Проблема трансформації виборчої системи України, Детальна інформація

Контрольна робота

з політології

1. Проблема трансформації виборчої системи України

Відомо, що між партійними та виборчими системами існує тісний взаємозв'язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Вона зумовлює появу того чи того типу партійної системи, оскільки лише через підтримку на виборах відбувається легітимація партійних мас, що відіграє вирішальне значення у становленні партійної системи.

Потрібно зазначити, що в сучасних демократичних країнах можливе існування лише дво- або багатопартійної системи. Завданням і одночасно проблемою нових незалежних країн у процесі трансформації є вибір вірної виборчої системи, що б забезпечила формування та діяльність адекватної партійної системи, яка б, у свою чергу, слугувала гарантом політичної стабільності суспільства. Розглянемо основні закономірності впливу виборчої системи на партійну, а також на зв’язок виборчої системи із політичною стабільністю.

Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними, тобто на партійні системи. Він констатував, що виборча систем впливає на політичне життя суспільства головним чином за допомогою партій.

Емпірично цей дослідник установив, що мажоритарна система виборів веде до двопартійної системи; голосування в один тур містить стимули до формування двопартійної системи, за якої створення коаліцій не є закономірністю (наприклад, провал „третьої сили” перед першим туром президентських виборів у Росії в 1996 р. ), а голосування в два тури – до двоблокової багатопартійної системи. Виборні посади при цьому є досить привабливими, тому основною метою партій є отримання перемоги на виборах. Це характерно як для президентської, де формуються двоблокові коаліції, так і для парламентської форми правління, за якої діє біпартійна система. Таким чином, у країні формується така партійна система, партії якої мають досить гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і пропозицій.

Як правило, мажоритарна система відносної більшості формує монолітну партійну більшість у парламенті, а також однопартійний кабінет. Внаслідок цього з’являється стабільний уряд, який, спираючись на парламентську більшість, проводить послідовну політику щодо управління державою. Така система сприяє ефективному функціонуванні політичних інститутів, посилює „вертикальні” аспекти демократії. Це частково гарантує політичну стабільність, оскільки стабільність уряду не може повністю гарантувати стабільності політичного курсу, який може різко змінюватися при приході до влади опозиційної партії.

Однак, навіть за умов мажоритарної виборчої системи можливе формування так званої малопартійності, коли представлені партії небагаточисельні. Невеликі партії та групи отримують можливість брати участь у формуванні коаліцій для блокування найбільш популярного кандидата у першому турі і у різноманітному співробітництві перед другим туром (наприклад, ситуація напередодні другого туру президентських виборів у Росії в 1996р.). Такі коаліції не є стійкими, тому і виникають певні проблеми після виборів: розбіжності у поглядах, постійна конкуренція, які не можуть забезпечити політичної стабільності.

При пропорційній виборчій системі, яка складається з чисельних партіях, що мають жорстку внутрішню структуру, досить важко досягти однозначної парламентської більшості і сформувати однопартійний кабінет. Партії не залежать одна від одної, тому така система використовує коаліційний принцип діяльності парламенту та коаліційний тип уряду, засобами якого є переговори, компроміси, недовгострокові та слабкі коаліції. Це призводить до слабкості урядів, їх нестабільності, до дрібного політиканства, партійних торгів, непропорційного впливу дрібних партій. Однак, за певних умов коаліційний принцип може демонструвати відсутність різких змін в уряді, що надає політиці держави успіху і співдіє довготривалій політичній стабільності. Варто зазначити, що є суттєвий негативний аспект даної виборчої системи для посткомуністичних партій: дана виборча система стимулює появу мультипартійної структури, а політиків – до пошуків розбіжності в поглядах, оскільки це може послугувати створенню нової політичної партії. Введення ж процентного порогу для обмеження впливу мілких партій призводить до інших проблем. Це дає привід сумніватися у тому, що для пострадянських країн дана виборча система є ефективною, оскільки головною проблемою таких держав є величезна кількість мало чисельних партій.

Однак, за умови, що у країні ще не сформувалася багатопартійність і певна партія й досі утримує владу, пропорційна виборча система може бути досить непоганим вирішенням.

З іншого боку, при вірному впровадженню і дотриманню законодавства даний тип виборчої системи може гарантувати зменшення кількості маловпливових партій та консолідацію політичних сил. Варто зазначити, що для пострадянських країн характерна змішана виборча система, яка на думку деяких авторів є досить ефективною, оскільки вона „здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем”. Змішана виборча система базується на комбінації елементів пропорційної та змішаної систем, за якої прихильники „малих партій” змушені голосувати за провідні партії. Таким чином, мало партійність повністю виключається. Однак, існує інша проблема, доказом якої є вибори до російської Думи 1995 р., коли кваліфікаційний бар’єр подолало декілька партій, які отримали загалом менше половини голосів виборців. Це дає підставу сумніватися в ефективності даної виборчої системи в пострадянських країн, де і без того виникають сумніви щодо легітимності обраної влади.

Окрім підходу Дюверже існує й інша думка щодо залежності партійної системи від результатів виборів та типів виборчих систем. Виділяють такі закономірності появи певного типу партійної системи:

- системи, основані на партіях з мажоритарним напрямком, які характеризується тим, що при рівних можливостях партій тривалий час віддають перевагу лише одній партії;

- системи з домінуючою партією, в яких партія прагне набрати не менш 30 % голосів на виборах, але змушена шукати союзників для формування уряду;

- системи, які спираються на коаліцію міноритарних партій і які функціонують як коаліційна багатопартійність.

Однак, як ми вже встановили, у демократичній країні рано чи пізно складається або дво-, або багатопартійна система, яка також тісно пов’язана із поняттям політичної стабільності. Цей факт дає підставу проаналізувати переваги і недоліки кожної з систем.

Багатопартійна система відображає досить широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні співвідношення та розстановку політичних сил у країні.

З іншого боку, що особливо стосується посттоталітарних країн, у яких існує величезна кількість малочисельних партій, це призводить до надмірної сегментації електорального кола під час виборів. Проблема у тому, що велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не гарантує більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті.

Надмірна фрагментарність політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів, оскільки блоки не є стійкими і довгостроковими.

Крім того, як засвідчує практика пострадянських країн, багатопартійність сприяє появі феномена „безвідповідальної опозиції”. Не маючи змоги прийти у законодавчий орган, дрібні партії можуть займатися популізмом, знаючи при цьому, що їм цього виконувати не доведеться. Такою поведінкою „опозиційні” партії сприяють радикалізації настроїв суспільства, що виключає існування політичної стабільності.

У свою чергу двопартійна система забезпечує більш стійке політичне життя: стабільне однопартійний уряд, домінування протягом тривалого часу єдиного політичного курсу. Однак, для посткомуністичних країн така система є дещо загрозливою, оскільки вона являє собою монопольне положення двох партій у політичному просторі, роблячи тим самим прагнення здобути владу іншими партіями практично неможливими. Таке положення дуже схоже на нещодавню однопартійність, враховуючи традиційні історичні особливості даних країн. Крім того, формування двопартійності практично неможливе у пострадянських країнах, оскільки воно потребує наявності багаточисельних партій. З іншого боку, політична практика свідчить, що кількість партійних блоків і партій зменшується за політичною та економічною стабільністю, оскільки останні, концентруючи політичні сили, не вимагають наявності великої кількості партій та блоків. Отже, бачимо, що виборча система значно впливає на формування партійної системи, а також на політичну стабільність. Партійна система теж значно впливає на існування партійної стабільності. Остання, у свою чергу, обумовлює існування певного типу партійної системи. Це означає, що вищезгадані явища тісно пов’язані і обумовлюють існування один одного.

2. Джерела права за Каутільєю

Головним джерелом права за Каутільєю виступала “Артхашастра”. Це джерело відповідно до індійської традиції, приписується мудрому брахману Каутильї (відомому також під ім'ям Чанакья), впливовому раднику і міністру Чандрагупти I. (IV-III ст. до н.е.). За даними сучасної науки, вона оформлялася протягом тривалого часу між першими століттями до нашої ери і перших століть нашої ери, підсумовуючи і критично сприймаючи всі те, що було створено до її древніми мислителями Індії.

По обсязі і структурі “Артхашастра” являє собою об'ємний фоліант, що складається з чотирнадцяти розділів, кожний з який містить від 15 до 40 підвідділів. “Артхашастра” складається з наступних розділів: “Про правила поведінки”, “Обов'язки наглядачів”, ”Про судочинство”, “Про усунення перешкод (на шляху до суспільного порядку)”, “Про застосування витончених засобів (державної політики)”, “Про основи держави”, “Про шість методів (зовнішньої) політики”, “Про нещастя в державі”, “Дії, що наміряється напасти”, “Стосовне до війни”, “Образ дій у відношенні об'єднань”, “Про положення найсильнішого (пануючи)”, “Про засоби до оволодіння зміцненням”, “Застосування таємних засобів”, “Методика (трактати, методи науки)”.

По своєму змісту і значенню цей добуток не тільки являє собою керівництво до керування державою, але і є видатним пам'ятником політичної, економічної, дипломатичної, юридичної, філософської і військової думки в древній Індії. В вступі до “Артхашастрі” говориться, що вона являє собою “єдине керівництво політики, що складено на підставі витягів з більшої частини тих посібників з політики, що були створені древніми вчителями з метою оволодіння землею і для її охорони”. Крім того вона “досліджує в навчанні про державне керування - вірну і невірну політику” (Артхашастра, 1993, с. 36).

У “Артхашастрі” обґрунтоване положення про те, що “навчання про державне управління” - є однієї з найважливіших (після філософії і навчання про господарство), системоутворюючих і самостійних наук. “Наука про державне управління - засіб для володіння тим, чим не володіли, для збереження придбаного, для збільшення збереженого, і вона розподіляє серед гідних прирощене добро. З нею зв'язані всі мирські справи” (Артхашастра, 1993, с. 36-37).

У “Артхашастрі”, поряд з визнанням того, що “закон заснований на істині”, явна перевага віддається практичній користі “артхі” і обумовленими нею політичним заходам і адміністративно-владним установленням. Саме корисність виступає в цьому дослідженні як визначальну основу і ведучого принципу політичних дій, що відповідають задачам сильної, караючої влади і цілям збереження існуючої соціальної системи. У “Артхашастрі” проглядаються теоретико-прикладні аспекти політичного керування в умовах царської влади, елементи макрополітичного і макроекономічного підходів. Рефреном у всьому трактаті проходить думка про те, що влада і багатство варто здобувати, відстоювати і збільшувати всіма способами як гарними, так і дурними, коли останні виявляються більш надійними чи єдино можливими. Через півтора тисячоріччя цей принцип розгляне і розробить видатний флорентійський політолог Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) у своїй знаменитій роботі “Государ”.

Виділення корисності як самостійний початок, означало помітний крок у формуванні індійської світської доктрини політики і законодавства. Подібне вивільнення політики з морально-религозних вуз, що міститься в “Артхашастре”, дало визначені підстави для характеристики, що зустрічається в літературі, її автора в якості індійського Макіавелли, хоча на наш погляд, із хронологічної точки зору, було б точніше називати самого Макиавелли (1459-1627 р.) італійським Каутілья.

“Артхашастра” - це наука про те, як варто здобувати і зберігати владу, іншими словами, наставляння по мистецтву правителя. Своїм особливим місцем в історії идийской політичної думки “Артхашастра” зобов'язана зводу прийомів політики і керування. Каутилья оповідає не тільки про борг, але і про мистецтво і ремесло правителя - що і як потрібно робити, щоб збільшити влада і багатство. Хоча гарний цар виступає в Каутильи як батько народу, що малюється їм система керування далека від ідилії, вона насичена гострими протиріччями, взаємною недовірою, підозрілістю й інтригами. Звідси ретельно розроблена система шпигунства, стеження і контролю.