законодавчі акти, що надавали сторонам право на розірвання договору, якщо його виконання могло призвести до надмірних збитків, які перевищували передбачувані контрагентами у договорі в довоєнний період.

Нині у більшості випадків неможливість виконання договору зумовлена діяльністю держави в економічній сфері. Наприклад, держава забороняє або обмежує ввезення або вивезення певного визначеного товару через видання відповідного нормативного або індивідуального акта. Припинення договору як наслідок економічної неможливості його виконання не завжди відповідає потребам забезпечення стабільності господарського обороту й інтересам контрагентів. У багатьох випадках сторони зацікавлені лише в перегляді договірних умов з урахуванням економічної кон'юнктури і намагаються вирішити цю проблему двома шляхами: у довгострокових договорах самі сторони почали передбачати умови про непередбачувані труднощі; у разі настання таких труднощів учасники вносять зміни до змісту договору, але сам договір продовжує діяти.

Таким чином, принцип класичного права "pacta sunt servanda" поступово обмежується доктриною "clausula rebus sic stantibus", посиланнями на необхідність сумлінного, розумного і справедливого виконання договірних зобов'язань. Відмова від "святості" договору одержує в західному правознавстві різне теоретичне обґрунтування. Прихильники концепції "ефективного порушення договору" (efficient breach of contract), що набула поширення в американській юридичній науці і певною мірою відобразилася в судовій практиці США, взагалі відкидають принцип обов'язкового виконання договору. Вони вважають, що оскільки основною метою будь-якого комерційного договору є одержання максимального прибутку, то і правове регулювання його виконання має відповідати досягненню цієї мети. Якщо для комерсанта вигідніше буде відмовитися від виконання договору, то варто визнати за ним таке право з покладанням обов'язку відшкодування заподіяного збитку. Відшкодування повинно мати суто компенсаційний характер. Неприпустимо застосовувати до винної сторони штрафні санкції або примушувати її до виконання в натурі, тому що це суперечило б самій сутності договору і негативно позначилося б на ефективності всього господарського механізму. Навпаки, будь-яке порушення договору, якщо воно веде до здійснення більш вигідної угоди, потрібно заохочувати. Соціальна спрямованість цієї теорії очевидна. Адже фактично в сучасних умовах свободу вступати в договірні відносини, визначати їхні умови мають лише найбільші компанії, монополії. Вони і тільки вони зможуть скористатися свободою одностороннього припинення договору.

Еволюція договірного права сучасних західних країн відбувається, як свідчить його короткий огляд, такими напрямками.

По-перше, розширюються функції цивільного договору. Нині вони не вичерпуються оформленням відносин у сфері майнового обороту. Договір активно використовується як засіб організації структури ринкового господарства. Цивільний договір (у формі договорів приєднання) стає важливим джерелом чинного права.

По-друге, розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція безпосередньо впливають на систему договорів. З'являються нові їхні види і насамперед у сфері надання послуг, використання результатів творчої діяльності людини, передачі й обробки інформації. Договірні відносини дедалі частіше набувають складного, комплексного і довгострокового характеру.

По-третє, відбувається диференціація правового регулювання договірних відносин залежно від їхнього суб'єктного складу. Дуже чітко почали розмежовуватися правова регламентація відносин між комерсантами, між державними органами і комерсантами, між підприємцями і споживачами. Саме в останніх двох різновидах договорів спостерігаються найсуттєвіші відступи від засад класичного договірного права.

По-четверте, можна констатувати безупинне збільшення обсягу обмежень свободи договору, що дуже помітно в публічних контрактах і договорах за участю споживачів. Посилюється контроль (у тому числі з боку судів) за змістом договорів, їх відповідністю публічному порядку.

По-п'яте, законодавство і судова практика західних країн почали допускати внесення змін у договір або навіть відмову від договору з урахуванням несподіваних економічних обставин. У ряді західних держав суди дедалі частіше трактують свободу договору (стосовно комерційних контрактів) і як свободу кожної зі сторін припиняти договірні відносини виходячи винятково зі своїх власних інтересів, із зобов'язанням компенсувати контрагентові збитки.

Список використаної та рекомендованої літератури

Андреева О. Д. Технология бизнеса: маркетинг. — М.: ИНФРА-М -НОРМА, 1997.

Беляев О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посіб. — К.: 2001. - С. 158.

Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — Москва-Лондон, 1995.

Виханский О. С. Наумов А. И. Менеджмент: человек, стратегия, организация, процесс. — М.: МГУ, 1995.

Глухое Б. В. Основы менеджмента. — Спб.: Спец. лит., 1995.