Політичні передумови створення українських вчительських товариств, Детальна інформація

Реферат на тему:

Політичні передумови створення українських вчительських товариств.

Українці Галичини та Буковини, що в кінці ХVІІІ ст. ввійшли до складу Австрійської держави в 60-х роках ХІХ ст. скориставшись реформами, що проводились в країні, вступили в новий важливий період свого історичного розвитку, в якому розпочалося організоване життя, посилилась національна свідомість у всіх сферах культурної, громадської та політичної діяльності. У 1861 р. Галичина та Буковина, де переважну більшість населення становили українці стали окремими автономними краями в складі Австрії. Внаслідок цього отримали власні законодавчі органи (сейми) та виконавчі (крастові виділи). Проте українцям довелося докласти чимало зусиль аби отримати реальну можливість впливати на політичну ситуацію в тих землях, де вони жили, а також захистити розвиток національної культури. Такий стан справ був зумовлений рядом об’єктивних причин.

Згідно статті 19 Основного закону держави від 21 грудня 1867 р. всі народи Австро-Угорщини одержали однакове право на розвиток та збереження власної мови та культури. Визнавалась рівноправність всіх крайових мов у школі, державних установах та громадському житті. Держава зобов’язувалася кожному із народів створити необхідні умови для здобуття освіти своєю рідною мовою. Проте стаття про рівноправність народів і мов не одержала подальшого тлумачення в законодавстві і тому в різних землях трактувалася по різному в залежності від розстановки політичних сил. [1]

Політичні реалії, що існували в Австро-Угорщині привели до того, що Відень аби заручитися підтримкою впливових польських землевласників та політиків, зробив їх повновладними господарями в Галицькому сеймі та уряді. А вони в свою чергу робили спроби підготувати ідеологічне підгрунтування для створення в майбутньому власної держави, в якій польська влада бачила і українські землі Галичини. [2]

Непростою була ситуація в Буковині, де австрійський уряд активно підтримував оніличування краю. Переважна більшість чиновників в органах крайового управління були німцями. Виключно їх призначали на посади президентів краю та їх заступників. Чималий вплив на політичну ситуацію мало румунське населення Буковини, що в свою чергу сприяло румунізації українців краю. [3]

Відсутність демократичного виборчого законодавства не давала можливості українцям мати вагоме представництво в Австрійському парламенті та крайових сеймах, так як не було створено рівних умов для реалізації політичних прав для всіх верств населення і особливо це стосувалося селян, а саме українців. Вони становили більшість. Таким чином вони не мали реальної можливості забезпечити собі національні свободи гарантовані конституцією. Реформа виборчого законодавства, що розпочалася в державі в 1906 р. сприятливо вплинула на цей процес.

Проте державний устрій Австро-Угорщини відкрив й інші можливості для ведення легальної політичної боротьби за розширення та реалізацію національних прав того чи іншого народу поставити їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Закон про об’єднання та збори від 15 листопада 1867 р. визначив порядок створення громадських об’єднань, і зробив цю процедуру досить прозорою і нескладною. Для відкриття товариства (організації) необхідно було подання до крайового управління його статут в 5-ти примірниках, де вказувалося з якою метою та чи інша група осіб засновувала товариство, а також засоби його діяльності, керівні органи, місцеперебування, спосіб вирішення спірних питань, умов розпуску. Якщо крайовий уряд відмовлявся дати дозвіл на відкриття товариства, то його засновники мали право на протязі 60 днів звернутися до міністерства внутрішніх справ. [4] Отже, була створена законодавча база для вільного об’єднання громадян в різного роду товариства та організації, яка дозволяла і українцям згуртовуватися задля виріщення найважливіших проблем, якщо вони не знаходили розуміння з боку владних структур.

Освітнє питання в багатонаціональній державі мало неабияке значення. Державний шкільний закон від 14 травня 1869 р. встановив основні принципи функціонування початкових шкіл. Він не заклав світський характер освіти, але й основу для обов’язкового та безплатного навчання. Згідно цього закону всі повноцінні діти віком від 6 до 14 років пивонні були навчатися в школі. Їхні батьки або опікуни були зобов’язані забезпечувати учнів підручниками та необхідним шкільним приладдям, а також несли адміністративну відповільність за невідвідування школи їхніми дітьми. [5]

§ 3 і § 17 закону про освіту визначив перелік предметів, що обов'язково повинні були викладатися у початкових школах. Окремо розтлумачувалися принципи діяльності так званої виділової школи (міської, яка першочергову увагу приділяла тому, щоб школярі після її закінчення могли вступити до середнього навчального закладу). Щодо мови навчання, то в § 6 закону було записано: “Про мову викладання і про вивчення другої крайовий мови вирішує крайова рада, прислухаючись до думки тих, хто утримує школу”. [6]

Шкільний закон також детально розтлумачував основні принципи підготовки вчителів для початкових шкіл. Він зобов’язав місцеві органи влади відкрити спеціальні безоплатні навчальні заклади (вчительські семінарії) та організовувати теоретичне та практичне навчання майбутніх вчителів таким чином, щоб початкова школа одержала висококваліфікованих педагогів. §31 визначив, що “Мову викладання у вчительських семінаріях затверджує міністр освіти згідно з пропозицією крайової шкільної ради, якщо нічого іншого не передбачено законодавством”. [7]

Розділ ІV закону передбачив низку заходів, спрямовану на підвищення професійного рівня вчителів, поза межами вчительських семінарів. Зокрема, передбачалося готувати також педагогів для початкових шкіл у вищих учбових закладах (університетах та технічних інститутах). Проте, слід сказати, що державою нічого не було зроблено в цьому плані.

Кількість учнів, згідно закону, з якою мав працювати один вчитель становила не менше 40 осіб. Тільки, якщо школу відвідувало 80 дітей, тоді дозволялося, щоб в навчальному закладі працювало двоє педагогів. Тижневе навантаження вчителя складало 30 годин. Щодо заробітної плати, то в § 55 державного закону було записано: “найнижча платня, нижче якої жодній зійти не можна, щоб старші і молодші вчителі вільні від побічних занять могли всі свої сили присвятити своїй праці, а перші з них (старші вчителі) могли також забезпечити свої родини, згідно з місцевими умовами”. [8] Іншою роботою несумісною із працею вчителя педагогові не дозволялося займатися. Високими були вимоги до його моральних якостей.

Передбачався соціальний захист освітян на випадок втрати працездатності, пенсійне забезпечення, а також матеріальна допомога вдовам і сиротам вчителів початкової школи.

Розділ VІІ закону регламентував умови за яких обов’язково повинна була споруджуватися школа: в кожному селі, в околиці якого радіусом на одну милю нараховувалося 40 дітей шкільного віку. Фінансування початкових шкіл відбувалося за рахунок місцевих громад, але якщо коштів не вистачало, то витрати покривалися за рахунок крайового бюджету. Серйозними були вимоги до навчального приміщення, гігієнічних норм, шкільного приладдя. [9]

Закон дозволяв створення приватних навчальних закладів, якщо організація навчання в них відповідала нормам шкільного законодавства. Держава не брала на себе обов’язку їх фінансувати. Проте в § 71 закону було записано: “Приватні заклади знаходяться під державним наглядом. Їхні завідувачі є відповідальними перед державними органами за правильно впорядкований стан цих закладів. [10]

Таким чином загальнодержавний шкільний закон від 14 травня 1869 р. заклав демократичні принципи організації та діяльності початкового шкільництва та підготовки педагогів для таких шкіл. Передбачив належну матеріальну винагороду вчитель за його працю та забезпечував соціальний захист. Проте, ці положення носили декларативний характер, так як конкретних розмірів заробітної плати та інших грошових виплат вказано не було, адже ці питання були віднесені до компетенції крайового законодавства і залежали в першу чергу від фінансового становища краю. Норми закону, що стосувалися мови викладання у початкових школах та вчительських семінаріях були нечіткими, і вони не захищали прав на навчання рідною мовою дітей тої чи іншої національності, а також не заклали передумови для підготовки національно свідомих педагогічних кадрів.

Заключні положення державного закону вимогам ще й прийняття окремого шкільного законодавства в кожному із коронних країв держави, які б визначили основні принципи функціонування крайового шкільництва. В цих законодавчих актах дозволялося змінити деякі норми державного закону від 14 травня 1869 р., що стосувалися термінів навчання в початкових школах у вчительських семінаріях, а також положення про складання кваліфікаційних іспитів педагогами тощо. [11]

Саме згідно таких принципів діяла система початкового шкільництва протягом всього досліджуваного періоду. Деякі поправки до вищезгаданого закону внесе у 1883 р. не змінили його суті. Іншими загальнодержавними документами регламентувалася діяльність середніх навчальних закладів, про які мова буде йти згодом.

На основі загально австрійського законодавства про початкове навчання, як і передбачалося було прийнято окремі крайові шкільні закони в Галичині та Буковині. Закон про заснування, утримування і відвідування державних початкових шкіл Галичини містив три розділи. Перший стосувався заснування шкіл різних категорій. Крім звичайних початкових шкіл та виділових галицьке крайове законодавство узаконило існування ще й філіальних, які були філіями початкових шкіл і засновувалися в селах, де фінансовий стан громадян не дозволяв відкрити окрему школу. Відповідальність за те, щоб всі діти шкільного віку відвідували школу і мали відповідне приміщення було покладено на крайову шкільну раду. [12]

Розділ другий закону чітко визначив джерела фінансування початкових шкіл. Для цього створювалися спеціальні місцеві, повітові та крайові шкільні фонди. Вони формувалися за рахунок закладених у бюджеті коштів на шкільництво, додатків до податків призначених на розвиток освіти, штрафів, які платили батьки або опікуни за невідвідування школи дітьми. [13]

Третій розділ закону мав назву: “Про відвідування школи”. Він встановив обов’язкове шестирічне навчання, яке мало охоплювати всіх дітей віком від 6 до 12 років. За невиконання цього положення закону було встановлено розміри штрафів і навіть короткотривале ув’язнення для родичів таких дітей. Звільнялися від навчання лише ті, що вже в цьому віці навчалися у школах вищого рівня або здобували освіту приватним шляхом і, звичайно, діти, які згідно висновку лікарів вважалися неповноцінними через серйьозні розморви та фізичні хвороби. [14]

Інший галицький крайовий шкільний закон мав назву: “Про правовий статус учителів початкових шкіл”. В ньому було чітко розтлумачено порядок призначення педагогів на постійні і тимчасові посади, умови проведення конкурсу на заміщення вакантних посад. Артикулі першому закону було написано: “Крайова шкільна рада має право переносити вчителів за однієї посади на іншу, якщо це відповідає інтересам школи”. [15] Саме ця норма шкільного законодавства викликало гостре обурення у педагогів оскільки вони вважали, що дозволяло карати тих хто викликав антипатію у представників влади, без вагомих причин.

Що стосувалося заробітної платні то вона залежала від того в я кому населеному пункту працював вчитель. До першої категорії було віднесено місцевість, де кількість жителів становила 200 тис., а річна зарплата 500 ринських. У другій категорії (від 10 до 30 тис мешканців) – 400 ринських, у третій (від 2 до 10 тис. жителів) – 350 ринських, а в четвертій (з населенням менше 2 тис. жителів) – 300 тис. ринських. Для вчителів виділових шкіл існувало лише три категорії, де платня становлю відповідно 700, 600 та 500 ринських. Також педагогам початкових шкіл призначалися п’ятилітні додатки, тобто підвищувалася платня після кожних п’яти років праці на постійній посаді, додатково оплачувалося керівництво школою. Всім без винятку вчителям було заборонено мати інші джерела прибутків, окрім основного місця роботи. [16]

Якщо освітяни не виконували свої обов’язки належним чином, то до них застосовувалися адміністративні покарання, а саме: догана, відсторонення від керівництва школою та призначення на інше місце роботи, а також звільнення з роботи. Вчитель міг у письмовій формі висловити свою незгоду із покаранням, яку крайова шкільна рада мала розглянути та прийняти в мотивоване рішення.[17]

Розділ четвертий закону визначив умови надання пенсії учителям. Згідно нього педагог початкової школи мав право на повну пенсію після сорока років безперервної праці на посаді вчителя. Пенсія педагога залежала від платні, яку він одержував. Якщо вчитель працював менше ніж сорок років, то звичайно і розміри пенсії були меншими.

Пенсійне забезпечення вдів і сиріт (грошова допомога виплачувалася сиротам до того часу, поки їм не виповнилося 20 років) залежно від стану роботи і заробітної плати того чи іншого вчителя. Передбачалася матеріальна допомога вчителям на випадок хвороби та на похорони його родини. Закон заклав передумови для заснування крайового пенсійного фонду. Одним із основних джерел доходів цього фонду були перечислення до нього вчителів із своєї зарплати, які були обов’язковими. [18] Обидва галицькі крайові закони були прийняті 2 травня 1873 року.

Аналогічне крайове шкільне законодавство діяло і в Буковині, хоча і мало ряд відмінних рис. Закон про діяльність початкових шкіл було прийнято 2 березня 1873 року. § 13, 14, 15, 16 цього закону детально розповідав про вимоги, які висувалися до побудови і обладнання шкільних приміщень, вони були спрямовані на те, щоб створити для учнів і вчителі належні побутові умови. [19]

Так само як і галицький закон буковинський зменшив обов’язків термін навчання до шести років і зобов’язав всіх повноцінних дітей віком від 7 до 13 років відвідувати школу. Було також передбачено покарання за порушення цієї норми закону. [20]

§ 50 і 51 передбачав заснування окремого крайового шкільного фонду, з якого надходила допомога до тих громад, які не мали достатньої кількості коштів на будівництво шкіл. [21]