Витоки тероризму, Детальна інформація

РЕФЕРАТ

на тему:

“Витоки тероризму”

Тероризм як явище, безумовно, має своєрідну привабливість – особливо якщо розглядати його з безпечної відстані – а водночас постачає чимало труднощів для аналізу. Ця похмура чарівність тероризму (згадаймо шелліанське tempestuous loveliness of terror) і труднощі його інтерпретації мають спільне коріння: раптовість, скандальність і дивовижна жорстокість – основні складові тероризму. Війни – у тому числі й громадянські – багато в чому мають доволі передбачуваний характер, вони відбуваються, як кажуть, серед білого дня, і ворогуючі сторони і не думають оповивати себе і свої дії ореолом таємниці. Навіть під час громадянської війни вороги дотримуються тих чи інших правил, у той час як головні ознаки тероризму – анонімність і заперечення будь-якої норми.

Тероризм завжди чинив шокуюче враження на суспільство і породжував найсуперечливіші відгуки й оцінки. Вісімдесят років тому терорист у масовій свідомості асоціювався із скуйовдженим чорнобородим чужинцем-анархістом, який шпурляв бомбами праворуч і ліворуч і дивився на світ із диявольською чи ідіотською посмішкою. Це був цілком аморальний і фанатичний суб’єкт, лиховісний і безглуздий водночас. Хоча Достоєвський і Джозеф Конрад і дали у своїх творах набагато глибші образи представників цього руху, але точкою відліку для них послужив саме такий стереотип. У наші дні цей образ, безумовно, зазнав певної трансформації, однак не надто далеко відбіг від первісного шаблону, і пояснення політологів і психіатрів, запрошених для консультацій, врешті-решт не проливають світла на цю загадку. Варто зазначити, що в усі часи і епохи терористи не відчували браку ні шанувальників, ні довірених осіб, та й сьогодні ми знову і знову чуємо славні на адресу новоявлених святих і великомучеників терору. Нам кажуть, що терорист – це людина, яка не захрясла у байдужості, яка присвятила себе боротьбі за волю і справедливість. Його зображують лагідним створінням, яке байдужа більшість і жорстокі соціальні умови змушують зіграти роль трагічного героя: добрим самаритянином, який підливає отрути, Франциском Ассизьким з бомбою. Зрозуміло, такого роду канонізація сама по собі безглузда, але водночас послідовне і беззастережне заперечення тероризму з його нелюдськими методами виходить лише від тих, хто проповідує ідеї непротивлення злу насильством. Як відзначив ще триста років тому полковник Сексбі, убивство – далеко не завжди злочин, а збройний опір переважаючим силам супротивника – у відкритому двобої й у повній відповідності з кодексом лицарської честі – іноді свідомо приречений на провал. Шиллер нагадував про те, що тиранія не безмежна і що доводиться братися за зброю, коли всі інші докази виявляються вичерпаними. Запропоноване Шиллером обґрунтування насильства як “останнього доказу” вільних людей, які не бажають миритися із нестерпними умовами існування, надихало не одне покоління тираноборців. Утім, на одного Вільгельма Телля припадало чимало самозваних рятівників людства, гарячих голів, фанатиків і безумців, які дуже своєрідно уявляли собі право особистости на самозахист і вбачали у зброї не “останній доказ”, а панацею від усіх лих – як реальних, так і позірних. Патріотизм віддавна був останнім притулком негідника. Ця теза вірна також і в тому випадку, коли йдеться про боротьбу за свободу. Латиноамериканські конокради, коли їх ловили на гарячому, аби уникнути шибениці, казали, що керуються у своїх діях політичними мотивами. Ясна річ, більшість терористів і не Вільгельми Теллі, і не вульгарні конокради. Трапляється, що у них вигадливо поєднані дуже різні, іноді суперечні одна одній якості, що аж ніяк не полегшує завдання досліднику тероризму. Можна, звичайно, сперечатися, чи мав рацію Едмунд Берк, коли казав, що якщо “пошкребти ідеолога, то під ним виявиться терорист”, але зате зовсім очевидно інше: якщо “пошкребти” терориста, то під ним зовсім не обов’язково ховається ідеолог.

Аналіз проблеми тероризму складний ще з однієї причини. За останнє сторіччя характер тероризму зазнав значних змін. Це стосується не тільки методів, але і завдань боротьби, а також особистостей тих, хто бере в ній участь. Усього кілька поколінь відокремлюють Софію Перовську й Емму Ґолдман від Ульріки Майнгоф і Патті Хьорст, але в моральному й інтелектуальному плані відстань між ними вимірюється світловими роками. Настільки ж істотний і інший момент: на відміну від марксизму, тероризм не є ідеологією, але являє собою бунтарську стратегію, до якої можуть вдаватися прихильники дуже різних політичних течій.

Водночас тероризм – це не набір чисто технічних прийомів. У тих, хто ним займається, існує певна світоглядна спільність. Вони можуть належати до лівої чи правої частини політичного спектру, вони можуть бути націоналістами чи, значно рідше, інтернаціоналістами, але в основних моментах їхній менталітет виявляє дивовижну подібність. Часто вони набагато ближчі один одному за духом, аніж самі підозрюють, і були б готові визнати потай чи привселюдно. Подібно до того, як технологію тероризму можуть успішно опанувати люди різних переконань, також і його філософія без жодних труднощів долає перешкоди, які існують між окремими політичними доктринами. Вона універсальна і безпринципна.

Тероризм, всупереч існуючому думці, не є різновидом партизанської (революційної) війни, і його політичні функції в наші дні мають інший характер. Дехто як синонім до поняття “тероризм” використовує термін “міська партизанська війна”. Щодо епітету “міська” усе гаразд, але от визначення “партизанська” тут зовсім ні до чого: адже різниця між тероризмом і діяльністю партизана має не стилістичний, а якісний характер.

Ця робота стала результатом мого невдоволення спробами пояснення й інтерпретації тероризму, що починаються як на масовому, так і на академічному рівні. У своїй книзі я зупиняюся на труднощах, пов’язаних із вичерпним визначенням тероризму. Такого визначення немає й у найближчому майбутньому не передбачається, але було б абсурдно стверджувати, що вивчення явища неможливе до появи такого визначення. Навіть тепер, через три десятиліття після падіння фашизму, не змовкли суперечки про те, що він собою являє, проте нам доводиться зіштовхуватися з феноменом фашизму як у теорії, так і на практиці. Я утримуюся від уживання модного словосполучення “революційний тероризм”: занадто багато терористичних угруповань і в минулому, і сьогодні не мають нічого спільного з революційністю – у тому числі й ті, хто вказує на свою революційну орієнтацію. Існує поширена думка, що особливості сучасного тероризму коротко зводяться до наступного:

1. Тероризм – щось нове, що не має прецеденту в історії. Тому його предтечі, якщо такі і існують, не представляють особливого інтересу.

2. Тероризм – одна з найсерйозніших, потенційно вкрай небезпечних проблем, які нині постають перед світовою спільнотою.

3. Тероризм – це реакція на несправедливість. Якби у світі панувала політична і соціальна справедливість, ніякого тероризму не було б і сліду.

4. Єдиний спосіб зменшити загрозу тероризму – боротися проти тих соціальних і політичних виразок, які породжують його.

5. Терористи – фанатики-ідеалісти, доведені до розпачу нелюдськими умовами існування. Вони безкорисливі, і в основі їхніх дій лежать мотиви чисто ідеологічного характеру.

6. Тероризм може заявити про себе в будь-якій точці земної кулі.

Завданням мого дослідження не є спростування існуючих оман: для цього досить протиставити цим постулатам загальновідомі факти. Мені б хотілося по-новому глянути на явище загалом. Отут, щоправда, виникають складності методологічного порядку. Діяльність деяких терористичних рухів набула дуже докладного висвітлення. Практично кожен член групи Баадера-Майнгоф удостоївся якщо не монографії, то статті. Те ж саме можна сказати про таке, куди вагоміше явище, як організація “Народна воля”. Водночас, діяльність багатьох інших терористичних угруповань узагалі не була висвітлена: про них або зовсім забули, або популярність, якою вони користувалися, так і не перейшла національних кордонів. Отож спроба написати “загальну теорію” (чи історію) світового тероризму, на мій погляд, заздалегідь приречена на провал. Тому я вирішив зосередитися лише на основних моментах розвитку тероризму і терористичних доктрин, а також на основних ознаках і проблемах цього феномену.

Поняття “тероризм” і “терорист” з’явилися порівняно нещодавно. У доповненні до Словника Французької академії 1798 року тероризм визначається як systeme, regime de la terreur. Згідно з одним із французьких словників, опублікованих на два роки раніше, якобінці часто вживали це поняття усно і письмово щодо себе – і завжди з позитивним відтінком. Однак після 9 термідора слово “терорист” стало носити вже образливий зміст, перетворившись на синонім “злочинця”. Незабаром воно досягло берегів Британії. Досить згадати знамениті слова Едмунда Бьорка, написані ним у 1795 році, коли він згадував “тисячі псів пекла, званих терористами”, яких нацькували на французів. Слово “тероризм” у ті часи застосовували до періоду Французької революції між березнем 1793 і липнем 1794 року і означало воно “правління жаху”. Згодом термін набув ширшого тлумачення і став означати всяку систему правління, засновану на страхові. Відтак донедавна слово “тероризм” – як, до речі, і “партизанська війна”, уживалося настільки широко й означало стільки різних відтінків насильства, що зовсім утратило будь-який конкретний зміст. Доволі часто доводиться чути голоси, які закликають відмовитися від вивчення політичного тероризму як особливого явища на тій підставі, що упродовж світової історії в результаті злочинів з боку влади загинуло набагато більше людей, аніж від рук “терористів знизу”. Можливо, так воно і є, проте мене тут цікавить не проблема політичного насильства загалом, і не жахіття окремих політичних режимів, але набагато специфічніше явище.

Навряд чи можна підібрати визначення, яке підходить для всіх різновидів “тероризму знизу”, з якими ознайомилося людство: адже і селянські війни, і робітничий рух, і просто бандитизм, наприклад, неминуче супроводжувалися застосуванням насильства. Те ж саме справедливе стосовно традиційних воєн, воєн громадянських, а також національно-визвольних рухів. У більшості зазначених випадків, однак, терор хоч і був одним із інструментів, але частіше виконував підлеглу роль. Мене ж цікавлять рухи, де терор був основним засобом, все інше згадується доволі побіжно. Існує думка, наче політичний тероризм як певна система – явище доволі нове, яке постало лише наприкінці XIX сторіччя. У певному сенсі це так: “філософія бомби” – стосовно нова доктрина. Разом з тим в історії вистачає прикладів масового знищення політичних супротивників. Подібно до того, як мольєрівський міщанин, на своє превелике здивування, з’ясував, що все життя розмовляв прозою, тероризм і терористи існували задовго до появи цих термінів. У багатьох країнах були варфоломіївські ночі і сицилійські вечірні. Ворогів, реальних і уявних, знищували римські імператори, оттоманські султани, російські царі, а також багато, багато інших володарів.

“Тероризм знизу” розвивався в найрозмаїтіших формах, набуваючи характеру чи то релігійних рухів, чи то політичних бунтів і соціальних повстань. Одне з найдавніших відомих історії терористичних угруповань складали сикарії, прекрасно організована секта, яка діяла в Палестині в 66-73 роках н.е. Джерела нечисленні і суперечливі, однак, якщо вірити Йосипу Флавію, сикарії застосовували незвичайну тактику: вони атакували супротивника в денний час, особливо по святах, коли Єрусалим бував загачений юрбами людей. Улюбленою зброєю сикаріїв був кинджал чи короткий меч (сика), який вони ховали під одягом. Як відзначено в есеї англійського письменника Де Квінсі “Убивство як красне мистецтво”, сикарії, слушно гадаючи, що юрба сама по собі є чимось подібним до темряви (завдяки своїй щільності, тисняві і неможливості побачити збоку, хто саме завдав фатального удару), були присутні там, де була товкотнеча, і коли люди намагалися зрозуміти, хто убивця і де він, відповіддю залишалося: “невідомо!” Сикарії знищили будинок первосвященика Ананії, а також палаци представників династії Іродів, вони спалили публічний архів, щоб знищити розписки боржників. У Тацита згадується, що сикарії спалювали зерносховища і виводили з ладу системи водопостачання в Єрусалимі. Вони були екстремістськи й антиримськи налаштованими націоналістами, але водночас вбачали своїх ворогів у середовищі поміркованої єгипетської і палестинської діаспори, у євреях, котрі стояли за спілку з Римом. З деяких джерел випливає, що в сикаріїв була ретельно розроблена доктрина, так звана “четверта філософія”, щось на кшталт юдейського протестантизму. Вони корилися одному лише Богу, не визнавали над собою ніякої земної влади, відмовлялися бачити у священослужителях посередників між Всевишнім і простими смертними. Інші автори наголошують на тому, що сикарії очолювали рух соціального протесту, налаштовуючи низи проти багатих верхів. Йосип Флавій, однак, не схильний бачити в них утілення шляхетности. Він переконаний, що це були звичайнісінькі корисливі розбійники, керовані іноземними силами, які використовували заклики до справедливости для прикриття своїх непорядних цілей. Але навіть Йосип Флавій визнає, що деякі з них виявляли релігійний фанатизм: вони бачили в мучеництві щось таке, що дарує радість, думали, що після скинення ненависного режиму Господь з’явиться своєму народові і порятує їх від мук і страждань. Утім, так міркували аж ніяк не рядові сикарії.

Схоже сполучення релігійного месіанства і політичного тероризму було притаманне набагато знанішій на Заході секті асасинів, які відокремилися від ісмаїлітів, що з’явилися в ХІ сторіччі і були розгромлені монголами в ХІІІ столітті. Асасини упродовж тривалого часу приваблювали до себе увагу Заходу, причому інтерес учених до них в останні роки зріс, оскільки дуже багато елементів їхньої тактики і стратегії нагадують методи сучасних терористів. З Персії асасини чинили набіги на Сирію, убивали префектів, губернаторів, каліфів. Їм вдалося убити навіть Конрада Монферратського, який правив Єрусалимським королівством. Вони двічі намагалися убити Саладдіна, але невдало. Їхній перший ватажок, Гасан Сібаї, швидко зрозумів, що в нього занадто мало людей, щоб успішно боротися відкрито, але тривала, вміло продумана кампанія терору, здійснювана добре навченими і дисциплінованими воїнами, може досягнути серйозного політичного ефекту. Асасини діяли під покровом найсуворішої таємности, нерідко переодягаючись іноземцями, у тому числі й християнами. Вони не користувалися ні отрутами, ні метальним приладдям. Їхньою зброєю був кинджал, і не лише через його високу надійність, але й тому, що в убивстві вони вбачали щось ритуальне. Сучасні дослідники, описуючи цю секту, відзначають її аскетичну дисципліну. Сектанти вітали мучеництво і смерть в ім’я ідеї і твердо вірили в настання нового світового ладу. В історичній перспективі діяльність секти була запеклою, хоча й приреченою на кінцеву поразку боротьбою релігійної меншости за право на власний спосіб життя і свободу віросповідання, яку усіма силами прагнули придушити їхні запеклі вороги сельджуки. Утім, певний час тактика асасинів приносила їм успіх...

В Індії та на Далекому Сході здавна діяли таємні товариства іншого ґатунку. Так, англо-індійська адміністрація упродовж тривалого часу заперечувала існування так званих “душителів”, поки капітан, а згодом і генерал-майор, Вільям Сліман не вивчив проблему і зрештою не розгромив цю секту. “Душителі” убивали свої жертви за допомогою шовкового мотузка. Вони намагалися не чіпати европейців, але в іншому не виявляли жодної вибірковости. Члени секти вважали, що такий спосіб убивства сягає до ритуальних жертвоприношень богині Калі, і, варто відзначити, що багатьох він дуже приваблював. Як казав тим, хто захопив його у полон, член цієї секти Феррінґея: “Якщо хто-небудь хоч раз випробує насолоду жертвоприношення, він уже наш, навіть якщо він опанував різноманітні ремесла, і є у нього все золото світу. Я сам посідав доволі високу посаду, працював добре і міг розраховувати на підвищення. Але ставав сам собою, тільки коли повертався в нашу секту”. “Душителі” нехтували смертю. Їхні політичні переконання, якщо взагалі про такі можна всерйоз говорити, залишалися вкрай імлистими, і сектанти не ставили спеціальних завдань щодо залякування влади чи населення.

У загальному контексті політичного тероризму це явище, звичайно ж, не більш ніж виноска, підрядкова примітка. Те ж саме можна сказати і про войовничі таємні громади Китаю, яких чимало було на ріках серед піратів, у горах серед розбійників і в містах, де жили шановні вірнопіддані. У кожного такого товариства чи гуртка був свій громило, найчастіше досвідчений майстер кулачного бою. Деякі займалися традиційним грабіжництвом, були там і професійні кілери, ладні служити тому, хто більше заплатить. Ці товариства володіли ігорними будинками, займалися контрабандою. Деякі, найбільші, мали і політичні амбіції з перевагою антиманьчжурських настроїв. Не шкодували вони й іноземців. Ці товариства зробили чималий внесок у Боксерське повстання, а також надали істотну підтримку Сунь Ятсенові на перших етапах його політичної кар’єри. Чинна у 20-х роках організація “Червоні списи” поєднувала політичну активність з інтересом до окультизму, багато в чому нагадуючи західну контркультуру шістдесятих. Але політична діяльність складала лише незначну частину їхніх інтересів, і в цьому сенсі вони набагато більше нагадують мафію американського й італійського зразка, аніж сучасні терористичні угруповання.

Виразніший інтерес до політики виявляли члени к’ю-клекс-клену, хоча й вони перебували поза основним руслом тероризму ХХ століття. Зараз уже мало хто пам’ятає, що в США існував не один клан, а три, які мали між собою мало спільного. Перший к’ю-клекс-клен став продуктом періоду реконструкції американського Півдня після громадянської війни. Негритянська емансипація була головним ворогом цього таємного товариства, яке охоче вдавалося до насильства. Другий клан (існував приблизно від 1915 до 1944 року) також засновувався на ідеї переваги білих, але, крім того, відстоював і багато інших гасел – насамперед американський патріотизм. Його члени переслідували бутлеґерів, гравців у азартні ігри і навіть тих чоловіків, які піддавали тілесному покаранню своїх дружин. Незважаючи на всю ритуальну маячню про Великого Мага тощо, к’ю-клекс-клен другого призову швидко інтеґрувався в політичний істеблішмент американського Півдня – як на рівні штатів, так і на місцевому. К’ю-клекс-клен дуже активно займався бізнесом. Відзначу, наприклад, угоди з гудроном для дорожніх покриттів. Другий клан був відображенням американського суспільства в мініатюрі, і його історія закінчується в квітні 1944 року, причому останньою крапкою стала не кровопролитна перестрілка з поліцією, а федеральний позов на 685 тисяч доларів у зв’язку з несплатою податків. У результаті клан позбувся своїх пільг і привілеїв і швидко вийшов із гри.

У порівнянні із сикаріями, асасинами, “душителями”, “Червоними Списами” і к’ю-клекс-кленом, сучасні терористичні групи виглядають зовсім по-іншому. Щоб розібратися в особливостях сьогоднішнього тероризму, варто пошукати інших аналогів, і отут цілком до речі синдром Вільгельма Телля. В епоху абсолютизму політичні убивства траплялися стосовно рідко, особливо після того, як релігійні конфлікти втратили колишню гостроту. При всіх розбіжностях і відмінності інтересів монархи зберігали свого роду солідарність. Звичайно, їм і на думку не спадала ідея про фізичне усунення один одного. Царевбивства взагалі на певний час вийшли з моди – за декількома доволі прикметними виключеннями. Ситуація стала мінятися після Французької революції і зросту націоналістичних настроїв у Европі. Щоправда, поза межами Европи пристрасті бушували як і раніше, сягаючи витоків у непам’ятні часи, але це було більшою мірою зумовлено традицією династичних чи військових змов, або дій одинаків чи фанатиків-безумців.

Систематичні терористичні акції починаються в другій половині XIX сторіччя. Із самого початку ця течія розділилася на кілька цілком виразних відламів. Так, у Росії революціонери вели боротьбу із самодержавством у 1878-1881 роках, так само як і на початку XX сторіччя. Радикальні націоналістичні угруповання – вірмени, ірландці, македонці, серби – користувалися терористичними методами в боротьбі за національну незалежність чи автономію. Потім, у 90-их роках минулого сторіччя, анархісти повели “пропаганду ділом” у Франції, Італії, Іспанії та Сполучених Штатах. Окремі політичні убивства в Італії та Франції викликали значний суспільний резонанс, хоча і не були частиною якоїсь загальної стратегії. Що стосується тероризму в Іспанії та Сполучених Штатах, то він мав свою специфіку, оскільки користувався підтримкою певних груп населення. Так, у Сполучених Штатах ідеї тероризму брали на озброєння представники робітничого руху – “Моллі Маґуайрес”, а згодом і Західна профспілка шахтарів. В Іспанії тероризм був зброєю як селянських, так і робітничих рухів. При всіх відмінностях у деталях і політичній конкретиці, у цих виступів було щось спільне: вони були пов’язані із зростанням демократії, з одного боку, і націоналізму – з іншого. Труднощі існування, проти яких виступали ці люди, були і раніше: меншини зазнавали гноблення, авторитаризм був правилом, яке не знало виключень. Але в міру поширення ідей освіти і зростання націоналізму соціальні умови, які колись не викликали протесту, стали здаватися нестерпними. Однак збройний протест мав шанс на успіх тільки тоді, коли верхи виявляли згоду грати за новими правилами, що насамперед виключало розправу з інакомислячими. Коротше кажучи, терористичні угруповання могли здобути перемогу тільки над таким урядом, який відкидав терористичні методи. Такий парадокс постав перед тодішніми терористами, а методи старих авторитарних режимів, відкинуті багатьма урядами, були взяті на озброєння новими тоталітарними державами.

Серед численних терористичних рухів особливу роль відіграла “Народна воля”, хоча вона діяла в Росії лише від січня 1878 до березня 1881 року. Ця організація почала збройну боротьбу, коли один з її членів, такий собі Ковальський, узявся за зброю, чинячи опір арештові; потім Віра Засулич застрелила генерал-губернатора Петербурга, а першим піком цієї кампанії терору стало убивство генерала Мезенцева, шефа Третього відділення, у серпні 1878 року. У вересні 1879 року революційним трибуналом “Народної волі” був засуджений до смерті імператор Александр II. Утім, ще раніше, у квітні, якийсь Соловйов вчинив замах на життя царя, але зробив це на власний розсуд. Наступні замахи на государя (спроба пустити під укіс царський потяг і вибухи бомб в Зимовому палаці) також не увінчалися успіхом. Цар був убитий 1 березня 1881 року, і парадокс ситуації полягав у тому, що більшість народовольців до цього моменту були вже заарештовані. Ця подія стала одночасно й апогеєм, і фіналом кампанії терору, і приблизно на два десятиліття в Росії наступило затишшя.

Друга хвиля терору пов’язана з діяльністю есерів. Почалося все у 1902 році, коли такий собі Балмашов убив міністра внутрішніх справ Сіпяґіна. Утім, за рік до цього молодий дворянин Карпович застрелив міністра освіти Боголєпова. Есери організували три великих убивства в 1903 році (у тому числі губернаторів Оболєнського і Богдановіча) і два в 1904-му, а в 1905 році число убивств зросло до 54. У 1906 році їх було вчинено 82, а у 1907-му – 73. Після цього хвиля терору пішла на спад: три убивства в 1908-му, два в 1909-му і одне в 1910-му. Найгучнішим стало убивство “сильної руки” режиму, міністра внутрішніх справ Плєве, застреленого на петербурзькій вулиці в 1904 році. У 1905 році Каляєв убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Останнім убивством, яке струснуло Росією, став замах на Столипіна в київському оперному театрі в 1911 році. Столипін був убитий уже після того, як бойова організація есерів припинила існування. Його убивця був одинаком і, можливо, подвійним агентом. Не рахуючи окремих інцидентів, після 1911 року індивідуальний терор припинився. Третя, стосовно невелика хвиля тероризму піднялася вже після захоплення влади більшовиками в 1917 році. Частково вона була спрямована проти більшовицьких керівників (були убиті Уріцкій і Володарскій і поранений Лєнін), частково проти німецьких дипломатів і військових – щоб перешкодити мирним переговорам між Росією і Німеччиною. Однак більшовикам без особливих труднощів вдалося погасити цю пожежу.

На цьому тлі досягнення ірландських терористів виглядають набагато скромніше, хоча вогонь насильства, то вгасаючи, то спалахуючи знову, нагадував про себе багато десятиліть. Перший такий спалах трапився в 1791 році як результат активности Об’єднаних ірландців і масового невдоволення серед селян. Тактика відкритого збройного протистояння 60-х років XIX століття зазнала нищівної поразки. Активність так званих “динамітників” у 70-х і 80-х роках запам’яталася такою голосною акцією, як масові убивства у Фенікс-парку. Відтак настало затишшя на кілька десятиліть, з новими спалахами в 1919-1921 роках, перед Другою Світовою війною і потім уже в 70-х роках.

У 90-х роках ХІХ сторіччя заявили про себе і вірменські терористи, які виступали проти турецьких гнобителів. Але спроби опору були швидко і безжалісно розтрощені, оскільки вірменам протистояв режим куди менш терпимий і перебірливий у засобах, аніж британська політична машина, з якою боролися ірландці. Нові вилазки терористів-вірменів мали місце в 1918 році і призвели до знищення низки турецьких державних чиновників, замішаних у масовому знищенні вірменів у роки Першої Світової війни. Ця терористична традиція час від часу нагадувала про себе і потім, призводячи до загибелі турецьких політичних і релігійних діячів. Новим спалахом такого тероризму був відзначений 1975 рік, коли загинули турецькі посли в Парижі і Відні, а також перший секретар турецького посольства в Бейруті.

В ті роки, коли вірменські терористи тільки-но починали свою боротьбу проти турків, виникла ще одна антитурецька сепаратистська організація. Називалася вона ВМОРО (“Внутрішня македоно-одринська революційна організація”), складалася з македонців і керував нею Даміан Ґруєв. Спершу вона займалась винятково пропагандою, але через кілька років це підпільне товариство перетворилося у воєнізований рух, який поєднував індивідуальний терор із підготовкою до масового повстання. Повстання (“Ілін ден”) закінчилося провалом, проте македонцям пощастило більше, ніж вірменам. У них були союзники, і, окрім того, Македонія не входила до центральної частини турецької держави. Але вона так і не здобула незалежности: у 1912-1913 роках Македонію поділили між Грецією, Болгарією і Сербією. ВМОРО продовжувала діяти вже з болгарської території, і багато її операцій були спрямовані проти Югославії, але загалом вона стала знаряддям у руках чергових болгарських урядів. У період від 1924 до 1934 року у міжусобицях і змовах усередині ВМОРО загинуло куди більше людей, аніж від їхніх рук у стані ворогів. Коли в середині 30-х років новий болгарський уряд визнав за необхідне ліквідувати ВМОРО, цю організацію із первісною, тією, що постала кілька десятиліть тому, пов’язувала одна лиш назва.